Мамо, чи пам’ятаєш ти той дощовий листопадовий світанок, коли прийшла до кухні готувати сніданок і застала мене за вишиванням. Я не спала ніч, щоб встигнути подарувати тобі в день народження розшиту квіточками хустинку. Ти не зраділа подарунку, а вилаяла, що всю ніч горіло світло і що я сонна піду до школи. Мій таємний подарунок, в якому кожен стібок кольорової нитки говорив про любов до тебе, не пробудив у відповідь на сяючу любов ані найменшого промінчика і став ганчір'яним непотребом. Я не образилася. Дарувати любов треба вміти. Я мала час навчитися.

Тату, а чи не посміявся ти з подарованої тобі півлітрової алюмінієвої кружки за один карбованець і двадцять копійок. Двадцять чотири п'ятикопійчаних пиріжки зі шкільного буфета день за днем перевтілювалися у кружку, наповнену любов'ю до тебе. Від цього подарунка на твоєму обличчі не просяяли ні радість, ні зворушення. Ти будеш цією кружкою насипати курям зерно. Справді, любити треба вміти. Я зрозуміла. Я вчуся.

Нелюбов складається з дрібниць, які закарбовуються в пам'яті. Духовна пуповина між батьками й дітьми розривається, як тільки дитина відчує байдужість батьків до своїх великих справ і осмислено вимовить: "Мене ніхто не любить". Приходить час вдивлятися в людські очі і шукати в них відгук на свою любов. Підлітковий вік - вік любові невзаємної, безпорадної. Це час розуміння своєї незначущості. Незграбний, переповнений лякаючими відчуттями й бажаннями, болісно чутливий підліток починає шукати любов поза батьківським домом. Не знаходить.

Монологи з собою вихлюпуються на сторінки єдиного розуміючого співбесідника - щоденника. Нерозуміння так і пройшло через все життя. Чи могло бути інакше? Дивлюся зі співчуттям і жалем на родові муки народження п'ятнадцятирічної особистості.