Хіба знають діти, чим зайняті їхні батьки? Я й зараз не скажу, яка потреба змусила батька й матір залишити на дітей корову, свині, кури, качки і поїхати на два дні у Мелітополь до родичів. Мені років дев’ять, моєму піклуванню доручена корова: вигнати в череду, зустріти з череди, нарвати трави, напоїти, подоїти, почистити.. Старшій сестрі дістався кабан, молодшій - кури. І повна свобода!

Будильник будить о четвертій ранку. За вудки (їх у мене вже дві) – і на балку. О сьомій ранку повертаюся до корови. Ось вже вона пішла в череду. Сестри сплять. Голодний кабан верещать. Годую кабана і заодно курей – тішить радість, з якою вони кидаються до корму. Особливо смішно з курей, варто покликати їх цип-цип-цип, як летять стрімголов, покинувши курячі справи, аби переконатися на власні очі, що вони, навіть із ввічливості такого корму не їдять.

На кукані принесла з балки кілька коропів і окунів. З окунів вариться уха, а з коропами нарешті збулася мрія ірокеза. Нарубано дров, замісена глина, випотрошені коропи обмащуються глиною і кладуться запікатися на жар серед двору. Досвіду запікання немає, тому хвилин через п’ятнадцять відколупую шматочок глини, переконуюся, що короп сирий. Розлом замазую свіжою глиною і знову на жар. Прокинулися сестри. В передчутті небувалої смакоти сидимо, ковтаючи слинки, круг ірокезької кухні. Прибігла сусідська Муська облизуватися на наших коропів. Ось глина почорніла. Вирішуємо – пора. Розбивається на черепки глина, видобуваються з неї розм’яклі пахучі шматки коропів. Чорт! Забула посолити! Хрустять на зубах крихти глини. А смачно ж як! На все життя!

Наступного дня надвечір повернулися з гостинцями батьки. Що то були за гостинці, не згадаю нічого, крім цукерок – довгі, закручені триколірною спіраллю, у біло-рожевій паперовій обгортці. Цукерками нас "балувала” тільки бабуся Дуня. Але ж не такими! У неї для онуків завжди були наготовлені у пазусі загорнуті у полотнину розм’яклі й липкі від тепла "подушечки”. Я тоді ще ходила "хвостиком” за своєю старшою сестрою, тому на частування потрапляли вдвох. Як тільки бабуся відверталася, я відліплювала від долоні свою частку і віддавала сестрі – не сила була покласти до рота це липке місиво. Зате бабусина торба з сушеним пасльоном досі сяє і гріє спогадами. Запитати дозволу і забратися на піч поспілкуватися з цією торбою – оце було щастя.

Не збалувані солодощами, ми чекали, коли ж батьки нарешті наділять нас гостинцями. Чомусь ця подія була перенесена на після сніданку наступного дня. Тільки продерла очі, відразу згадалися складені в шухляду кухонного столу цукерки. Всі дороги вели до цього столу. Зрештою підгадавши зручну хвилину, коли поблизу нікого немає, зазираю в шухляду. Цукерки на місці. Рука сама тягнеться торкнутися, потримати, покрутити... Зрештою одна з цукерок опинилася у пазусі платтячка. Виправдовуюся - хоча б одну мені ж повинні дати?!. Тут зайшла мати і з порогу: "Сідай до столу, зараз будемо снідати”. З цукеркою за пазухою слухняно сідаю на стілець. Ось і вся сім’я за столом. Сніданок не лізе в рот - від найменшого руху шелестить обгортка вкраденої цукерки. Зрештою кажу: "Дякую!” - і намагаюся вибратися з-за столу. "А що це в тебе шелестить?” - вихоплюється сестра і обмацує мою пазуху. З торжествуючим криком: "Зойка вкрала цукерку!” - вона дістає цю цукерку на світ божий. Мати і батько не сварять. Мати дивується: "Навіщо ти взяла без дозволу? Вона б однак зараз тобі дісталася”.

Не знаю, чи пекла я тоді раків, а якщо пекла, то скількох. Не пам’ятаю і смак цукерки, мабуть, вона була не дуже солодкою. На все життя залишилося пекуче відчуття сорому і непоправної ганьби. Чи не з того літнього ранку ніколи не беру чужого і ніколи не брешу, щоб не довелося тягнути через все життя тягар ще одного непідйомного спогаду.