День ми прогуляли,
Два ми промотали,
І не знали потім ні бум-бум.
Ми п'ємо за гуляючих,
За ні чорта не знаючих,
За сесію здаючих наобум.

Шістнадцять-сімнадцять  років - це вік повноліття. Новоявлена людська особа вступає у володіння  уявними правами і уявними обов'язками в уявлюваний спосіб, щоб з часом стати або не  стати особистістю. Любі донечки і синочки з-під батьківського даху потрапляють під дах студентського гуртожитку. Їх охоплює ентузіазм будівництва віднині виключно самостійного життя. Нульовий досвід робить цей вік нерозбірливим у засобах, будівельним матеріалом слугує все, що трапиться під руку. Результат будівництва частіше лякає, ніж приносять радість, а ентузіазм то пригасає, то спалахує зі ще більшою силою.   

Університетський гуртожиток фізфаку заповнений двома сотнями амбітних майбутніх науковців, віруючих у блискучі перспективи своєї діяльності на ниві світової фізики. На зміну наполегливим мудрим батькам приходять не менш мудрі, але менш наполегливі викладачі. Вони час від часу збирають майбутніх послідовників Ландау в Ленінській кімнаті і розповідають щось захоплююче про вирощування кристалів чи про відкриття в фізиці низьких температур, зроблені тут, у Харкові. Чим ближче до зимової сесії, тим схвильованіший голос якогось розгільдяя і лоботряса запитує, чи ще не пізно сьогодні починати заняття фізикою, і тим обнадійливіша відповідь, що сьогодні саме та критична дата, коли ще не пізно.

Перед Новим роком починається заліковий тиждень. Майбутні науковці бігають з аудиторії в аудиторію, де переконуються, що їхні далеко не блискучі знання фізики, математики, іноземної мови не справляють на викладачів очікуваного враження. Тільки 31 грудня в моїй заліковій книжці нарешті відмітився останній залік - з матаналізу. За вікнами щось схоже на ніч, в аудиторії моя подруга Зінка ще бореться за свій залік. Я терпляче чекаю її під дверима. Галина Степанівна вперто не здається. Нарешті вона виходить у справах, закривши двері на ключ і попередивши, що в разі пожежі, замок відкривається зсередини, але без пожежі аудиторію залишати заборонено. Тільки затихло відлуння її кроків у безлюдному коридорі, як привідкрилися двері і виткнулася кудлата голова: "Допоможи взяти похідні." "Давай сюди," - відгукуюся, сторожко оглядаючись на коридор. Голова зникає і за мить виходить Зінка з аркушами паперу: "Подивися на ось це." І тут двері, видавши тихе "клац", безповоротно закриваються. Смикання дверної ручки і намагання щось побачити в замочній скважині настільки ж марні, як і нерозумні. Зрештою, безнадійно примостившись на підвіконні, беремося разом за похідні. Галина Степанівна явилася іронічним караючим богом: "Приходь в наступному році."

Ха! Чи в цьому віці є таке горе, яке триває більше години. До 20:00 ми обидві вже в гуртожитку. Наша кімната, в якій легально проживають восьмеро дівчат і нелегально дев'ята, готується зустрічати Новий рік. Красуня і розумниця Світлана святкуватиме з венесуельцем Густаво Гарсіа, вона збирається разом з ним їхати до Венесуели готувати пролетарську революцію в комуністичному підпіллі. Звичайно, ми всі щиро вболіваємо за успіх великої справи звільнення з рабства венесуельських робітників і селян. Але не сьогодні. Сьогодні за пару годин треба встигнути приготувати святковий стіл. Батьки Валі ще у вересні забезпечили дочку картоплею і яблуками - в неї під ліжком залишилося ще по півлантуха того й другого.

Натерто мастикою паркет. Є хліб, є заморожені пельмені з ближнього молочного магазину, є радіола (перехідний приз "За начистішу кімнату"), є дві Валині платівки до радіоли: "Вмираючий лебідь" Сен-Санса і народна пісня "Засвистали козаченьки в похід з полуночі". У Люди на "Вмираючого лебедя" вже алергія, тому в повну силу свистять козаченьки. За стінкою старшокурсниці гарним багатоголоссям співають "Ой хмелю мій хмелю, хмелю зелененький". Наші козаченьки у згоді зі світовою гармонією.

Щось вариться в каструлях, тихо шкварчить на сковорідці сало з картоплею. І тут наша громадсько-комсомольська активістка Таня тихо зникла, сколихнувши хвилю обурення у покинутої громадськості. Після 23:00 вона появилася з оголошенням, що на другому поверсі хлопці нудьгують без дівчат, і є пропозиція об'єднати дві компанію в одну, щоб було веселіше. Ще немає відповіді, чому хлопцям веселіше з дівчатами, а дівчатам веселіше з хлопцями. Наразі дівочі серця проймаються співчуттям до хлопців, у яких на столі тільки бутерброди з ковбасою і кілька пляшок горілки. Наш стіл багатший і, мабуть, спрацьовує правічна потреба жінки годувати голодного чоловіка. Можливо, мають місце ще якісь правічні інстинкти, про які зараз ніхто не здогадується, але мета когось нагодувати достатньо переконлива. Через пару хвилин у відкриті двері п'ятеро бездоглядних хлопців заносять ще один стіл, стільці, пляшки горілки і тарілки з бутербродами. Сплеск господарської активності. Нарешті все розставлено, всі розсілися, в гранчаті стакани налита горілка. Перший тост за минаючий рік, відразу за ним - за новий рік, далі за кам'яний вік, ще за те, щоб наші діти за колесо не чіплялися... Невесела це справа пити й закушувати. Здається, тільки Таня знає всіх, кого зібрала за столом. Решта насторожено переглядаються. Випита в спринтерському темпі горілка швидко починає діяти. Переглядини робляться все сміливішими, очі обирають серед інших ті, з якими переглядатися найсолодше. 

Першими звалилися хлопці, бо, як потім виправдовувала їх Таня, вони з ранку теж здавали заліки і нічого не їли. Замість очікуваного невимушеного знайомства і веселого святкування прийшла гостра реакція на отруту не загартованих алкоголем молодих організмів. Хтось повідомив Всесвіту: "Мені погано!", хтось на неслухняних ногах мовчки поплентався на протилежний кінець коридору до чоловічого туалету. Розгублені напівтверезі дівчата, від яких студентський етикет не вимагав браво осушувати до дна гранчак за гранчаком, кинулися допомагати скошеним горілкою бравим кавалерам. Кавалери безпомічно висли на їхніх шиях і белькотіли виправдання невідомою науці мовою. Бенкетна зала уподобилася полю бою після нищівної битви. Валялися на ліжках і столах переможені, біля них сестрами милосердя схилялися розгублені переможці.

Знудившись милосердям, Любанька з Ларискою пішли на перший поверх, де в Ленінській кімнаті стояла прикрашена ялинка, грала радіола і танцювали різностатеві й одностатеві пари. За півгодини Любанька привела знайденого кавалера з гітарою. Кавалер зустрічав вже третій Новий рік у гуртожитку, тому добре тримався на ногах, був життєрадісним і готовим ділитися радістю з іншими. Задзвеніли гітарні струни і зазвучали пісні, яких не почуєш по радіо і не купиш на платівці. Замість фальшивого "жила бы страна родная, и нету других забот", рідне:

От Евы и Адама пошел наш род упрямый, 
веселый незадачливый народ. 
От сессии до сессии жувут студенты весело, 
а сессия всего два раза в год. 

От сессии до сессии жувут студенты весело, 
а сессия всего два раза в год.

На пісню зазирнув у двері друг кімнати третьокурсник Боря. Він вже добре знав студентський пісенний фольклор, тому підсів ближче до гітари і заспівав іншу пісню: 

Подарил мне дедушка рубашку, рубашку
Целый год которую не мыл, 
По этой по рубашке бегали букашки, дедушка ногами их давил, 
По этой по рубашке бегали букашки, дедушка ногами их давил.

Так, в кожній пісні є повтори, які можна весело викрикувати хором. Це пробудило теплі спогади про свята в родині, коли дзвінкоголоса тітка Марія починала, а решта менш голосисті і безголосі дружно підхоплювали в належних місцях. Ці співи схожі на древні ритуали, які виконують всі. Свято робиться і моїм. Жадібно запам'ятовую слова нових і нових пісень. Нарешті втомлений гітарист відкладає гітару і з Любанькою виходить на сходи покурити.

Покинуте поводирем товариство якийсь час розгублено мовчить. Потреба робити щось святкове повертає всіх уцілілих на вихідні позиції. Цього разу несміливі переглядини супроводжуються сміливими пересіданнями ближче до вподобаних очей. Біля мене починає моститися Валерка. Вгадувані далі обніманні і, о жах, цілування входять у жорсткий конфлікт з "Кодексом холостяка", прийнятим кількома днями раніше в передчутті катастрофічної сесії, тому без зайвих розмов встаю і йду до дверей. Краєм ока бачу, що Валерка рухається паралельним курсом. Мабуть вирішив, що я не проти з ним десь усамітнитися! Дзуськи! Навпроти дверей сходи на горище. Прискорююся і піднімаюся вгору, причиняю за собою розшатані двері і крізь щілину зловтішаюся тим, як Валерка, звісившись через перила, розгублено видивляється, куди ж я зникла.

Горище велике, тут є де сховатися, тому почуваю себе в повній безпеці. Дурному не нудно й самому. З півгодини сиджу, повторюючи подумки чужі вірші і граючись власними римами. Тут добре, завжди безлюдно, і в майбутньому, коли захочеться усамітнитися від суєти гуртожитку, підніматимуся на горище  з конспектами, підручниками чи просто з зошитом і ручкою.

Але ж треба повертатися святкувати Новий рік. Горілка вже випита, закуска з'їдена, гітари немає. Третя година ночі, хочеться спати. Повернулася з танців Лариса. Округливши очі розповідає, як п'яні старшокурники танцювали і Нонна звалилася на ялинку і як всі разом її витягали і ставили на ноги. Просто жах, яка вона була п'яна і негарна з задраним на голову платтям. Згодом прийшла Любанька, обличчя і шия в червоних плямах від дуже міцних поцілунків, кинулася до дзеркала і забідкалася, як у такому вигляді йти на екзамен - розсмокчуться чи не розсмокчуться сліди любощів. Останньою повернулася Світлана. Вирішили, що можна вже лягати спати. Так і зробили.

Прокинулася під ранок від того, що Таня тихо стягує з мене ковдру. Прикладений до губ палець спиняє запитання: "Що сталося?" Так само тихо показує пальцем на ліжко поруч з моїм, Світланине. І бачу, що ковдра на Світлані ритмічно гойдається вгору-вниз. Не розуміючи нічого, дивлюся на Таню, вона показує на двері, сама беззвучно йде до дверей, за нею я, Валя, Любанька, Люда. Коли опиняємося в коридорі, Таня нарешті розтлумачує мені: "Світлана з Густаво!" Я ошелешено витріщаю на неї очі: "З чого ти взяла?" Валя уточнює: "Я прокинулася, коли він зайшов і заліз до неї під ковдру." Я все ще не розумію: "Його хлопці не впустили в кімнату? Йому ніде спати?" "Тю, дурна! - не витримує Таня. - Вони трахаються! Що будемо робити?"

Якийсь час розгублено мовчимо. Ніяково повертатися в кімнату, холодно роздягненими стояти в коридорі. Нарешті Валя не витримує: "Ходімо, я знаю, що робити!" Рішуче відкриває двері, бере з тумбочки "Курс загальної фізики" Фріша і Тіморевої, том І, підходить до ліжка з завмерлими коханцями і плескає книгою випуклі сідниці Густаво: "Вставай, іди звідси! Даю тобі дві хвилини." Він на чекає повторного запрошення, швидко встає і мовчки виходить. Так само мовчки встає Світлана, вдягається і йде за ним.

Громадсько-комсомольська активістка винесла питання аморальної поведінки Світлани на студраду гуртожитку. Старші товариші були не настільки безкомпромісними в питаннях сексу, як дівчата-першокурсниці - Світлану переселили в іншу кімнату. Ситуація з Густаво була значно серйознішою. Виявилося, що він ні дня не відвідував заняття, не здавав заліки і взагалі займався невідомо чим, курсуючи між Харковом і Москвою. Його відрахували з університету і відправили до Венесуели.

Тієї ночі беззвучно сконали моя віра в комуністичні ідеали і готовність співпереживати і допомагати пролетарським революціям у будь-якій країні, включно з Латинською Америкою. Стільки років минуло, а я все ще слідкую за політичною ситуацією у Венесуелі, за змінами урядів і змінами напрямків її розвитку. Є Венесуела Уго Чавеса, Ніколаса Мадуро і не забутого фальшивого революціонера Густаво Гарсіа...  Багато років зайняла дорога до справжньої Венесуели, душа якої -  Густаво Дудамель, Моцарт із джунглів.