Перша зустріч дитини зі слабшою за неї істотою знакова для дитячої свідомості. За якусь мить до цього дитина знала, що не має права щось вирішувати власним розумом, тому повинна слухняно робити те, що наказують старші. Та ось бабуся кличе: "Йди сюди, я тобі щось покажу". З гвіздка на стіні знімається старе діряве сито, вистилається драною спідницею і на неї кладеться маленька мокра грудочка жовто-сірого кольору. Курчатко! Ворушиться! Руки самі тягнуться торкнутися до незнайомої істоти. Можна? Бабуся не дозволяє - хай обсохне. І загортає курча в спідницю.

Усі забави забуті. Сито притягує, кличе і попискує, якщо його поворушити. Надвечір бабуся запитує: "Хочеш піти зі мною за курчатами?" Хто б не хотів?! Квочка сердито воркоче і настовбурчує пір'я, але всевладна бабусина рука відсторонює її. І ось вже у бабусиному фартусі кілька курчат, пухнастих жовтих і мокрих жовто-сірих. Всі опиняються в ситі біля найпершого, вже пухнастого і жовтого.

"Зараз будемо їх годувати", - говорить бабуся. Звідкись береться варене яйце. Вона дрібненько кришить жовток перед курчатами і починає постукувати біля нього пальцем. Жовті пухнастики підповзають до пальця і починають дзьобати. Сіро-жовті чують закличне постукування пальця, намагаються зіп'ятися на лапки і тут же опускаються. Ні, їм ще не під силу перший у житті обід.

Назавтра бабуся доручає онуці забирати з-під квочки вилуплених курчат. Дивовижне відчуття - вперше наказують не тобі, а ти. Хай, навіть, квочці. Ти вперше відчуваєш своє право розпоряджатися життям, хай і не своїм, а життям іншої живої істоти.  Диво народження - тихі стуки чуються з теплих насиджених яєць. З розтрісканої шкаралупи вже виткнувся дзьобик і нове життя пробивається у світ. П'ятирічну дитину  охоплює почуття відповідальності за його появу.  Рука тягнеться допомогти, але квочка заявляє свої материнські права, дзьобає протягнуту руку. Гаразд, квочко, хай все йде так, як повинно. Ми почекаємо.

За два дні одне за одним курчата опиняються в ситі. І ось бабуся йде до квочки на гнізді з останнім пташеням, відкриває повне писку сито і обережно вигортає золотисту купу до квочки. Квочка знає, що робити. Привстає на лапах, піднімає крила і коли їх опускає, все пискляве золото опиняється під нею. За мить крізь пір'я протикаються цікаві дзьобики, і чорні оченята розглядають світ круг себе.

Бабуся сипле перед квочкою принесене пшоно й кличе: "Ціп-ціп-ціп"... Квочка обережно підводиться і йде до пшона. За нею дріботить малеча. Заквохкла біля пшона квочка - кличе дітей до вечері. Дзьобає корм мама, дзьобають діти, як це відбувалося споконвіку на цій землі.

Незабаром запищали горобченята під стріхою. Бабуся наказує взяти стільчик і з-під стріхи погребця видрати всіх, хто там є. Бути слухняною дитиною не завжди в радість. Жовтороті пташенята з кругленькими, майже голими животиками викликають жалість. Жаль і їх батьків, які наполохано кричать з клена про своє горе.

- Бабусю, що робити з пудиками? - з надією, що бабусине всевладдя буде з ними таким же ласкавим і великодушним, як з курчатами.

- Віддай їх котам, - командує бабуся.

Два коти вже чатують біля стільчика. До сліз жаль пташенят. Але не можна не слухатися бабусю. Пташенята обережно покладені перед котами і вмить зникають у їхніх пащах. Разом з безмежною вірою у доброту цього світу.

З роками диво народження перестало бути дивом. Усе живе розділилося на дві частини: перша - потрібне й корисне, опікуване людиною, друга - непотрібне, в буття якого людина не втручається. Марними були намагання порушити межу між потрібними й непотрібними. Вигодоване їжаченя втікало, як тільки набиралося сил для втечі, зайченя втікало ще швидше, бо сил для цього мало завжди достатньо, ні галки, ні сороки не бажали залишатися з людиною разом і назавжди.

Що змушує людей домагатися любові тих, хто не здатен їх полюбити? Бажання бути потрібними? Прив'язати тих, хто потрібен? Ні собака, ні кішка, ні козеня, ні теля не повертають назад і частини тієї любові, якою їх оточує, затоплює дитина. Настає час, коли приходить усвідомлення, що природа їхньої прив'язаності не така, якою бачиться дитині. Це не рівноцінний обмін любові на любов, це тимчасова відмова від своєї природи задля тимчасових людських благ. Природа перемагає.

У переліку полюблених і майже приручених стоїть окремо Петюня. Однієї весни у квочки вилупилося неповноцінне курча. Воно лежало зі скрученою набік голівкою. Коли настав час бігти за квочкою у зграйці братиків і сестричок, воно так і не спромоглося стати на лапки. Не можна було віддати його кішці, щоб не понадилася їсти курчат, тому мати розпорядилася закопати його на городі. Немічне курча опинилося в пригоршні.

Земля після дощу була вологою. У вивернутій грудці чорнозему рожевіли дощові черв'яки. Курча дзьобнуло піднесене до його вивернутої голівки частування. Ще й ще воно ковтало черв'яків, доки наїлося. Хто б зміг його закопати після цього? Він одержав ім'я Петюня і стільки любові й турботи, скільки могла йому дати  дитина, спрагла любові. Всупереч прогнозам, Петюня не здох. Він навчився ходити, бігати і навіть повертати шию настільки, що міг клювати з землі розсипаний перед ним корм. Нарешті він відважно відправився засвоювати двір, де недоброзичливі родичі наввипередки кинулися розповідати, що він їм не подобається.

Все ж людина - це цар природи. Вона здатна навіть в курячий мозок вбити розуміння, хто тут господар. Петюня зміг гуляти у дворі, де йому забажається. Але де б він не був, зачувши "Петюня! Петюня!", мчався на зов з максимально можливою курячою крейсерською швидкістю. Він був ручний і ласкавий, як кішка. Ким для нього стала людина, люблячою матір'ю чи коханою куркою, він розповісти не міг. Мабуть, людина була для нього всім.

Чи можливо визначити мірку для любові - велика, мала, середня? Можливо Петюня у своїй курячій душі вмістив більше любові до людини, ніж людська душа вмістила любові до нього. Одній людині для щастя вистачило його любові.

Якось після закінчення уроків у школі він не прибіг на заклик "Петюня! Петюня!" Мати зварила з нього борщ. Борщ з любові.