Влітку колгосп дозволив нашій сім'ї оселитися в кімнатці розміром 3м _^х 3м у колгоспному радіовузлі. Щодня о шостій ранку батько включав радіоапаратуру і півгодини надиктовував у мікрофон наряди на роботу для колгоспників усіх чотирьох бригад, прізвище за прізвищем. Вдень ми допомагали йому пильнувати, щоб не вискочив анод, бо при цьому  в радіотрансляції зникав звук. Вмикався анод кнопкою, яку дістати можна було зі стільчика, а з часом і без нього. Електрику для роботи радіовузла давав дизель-генератор, встановлений у моторці біля радіовузла. Під моторкою стояла велика залізна бочка, в яку по трубці стікала тепла вода з дизеля. Поверхня води виблискувала веселковими барвами маслянистих розводів. Влітку чудово було купатися у морі теплої води разом з Наткою, а не в калюжі гарячого пилу на дорозі разом з горобцями, що, доречі, теж було чудово. Купатися в бочці мама не дозволяла, бо після цього треба було нас відмивати. Але Натка ігнорувала заборони, а я у всьому слідувала за нею.

В нас з'явилися власні дерева: слива на городі і яблуня під вікном. Був ще один предмет власності з назвою "мотоцикл", за право володіння яким доводилося безнадійно змагатися з Наткою. Сутички за мотоцикл перетворили моє божество Нату на Натку. Через роки, коли ми жили вже у власній хаті, "мотоцикл" все так же стояв біля радіовузла. Це була рогатка зі спиляної яблуні, в розвилку якої так зручно було сісти верхи і мчати вулицями села чи степом, удаючи торохтіння мотоцикла. Як знецінює час наші найдорожчі скарби! Як обкрадає час нашу уяву!

Восени Натка пішла до школи у перший клас. Взяла в одну руку портфель, в іншу - мамину руку і зникла з мого життя. Я плакала, просила віддати й мене до школи. Мама  видала мені порцію заспокійливих підсрачників і повернула до бочки з водою і "мотоцикла".

Через два роки з портфелем, коричневою формою і білим фартухом, успадкованими від сестри, я потрапила в гаряче жадану, вимріяну школу. Перший дзвоник. Десятикласник взяв за руку мою однокласницю білявеньку Аллу, вони обійшли вишикувану прямокутником шкільну лінійку, калатаючи в дзвоник. Потім у класі Коля вимагав, щоб його посадили за одну парту з Аллою, але його посадили поряд зі мною. Взаємну неприязнь ми зберегли від першого до останнього шкільного дня. Вову, хлопчика в матроському костюмчику на триколісному велосипеді, якого мама показала влітку і назвала женихом, посадили з Любою, кучерявою рум'яною білявкою. Він не протестував - теж мені жених. Також ми опинилися в одному класі зі шмаркатим Вітею - його бабуся приводила до нас гратися. Після першого класу його перевели до школи для розумово відсталих дітей. Ще був Валік - моя перша шкільна дружба і закоханість, з ним ми раніше гралися в одному гурті на вулиці. Сіроокий кучерявий блондин з задатками майбутнього твердого чоловічого характеру, незмінний шкільний захисник і покровитель, частина майбутнього ідеалізованого нездійсненного. З рештою з 24 дітей знайомилися вже в школі.

На першому уроці вчителька навчила нас головним правилам життя: першими вітатися зі старшими, поступатися дорогою старшим, говорити "будь ласка", якщо щось просиш, і "дякую", якщо щось одержуєш, приходити до школи до початку уроків, під час уроків не розмовляти і не ходити по класу, слухати уважно вчительку, вставати з місця, коли вона звертається з запитаннями, тримати руки рівно покладеними на парту, а ноги - під столом, якщо щось потрібно, підняти руку, і коли вчителька дозволить, сказати що треба. Вітя тут же підняв руку. "Що тобі треба, Вітю?" - запитала вчителька. "Будь ласка, дозвольте мені піти надвір попісять і покакать", - ввічливо попросив Вітя. Всі засміялися. "Звичайно, можеш вийти, але наступного разу не обов'язково казати, що саме тобі треба надворі", - спокійно пояснила вчителька.

Йдучи зі школи, я вже знала, що треба слідкувати, щоб нігті були коротко підстриженими, руки й нігті повинні бути чистими, волосся треба посередині ділити рівним пробором і заплітати в чотири кіски - дві зверху від тімені і ще дві внизу від потилиці, в кіски треба вплітати кісники або стрічки і підв'язувати їх кошиком. Хлопчики повинні бути коротко підстриженими, тільки на тімені можна залишити невеликий чубчик.

Наступного дня сталася перша неприємність. Йдучи до школи, я не привіталася зі старшою сестрою своєї однокласниці. Вона зупинила мене і суворо відчитала за те, що я погано засвоїла шкільний урок. Через кілька днів сталася ще одна неприємність. Ми вчилися писати в зошитах палички з правильним нажимом пера, з правильним нахилом, рівно по лінієчках. Ця наука давалася мені тяжко та так і не далася. Коли вчителька доручила Віті зібрати зошити з нашими паличками, його бридкі шмарклі розмазалися саме по моєму зошиту.  

Шкільні уроки показали мою неповноцінність. Всі вчилися впізнавати й писати букви і цифри, складати з букв склади, зі складів - слова. Я бігло читала, рахувала двійками, десятками, сотнями до тисячі і назад, та й до мільйона так само, аби було кому слухати. Зараз доводилося лицемірно імітувати старанність у навчанні - виспівувати склади, розтягувати по складах слова. Бажання бути такою, як всі, змусило якось перед диктантом, коли всім дозволялося запитати, як пишеться якась забута літера, підняти руку і запитати: "Як пишеться літера Ю?" Вчителька посміхнулася, і написала на дошці Ю. Для мене! Досі пам'ятаю почуття умиротвореної втішеності її відповіддю. О! Якби можна, я б перепитала в неї про всі літери, але посоромилася бажати так багато щастя.

На Жовтневі свята наш клас повинні були прийняти в жовтенята. Нас розділили на ланки по п'ять жовтенят. В кожній ланці вчителька призначила командирів і санітарів. На великій перерві до нас почала приходити піонерка Валя читати оповідання про те, якою особливо хорошою дитиною був Ленін. Мені ніколи не стати такою, як він. Ленін зшив сторінки зошита чорною ниткою, побачив, що це негарно, випоров чорну нитку і зшив зошит білою ниткою. Сам! Ніби не міг відразу зробити так, як краще?! Ще Ленін не міг вночі заснути, доки не зізнався мамі, що він розбив чашку. Ми з Наткою закопали розбиту тарілку на грядці з морквою, щоб мама не дізналася, і я й досі спокійно засинаю вночі.

За кілька днів до прийому ми завчили напам'ять правила жовтенят:

1. Жовтенята допомагають піонерам, комсомольцям, комуністам, робітникам і колгоспникам.

2. Жовтенята прагнуть стати юними піонерами.

3. Жовтенята слідкують за чистотою свого тіла і одягу.

4. Жовтенята люблять працювати.

Піонерка Валя навчила нас співати хором жовтенятську пісню, - її ми проспівали в день прийому в жовтенята:

В школе много школьников -

Ленинских внучат.

Песни октябрятские

Радостно звучат.

 

Вместе с пионерами

Нам весело идти.

Маленькая звёздочка,

Свети, свети, свети!

До цього свята батьки повинні були купити в сільмагу жовтенятські зірочки по 15 копійок штука. Такі гроші були не у всіх, але в призначений день весь клас перетворився на жовтенят. На урочистій загальношкільній лінійці з горном, барабаном і червоним прапором  старші брати і сестри піонери, у кого вони були, прикололи на груди зірочки своїм молодшим братам і сестрам . А в кого не було, це зробили інші піонери в червоних галстуках і з піонерськими значками на грудях. Мені приколола зірочку Натка.

І не грянув урочисто грім, і не засяяла веселка, і не сталося взагалі нічого особливого, що здавалось би, повинно було відмітити таку незвичайну подію, як інкарнація першокласників у жовтенят.

Готовність допомагати комсомольцям, комуністам і колгоспникам зникла непомітно, прагнення стати піонерами було ще неясним і не надто заважало жити, тільки санітарка Варя слідкувала за чистотою наших тіл. Вона щодня перед уроками перевіряла руки у всіх. Бруднулі йшли відмивати турицю з рук до шкільного сорокалітрового бачка з краником і кружкою, іноді кількаразово. Але якщо бруд швидко рівномірно розмазати слиною по шкірі, то руки успішно витримували перевірку на чистоту.

Зірочки губилися, купувалися нові і теж губилися. Колгоспники не кликали на допомогу. Весела ходьба з піонерами так і не почалася. Життя покотилося наміченою для нього непомітною жовтенятською колією, якій належало колись перетворитися на піонерську.