Перша покровська зима загнала нас з сестричкою на бабусину піч. Тієї зими ми з нею дізналися те, що Ви, мабуть, давно знаєте: в минулому все було краще: мораль бездоганна, доброта і милосердя недосяжні для нинішніх часів, люди сміялися веселіше, співали дзвінкіше, гуляли разом дружніше. Піч в минулому, мабуть теж була правильнішою: гріла і вдень, і вночі. Зараз і піч була вже не така, як колись. Вранці вона припікала так, що хочеш-не хочеш, прокинешся і злізеш з печі, щоб не підсмажитися. А за день піч вистигала так, що важко було зігрітися навіть під кинутою зверху ковдри кухвайкою.

З настанням темряви бабуся закривала на ніч ставні, щоб вночі в хату ніхто не вліз через вікно, і запирала двері на залізний засув для того ж. Трезора милостиво спускали з цепу. На його нічну службу не надто покладалися, він насолоджувався свободою разом з такими ж як він, гасаючи по вулицях і обгавкуючи кожного стрічного. Вранці завжди повертався туди, де його за цю службу нагодують і знову на весь день посадять на цеп - відпочивати.

Наближалося Різдво. Увечері сім'я зібралася разом. На стіні блимала фітілем гасова лампа, коптячи на стелі чорний круг. Обговорили хто, що і скільки приготує на святковий стіл. А далі розмова зайшла про те, як гарно святкували Різдво колись. Збиралося чи не все село. Парубки розсвердлювали в кризі на балці отвір, вставляли в нього вісь з колесом від брички, до колеса прикріплювали оглоблю - дівчата сідали на оглоблю, а хлопці крутили цю карусель, катали дівчат. Вкопували в землю обледенілий стовп з подарунком для переможця вгорі. Хто долізе доверху, той забере собі подарунок. З греблі каталися на дерев'яних санках і дорослі, і діти. Обов'язково на Різдво ходили колядувати під вікна. В кожній хаті для малих колядників пекли бублики з маком, купували цукерки, готували дрібні гроші. Дорослих колядників частували ще й самогоном власного виробництва. Різдвяного вечора рідня збиралася біля щедрого столу з самогоном, холодцем, ковбасами з зарізаного перед Різдвом кабана, бубликами, калачами, пиріжками, застиглим у мисках твердим киселем з сухофруктів, кутею, квашеними огірками, помідорами, капустою і узваром.  Обов'язково співали. Старші - в хаті, молодь - гуртами на вулицях. Все село співало.

Отож, старші згадували, як весело було раніше, молодь мотала науку на вус.

Відсвяткували Різдво. Наступного дна прибігла до бабусі тітка Луша і заголосила:

- Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, мамо, що ж мені робити?!

- Доню, що сталося, кажи швидше, - кинулася до неї перелякана бабуся.

- Ой, біда мені з Федькою!

- Ой, горе! Чи живий? - заголосила і бабуся.

- Та живий і здоровий! Ви ж послухайте, що цей анципер утворив!

Виявилося, що Федька, наслухавшись солодких спогадів про чудові часи, пішов гулять з хлопцями і вони разом придумали собі таку розвагу, як у давнину - бо ж треба. Добре, що були наколядовані ковбаси, то вони на ковбасу підманили не багато й не мало, аж сім спущених з цепків собак, поприв'язували їх мотузками до дверної ручки вчительки української мови й літератури Килини Іванівни. Вчителька була дуже нервова, її чоловік чоботар пиячив, як чоботар, і частенько Килина Іванівна приходила на уроки з підбитим оком. Від найменшого непослуху вона починала істерично верещати на винного, а заодно і на невинних. Зрозуміло, чому собак прив'язали до її дверей, а не до чиїхось інших.

На цьому молодецькі розваги не закінчилися. Федька зі своєю ватагою вирішили розважитися ще й з Мілею - сільською недоумкуватою блаженною. Жила вона в землянці. Залізти на дах міг будь-хто, якщо є кому підсадити. Підсадити було кому. Їй на димар поклали гарбуз, а на дверях кільця для замка скрутили дротом, так що відкрити двері можна було тільки зовні.

Першою розвеселилася Килина Іванівна - вранці собаки гризлися і гавкали під дверима так, що довелося кликати на поміч сусідів. Ледве змогли собак розтягнути. З Мілею справа виявилася ще веселішою. Вранці Міля розтопила складені звечора в піч дрова. Дим повалив у хату. Вона кинулася до дверей, а двері відкрити не може. Добре, що догадалася витягнути з вікна шибку. Була вона маленька й худенька, то змогла протиснутися і врятувалася від загибелі.

Справою зайнявся голова сільради. Вже за годину він знав, хто наробив такого лиха. Тітка Луша вислухала його присуд - щоб не повадно було, сплатити за вчинене Федькою неподобство 3 карбованці штрафу. Разом з бабусею нашкребли вони потрібні гроші, сплатили штраф і на всю суму випороли Федьку його ж ременем. Наступного Різдва знатиме, що треба влаштовувати катання на каруселях і санках, як це робили його батьки. І пропускатиме мимо вух розповіді про те, як вони вчителя Василя Григоровича прив'язали до дерева на вулиці, або вчительці Парасці Федорівні у вигрібну яму насипали дріжджів і регочучи чекали, коли ж лайно попре з ями.

Неправильний народ зараз, не вміє на Різдво веселитися.