Ми не знали, що переживаємо крах імперії. На зміну політичному ентузіазму 1989 року і романтичним сподіванням, які спалахнули услід за проголошенням Незалежності, прийшла боротьба за біологічне виживання. Це страшно, мати під час розрухи двох обірваних і роззутих малих дітей, життя яких залежить від того, чи зможуть батьки за день добути для них якусь їжу. Конструкторське бюро ще складало кошториси, намічало плани, проводило дослідження і випробування, шукало замовників на наші дизельні двигуни: двоциліндрові, трициліндрові, чотирициліндрові, п'ятициліндрові, шестициліндрові - з лінійки двигунів різної потужності, габаритів і модифікацій, здавалося, було що вибрати. Але не вибирали - шукали кращих в Росії, Німеччині, Франції. Відрядження в Європу на переговори про торгові і виробничі контакти були цікавішими, ніж у Харків. На наші "Айстри", "Банани" і "Гвоздики" покупців не було.

Виплату заробітної плати почали затримувати спочатку на кілька днів, потім на кілька тижнів, потім рахунок пішов на місяці. У 1994 році зажевріла надія, що на базі конструкторського бюро буде створене сумісне україно-американське підприємство "Ashurst", яке займеться розробкою газотурбінного двигуна. Американці вважали перспективними наші напрацювання і готові були вкласти гроші в доведення ГТД від дослідного зразка до серійного виробництва. Вони недооцінили радянську бюрократичну систему. Після кількох місяців обнадійливих переговорів, розрахунків, узгоджень, дружніх посмішок "O! Borsh veri well!" і потискання рук Міністерство не дало дозволу на співпрацю. Воно бачило своє призначення в тому, щоб оберігати радянські військові секрети від американських ворогів.

Співробітники КБ почали звільнятися. Одні йшли реалізаторами в кіоски, які обсіли харківські вулиці, як горобці гілля. Інші переходили на ще працюючі підприємства, яких у місті залишалося все менше й менше.

Якось електронік Міша запропонував мені піти на переговори на вулицю Смольну. Там потрібен був програміст. Це була рятівна соломинка. Директор Обчислювального центру колективного користування (ОЦКК) запитав, чи візьмуся написати програму для обліку пробігів шин і ремонтів тролейбусів для тролейбусного депо №2. У них є замовлення, але немає для нього програміста. Я займалася математичним моделюванням і ніколи не працювала з базами даних. Термін на роботу - місяць. За цей час належало вивчити мову програмування Foxpro і написати програму, яку можна буде показати замовнику. Через місяць (у грудні) я вже працювала в ОЦКК.

У штаті обчислювального центру були директор, заступник директора, бухгалтер, провідний програміст, програміст і десять операторів, молоденьких дівчаток, випускниць ближнього професійно-технічного училища №13. Тут виконувалися розрахунки для трьох районних поліклінік, двох лікарень, двох тубдиспансерів, кількох автотранспортних підприємств, тролейбусного і трамвайного депо. Двічі на місяць бухгалтери приносили стоси паперів і забирали ще більші стоси роздруківок розрахункових листків і звітів.

Ми з Лізою Мановою ділили на двох кімнату, в якій стояли три ПЕОМ, два АЦПУ і чотири письмові столи. Ліза писала програми на Паскалі, мені дістався Foxpro. Перший час я напружено вгризалася в методи малознайомої мови, контактувала з замовниками, які, як водиться, могли розповісти, що їм треба, лише після того, як виявляли, що їм треба не те, що вже зроблено. Були налаштовані для операторів програми перенесення даних з відомостей в базу даних з контролем правильності вводу. Робилися перші пробні прогони, планувалося, що ще треба зробити в майбутньому.

Лізині програми були вже відпрацьовані. Час від часу змінювалося законодавство і відповідно вона корегувала програми. Крім цього Ліза виявляла помилки бухгалтерів в їхніх відомостях, контролювала цілісність введених даних, виконувала розрахунки і друкувала відомості. Я знала, що вона готується до виїзду на ПМЖ до Ізраїлю. Мене взяли на роботу з прицілом, що я зможу її замінити.

Коли гуркіт працюючих АЦПУ не глушив решту звуків, ми мали можливість розмовляти. Два інтроверти сам-на-сам в одній кімнаті - це треба бачити. Кілька днів ми обмежувалися ранковими привітаннями і вечірніми прощаннями. Я мала можливість щодня бачити перед собою її чорне з ниточками сивини хвилясте волосся, недбало скручене у вузлик і прикріплене до потилиці. Не огрядна, але й не худорлява, вдягнена, як і я, в подобу одягу, призначеного прикривати тіло. Одна й та ж сама непевного кольору витягнута кофтина, під стать їй незмінна пряма спідниця ледь нижче коліна, міцні ноги взуті в імітацію взуття, яке промокало під час негоди.

Приблизно на третій чи четвертий день вона обернулася до мене і я чи не вперше побачила її обличчя. Ніякої  косметики, круглий овал, круглі щоки, з невеликою горбинкою ніс, чітко окреслені але не повні губи - нічого яскравого, виразного, зупиняючого погляд. Її карі очі ніби вибачалися - з нижньої шухляди столу вона дістала поліетиленовий пакуночок (ми такі прали і просушували для чергового використання) і протягнула мені сухарики: "Пригощайся". Я спромоглася на "Дякую, я не голодна". Але вона вже зважилася на вчинок: "Бери, не соромся", - і посміхнулася ніяково. Я взяла шматочок, згораючи від такої ж ніяковості. При зрості 165 см моя вага навряд чи була більшою за 50 кг. Жили впроголодь - хліб, чай та на вечерю овочевий суп. Ліза сантиметрів 3-5 програвала мені в зрості, але вигравала у вазі. Мабуть, сухарики не давали їй усохнути.

Спільне розгризання сухариків налаштувало на обмін словами. Тепер мені належало зробити крок до зближення:

- То ти твердо вирішила їхати звідси?

- Так. Моя старша донька з чоловіком вже там.

- І як їм?

- Чоловік пішов у кібуц.

- Що це? - я вперше почула це слово.

- Це щось схоже на радянський колгосп. Біля землі скрізь важко працювати. Дуже втомлюється  Але потім він матиме пільги на навчання по іншій спеціальності. Донька вже закінчила мовні курси і зараз працює за спеціальністю. Вона закінчила мехмат університету. Наші мехматівці там цінуються, їй було неважко знайти роботу.

- Вони не збираються потім перебратися в Європу чи США? - я знала, що багато євреїв з нашого конструкторського бюро виїхали в Ізраїль, щоб далі емігрувати в Німеччину або США.

- Ні, ми залишимося в Ізраїлі.

Пізніше вона розповіла як довго не могла знайти роботу, коли з чоловіком і двома малими доньками приїхали в Харків. Після успішної співбесіди і схвальних кивань головою керівник брав в руки її паспорт. В п'ятій графі був вписаний вирок - "єврейка". Ізраїль - єдина країна в світі, де її національність не буде вироком.

- А що тебе зараз тримає тут?

- Через рік молодша дочка закінчить університет і тоді ми поїдемо всі разом.

- Молодша теж на мехматі?

- Так.

- Твій чоловік не проти переїзду?

- Що ти, звичайно ні. Він вже більше року без роботи. Ти не знаєш, як тяжко чоловіки переживають свою непотрібність. Він по дому робить все. Але ж це не для чоловіка - вести домашнє господарство. Він чудовий радіоелектронік, в нього руки золоті, золота голова і... п'ята графа в паспорті.

- А де він працював раніше?

- Він військовий. Якось їм дістали забугорну непрацюючу радіоантену чи радар, не знаю, як воно правильно називається. Не нашого виробництва. Там дуже складна електроніка. Думали, що доведеться викинути. Ніхто не знав, як воно працює. Ерик три місяці з нею возився, а таки розібрався, налаштував, і вона запрацювала на нашу оборону. Немає такого заліза, яке він не зміг би полагодити. Якщо тут він не потрібний, то в Ізраїлі знадобиться. Він дуже розумний.

Інтроверти-роботоголіки не надто налаштовані на розмови. В неї були дорослі доньки, в мене сини молодшого шкільного віку. Кулінарні рецепти, засоби лікування, рукоділля - те, що зближує жінок, не потрапили в коло наших інтересів. Ми обидві навіть не курили.

Якось Ліза прийшла на роботу сяюча. Куди й подівся звичний вираз відстороненості на її обличчі.

- Що сталося? - ввічливо поцікавилася я.

- Мої оповідання включили в збірку оповідань харківських фантастів, - сяяло не тільки обличчя, а навіть її голос.

- Ти пишеш фантастику? - неабияк здивувалася я.

Менше всього ця втомлена, знебарвлена жінка могла бути фантастом. Їй би більше пасували побутові оповідання в стилі Марко Вовчок про тяжку жіночу долю. Фантастика?..

- Пишу. Якби ти знала, яку чудову фантастику пишуть наші харківські письменники! Ти читала братів Олді?

Мусила зізнатися, що моє захоплення фантастикою обмежилося Реєм Бредбері, Станіславом Лемом, Айзеком Азимовим і братами Стругацькими. Свого часу перечитала всі томи "Антології зарубіжної фантастики" і всі доступні збірки фантастичних оповідань. Радянська фантастика не зачепила, крім Олександра Бєляєв та Олеся Бердника, прочитаних у шкільному віці. Після народження дітей стало не до фантастики.

Я ввічливо попросила Лізу дати почитати збірку з її оповіданнями. Яку фантастику можна писати на руїнах?! Наступного дня Ліза принесла доволі об'ємну книжку в твердій обкладинці, розмальованій якимись фантастичними істотами. Сказала, ніби вибачаючись: "Я тут пишу під іменем Лі Ман". Лі Ман так Лі Ман.

Увечері знайшла в збірці два її оповідання. Перше - складний сюжет про людей і роботів. Друге оповідання вразило.  Жінка дочекалася, коли заснули діти й чоловік, взяла об'ємну сумку і тихенько прослизнула на вулицю. В місті такі ж, як вона, тіні скрадалися в пошуках здобичі. Жінці вдалося забити якусь людину, розчленувати її і шматками м'яса наповнити сумку. Так само тихо жінка повернулася додому і лягла спати під боком у чоловіка, який навіть не поворухнувся. Вранці на столі був ситний сніданок і ніхто не поцікавився, звідки він взявся. Так, нам до канібальства залишалося зробити невеликий крок. В харківських чергах жінки, які пережили війну, вже почали говорити про солодке м'ясо з ринку і людські нігті в ковбасі. 

Я не надовго затрималася в цьому обчислювальному центрі. Заробітна плата інженера без категорії була невеликою, хоча й виплачувалася справно. Подруга покликала працювати в інший обчислювальний центр з помітно більшою зарплатою. Ліза запитала: "Чому звільняєшся?" У відповідь я продекламувала ці рядки:

          Так подлец, корыстью измаян,

          Помышляет втайне о том,

          Чтоб скончался старый хозяин

          И оставил уютный дом.

І посміхнулася. Вона зрозумiла.

Через два роки я зайшла до ОЦКК за довідкою. Ліза вже виїхала. Час від часу я намагалася знайти її в інтернеті. Лі Ман зникла безслідно. Вчора пошук Єлизавети Манової вивів на сторінку форуму в Лабораторії фантастики https://fantlab.ru/forum/forum14page1/topic9429page1

Поруч зі мною була фантастична жінка. Пророчу глибину її повістей порівнюють з глибиною повістей братів Стругацьких. Непомітна, втомлена, з пакуночком незмінних сухариків, вдень вона пропускала через себе гори бухгалтерських відомостей, а вночі писала свою зоряну повість "Рукопис Берсара", в якій вираховувала, як і що треба змінити в минулому, щоб не допустити в сучасному виникнення Імперії Зла. Чи що змінити в сучасному, щоб в майбутньому не виникали Імперії Зла?..

Її повісті видають і читають зараз. Не збереглося жодної фотографії автора, щоб надрукувати її на першій сторінці з коротким життєписом, немає жодної людини, яка її пам'ятає. Тільки ім'я Єлизавета Львівна Манова, рік народження 1947, місце проживання Петах-Тиква, Ізраїль. Фантастичні повісті не пише. У соцмережах не спілкується. 

Для Лаборатории фантастики 

Я работала программистом в конструкторском бюро на оборонном предприятии. В 1994 году задержка выплаты зарплаты достигла нескольких месяцев, пришлось уйти. Нашла работу программистом на Вычислительном центре коллективного пользования (ВЦКП), приватизированном его коллективом. Работали здесь директор Центра, его заместитель, бухгалтер, ведущий программист, программист и около десяти девочек-операторов, выпускниц ПТУ №13. Выполняли бухгалтерские расчеты для трех районных поликлиник, двух больниц, тубдиспансера, нескольких АТП, трамвайного и троллейбусного депо.
Мы с Лизой Мановой делили на двоих одну комнатку, где стояли две ПЭВМ, два АЦПУ и четыре письменных стола. Лиза отвечала за работу программ,  на которых выполнялись расчеты. Я не знаю, все ли было написано именно ею. Знаю, что значительная часть программ была разработана не в СССР, полученные исходники, написанные на Паскале, были приспособлены к нашим условиям. Доработки, внесение изменений в соответствии с изменениями законодательства, какие-то новшества по желанию заказчиков — все это делала Лиза. Я осваивала язык программирования Foxpro — делала с нуля программу учета пробега шин и ремонтов троллейбусов для троллейбусного депо. При приеме на работу меня предупредили, что их программист готовится к выезду на ПМЖ в Израиль. Им нужен был программист, который сможет ее заменить.
Это надо видеть — два интроверта в одной комнате. Несколько дней мы ограничивались утренним приветствием и вечерним прощанием. К тому же грохот работающих АЦПУ не настраивал на разговоры. Я имела возможность ежедневно видеть перед собой ее черные, тронутые первой сединой волнистые волосы, небрежно закрученные в узелок и прикрепленные к затылку. Не полная, но и не худощавая, одета, как и я, в видимость одежды, единственное назначение которой — прикрыть тело. В одной и той же вытянутой кофточке неопределенного цвета. Пару ей составляла несменяемая темная прямая юбка чуть ниже колена. Крепкие ноги были обуты во что-то, промокавшее в слякоть.
Примерно на третий или четвертый день она обернулась ко мне и я, наверное, впервые увидела ее лицо.
Ни следа косметики, ничего яркого, выразительного, привлекающего внимание. Круглый овал, круглые щеки, с небольшой горбинкой нос, четко очерченные, но не полные, губы. Ее карие глаза будто извинялись — с нижнего ящика стола она достала полиэтиленовый пакетик (из тех, которые мы стирали и просушивали для многократного использования) и протянула мне сухарики: "Угощайся". Я удосужилась на "Спасибо, я не голодна". Но она уже решилась на поступок: "Бери, не стесняйся", — и смущенно улыбнулась. Я взяла кусочек сухарика, сгорая от такого же смущения. При росте 165 см мой вес тогда вряд ли был больше 50 кг. Жили впроголодь — хлеб, чай, на ужин овощной суп. Лиза проигрывала мне в росте до пяти сантиметров. Возможно, сухарики не давали ей усохнуть.
Совместное разгрызание сухариков настроило на обмен словами. Теперь мне полагалось сделать свой шаг к знакомству:
— Так ты твердо решила уехать?
— Да, моя старшая дочь с мужем уже там.
— И как им?
— Муж пошел работать в кибуц.
— Что это? — я впервые услышала это слово.
— Это что-то вроде колхоза. Возле земли трудно работать. Он очень устает. Но потом будет иметь льготу на обучение по другой специальности. Дочка закончила языковые курсы и сейчас работает по специальности. Она закончила мехмат университета. Наших мехматовцев там ценят, она без труда нашла работу.
— Они не планируют перебраться в Европу? — я знала, что многие евреи из нашего конструкторского бюро выехали в Израиль, чтобы потом эмигрировать в Германию или США.
— Нет, мы останемся в Израиле.
Позже она рассказала, как долго не могла найти работу, когда с мужем и двумя дочками приехали в Харьков. После успешного собеседование и одобрительных кивков головой руководитель брал в руки ее паспорт. И тут же каменное лицо — мы не можем Вас взять. В пятой графе был записан приговор — "еврейка". Израиль для нее был единственной страной, где национальность не будет приговором.
— Что тебя удерживает в Харькове?
— Через год младшая дочь закончит университет и тогда мы уедем все вместе.
— Твой муж не против переезда?
— Что ты, конечно нет. Он уже больше года не может найти работу. Ты же знаешь, как тяжело мужчины переживают свою невостребованость. Он по дому делает все. Но это не для мужчины — вести домашнее хозяйство. Он прекрасный радиоэлектроник, у него руки золотые, золотая голова и... пятая графа в паспорте.
— Где он работал раньше?
— Он военный. Как-то в их часть доставили неработающую радиоантенну или радар, забыла, как это называется. Не советского производства. Там очень сложная электроника. Думали, придется выбросить. Никакой документации, неизвестно, как эта штука работает. Эрик несколько месяцев с нею возился, разобрался, настроил и она заработала на нашу оборону. Он очень умный. Если такие здесь не нужны, то в Израиле пригодится.
Интроверты-работоголики не слишком настроены на разговоры. У нее были две взрослые дочки, у меня два сына младшего школьного возраста. Кулинария, косметика, лечение болезней, рукоделие — то, что сближает женщин, не попало в круг наших интересов.
Однажды Лиза пришла на работу сияющая. Куда и делось с лица привычное выражение отстраненности. 
— Что случилось? — вежливо поинтересовалась я.
— Мои рассказы вошли в сборник рассказов харьковских фантастов, — сияло не только лицо, а даже ее голос.
— Ты пишешь фантастику?
Я была потрясена. Меньше всего эта усталая, обесцвеченная женщина могла быть фантастом. Ей бы писать рассказы о тяжелой женской судьбе в стиле Марко Вовчок. Фантастика?!.
— Пишу. Если бы ты знала, какую чудесную фантастику пишут наши харьковские писатели! Ты читала братьев Олди?
А я не читала ни братьев Олди, ни коло-либо из тех, кого называла Лиза. Про Клуб фантастов, куда она ходила, она говорила Мы, Наши. Мое увлечение фантастикой ограничилось Реем Бредбери, Станиславом Лемом, Айзеком Азимовым и братьями Стругацкими. Зарубежная фантастика затмила все, что писалось а СССР. А после рождения детей было не до фантастики.
На следующий день Лиза принесла довольно объемную книгу в твердом переплете, разрисованную фантастическими существами. Сказала, будто извиняясь: "Я пишу под псевдонимом Ли Ман."
Сборник прочла на одном дыхании. Лиза не преувеличивала талантливость авторов. Прочла и два ее рассказа. Первый со сложным сюжетом о трудной жизни людей и роботов. Второй — поразил. Женщина дождалась, когда уснули дети и муж, взяла объемную сумку и тихонько выскользнула на улицу. В городе такие же, как она, тени рыскали в поисках добычи. Женщине удалось убить какого-то человека, расчленить его и наполнить кусками мяса сумку. Так же тихо женщина вернулась домой и легла спать рядом с мужем, который даже не пошевельнулся. Утром на столе был сытный завтрак, и никто не интересовался, откуда он взялся.
Да, тогда нам до каннибализма оставался последний шаг. В харьковских очередях женщины, пережившие войну, уже начали говорить о сладком мясе с рынка и человеческих ногтях в колбасе
Какой помню Лизу? Мягкая, доброжелательная, интеллигентная, заваленная работой. Так оригинально и ярко составить поздравления к празднику не мог никто — это была ее общественная нагрузка. Вместе в коллективе праздновали Новый год и 8 Марта. Коллектив оказался певучим, Лиза вдохновенно распевала песни хором, шутила, была как все.
Я много раз пыталась найти Ли Ман в интернете. Она исчезла бесследно. Неприметная, усталая, с пакетиком неизменных сухариков, она днем пропускала через себя горы бухгалтерских ведомостей, а ночью, оказывается, писала свою звездную повесть "Рукопись Бэрсара", в которой высчитывала, как надо изменить прошлое, чтобы не возникла современная Империя Зла. Или изменить настоящее, чтобы в будущем не было Империи Зла?