Літо. Вам 13-14 років. Ви худюще, стрибуче і життєрадісне дівчисько. Життя не вміщується, а впресовується у 24 години. У Вас є книги, щоб їх читати,  є для них ніч, піч і лампочка на печі, світло від якої ховаєте під газетним ковпаком, щоб мати не помітила і не здійняла перед світанком бучу в найцікавішому книжному місці. У Вас є ватага, в якій Ви отаманствуєте справедоиво і так хитро, щоб ніхто про це не здогадався.

Вечір для ігор – до смеркання футбол або мельник, далі у жмурки, у гусей, у фарби, у коня, у довгої лози, у прапора... Потім починаються перевдягання у чоловічий або бабський одяг і вештання невпізнаними по вулицях. Здебільшого я – Данько зі схованими під батьків картуз косами, подружка Оля – Даринка. Іншим разом я просто баба, решта хлопців і дівчат теж баби, а малий Вовчик Косовський мій внучок. Вовчиків батько хронічний агресивний алкоголік, який надвечір повертався додому, бив і виганяв з хати свою дружину. За нею з плачем бігли малі Вовчик і його сестричка голубоока білявенька кучерява Людочка. У якесь із своїх нічних поневірянь Вовчик прибився до нашого гурту – сиділи біля багаття і я переповідала історії Шерлока Холмса. Наступного вечора він прийшов, не чекаючи батькових дебошів. Коли зависло питання, про що розповідати, він попросив розповісти про Шерла Каховського. Вовчик закінчив медичний інститут, зараз він лікар. А тоді, взявши свого внучка за руку, швендяла з ним по вулицях у спідниці до п’ят, закутана у хустку, щоб лише очі зирили з-під неї. Коли закінчувалося нічне кіно в клубі, наступала північ - час набігів на колгоспні сади та виноградники, якщо лишалися на це сили. Скільки прикрощів доставляли колючки кавунців, які впивалися в босі підошви на підході до саду! Якою солодкою була вистраждана здобич! Грошовий податок на фруктові дерева, введений за Хрущова у 1955 році, призвів до того, що були вирубані груші, яблуні, абрикоси і вишневі садочки біля хат. Працівникам сільради, які обходили двори, переписуючи дерева, господарі показували тільки неоподатковувані пеньки. Отож діти змалечку вчилися розбійницькому промислу.  

Під нашою хатою за трьома, а то й чотирма шахівницями щодня збиралося душ 10 – 12. Грали на висадку. Крім того у нашому дворі росли три здоровенні шовковиці, що робило принадливим для шахів саме наш двір - шахи перемежовувалися випасом на цих шовковицях.

У чотири ранку збирався на рибалку батько. Він повинен був кликати мене завжди, але коли не сила відірвати голову від подушки, я не йшла з ним. Такий ранок бував викреслений з життя. Але  не часто.  Отож батько нахиляється до мене "Зойга, вставай, час на рибалку!” Він часто до мого імені додавав частину імені меншої сестри, хоча звав і Зоєю. На вулиці мене звали Зокою, моя шкільна подруга, майбутня професіональна повія, мерзенно звала мене Зосіком, а друг Вітька звав Зося-пані.. Була ще й кличка Сорока або Зока-сорока за любов до сорочих гнізд, сорочих яєць, сорочат і швидку мову.

Надворі ще й не сіріє, ми з батьком вдягаємося, беремо кожен свої вудки і гайда на балку. Сьогодні рибалимо на Чортячкиній греблі. На обидва боки від греблі ставки – зі сходу обсаджений вербами, з заходу – ні. Втикаємо в землю рогачики для поплавкових вудок – їх у нас по три. Закидаємо вудки. Вода, як дзеркало. Небо вже ясніє. Віддалік Йосип Усатенко, роздягшись догола, заходить  у воду забирати таз (покровська подоба верші), поставлений на ніч для ловлі риби. На другому березі вовтузиться з таким же тазом Василь Стадницький – нам вони не заважають, навіть радує, що шумом нагонять рибу до наших вудок.

Розмотуємо кожен свої донки, чіпляємо на гачки черв”яків, закидаємо подалі, кульку з грязі чіпляємо на натягнуту волосінь (дзвіночки є, але вони важкуваті і менш чутливі, тому рибалимо без них). Починають пірнати та рухатися поплавки, донки мовчать. Батько: "Приглянь за моїми вудками, а я закину донки по той бік греблі, може там клюватиме”. Зібрав усі донки, пішов. Метаюся між вудками, встигаю.

Повертається батько з двома коропами, садить їх на кукан. Збирається на роботу – о шостій повинен почати роботу сільський радіовузол. Знову: "Приглянь за донками”, - та й пішов. Завмерли поплавки. Спішу до донок на другий бік греблі. Треба перевірити, чи ціла наживка. Витягую їх одну за одною на берег – черв”яки всі цілі. Біжу до вудок – о! Клює! Один коропчук, другий, третій. Знову завмерли поплавки.

Раптом чую з-за греблі наполоханий качиний гелгіт. Покльовка... Знову проривається ще голосніший гелгіт. Тут до мене щось доходить – залишаю вудки і бігом на другий бік греблі..Краще б мені не родитися!!! Десятки два качок знайшли на березі черв”яків, поковтали їх з гачками і зараз всі шість донок з чотирма – шістьма гачками кожна видирають з берега начеплені на гачки качки. Хлопання крилами, відчайдушні крики впійманих і вільних качок! Жах, що хтось побачить мою шкоду!

Донки вже спутані і коли тягну одну, на другому кінці ще дужче репетують, вириваються і здіймають крилами фонтани води 6-8 качок. Для чого бог дав качці таке широченне горло?! У багатьох гачки заковтнуті так, що пальцями не дістати, доводиться виривати їх з м”ясом. Одну за другою відриваю їх від своїх донок і відпускаю на воду. Яка радість – не лягають замертво під берегом, а відпливають подалі! Зграйка звільнених качок кричить і стогне від болю серед ставка. Збираю переплутані донки. Руки тремтять. Та хіба тільки руки, тремтять коліна. Рибалка закінчилася. Розкладаю донки біля вудок.  Сиджу,  розплутую кубло з волосіні, щоб встигнути до повернення батька, і прислухаюся, чи ніхто не йде мене хапати й карати за понівечених качок.

Наступного дня качки плавають посеред балки, ніхто не розшукує винуватця вчорашнього лиха, не грозиться карою і не карає. Батько не здогадався запитати, чи не наловила я качок на донки, а я завбачливо не висовувалася зі своїми розповідями.

Мені минулося. За качками жаль і досі.