Природа не терпить одноманітності. Коли вогненна куля Землі охолола, нудно-сіра суша і сіро-блакитний океан почали разом творити різнобарність. Зі спалахів блискавиць у водах первісного океану народилося примітивне Щось, здатне жити, тобто, з'являтися, змінювати світ і відтворюватися в подібній собі Іншості. Чим примітивніше Щось, тим значніші збурення воно викликає в світі.  Це стосується як первинного згустку живої протоплазми у животворящому бульйоні первісного океану, так і згустку мислячої протоплазми у ноосфері.

Кілька згустків сьогоднішньої мислячої протоплазми відправилися милуватися малими рябчиками у Національний природний заповідник "Гомільшанські ліси". Тут інші згустки мислячої протоплазми ще не встигли вповні реалізувати вигідний бізнес-проект - винищити релікти різних геологічних і археологічних епох і наставити баз відпочинку.

День для подорожі чудовий - суцільна сіра пелена хмар, сланкий туман над землею, волога земля і вологе повітря просякнуті ароматами свіжої зелені і раннього цвіту. Цвітіння черемухи сповіщає про настання черемухових холодів. Кличе до себе ліловий від рябчикового цвіту луг у поймі Сіверського Дінця. Бо для чого потрібна краса, якщо нею ніхто не милується?

Вздовж дороги рекламні щити пропонують на вибір найкращих президентів для держави, сільгосптехніку і засоби догляду за рослинами для фермерів, курятину, яйця для пересічних їдоків, і кличе до Бога фальшиве золото куполів православних храмів. Але очі шукають не розкоші храмів, а скромних решток язичеських капищ або хоча б уцілілих нащадків древнього цвіту. Так ми влаштовані - загублені в сучасності, оглядаємося на минуле, щоб знайти дорогу в правильне майбутнє.

Наближаємося до Сіверського Дінця. На затопленому туманом  заплавному лузі перебирає мокре пір'я лелека.

Далі дорога вздовж берега Дінця мимо баз відпочинку з заманливими назвами. Торгувати чистим повітрям, і чудовими краєвидами можливо, доки такі самі бази відпочинку не стануть у ряд і не знищать чудові краєвиди. Сьогодні ще живий не витоптаний і не забудований луг з квітучими рябчиками, нащадками рябчиків, які хай не бачили динозаврів, але бачили останній льодовиковий період.

Поворот ґрунтової дороги у ліс і ось він - Рябчиковий луг.

Урбанізована людина збайдужіла до трав'яних газонів, садових квітів на клумбах, сірого асфальту і бляклих будинків, прикрашених яскравою рекламою товарів з роззявленими ротами потенційних покупців. Опинившись серед неурбанізованої природи, неможливо втримати здивований вигук: "Що це?!." Як мало ми знаємо про Землю, на якій живемо. Вид лугу змушує вклонятися кожній билинці цього невідомого світу - Що це? 

Ось це - рябчик малий (Fritillaria meleagroides).

Далі пляма сяючого крізь туман золотого цвіту. Швидше до нього - що це? Невже суріпка здатна бути такою прекрасною? Але ж це вона! Суріпка звичайна (Barbaréa vulgáris) - духмяна королева Рябчикового лугу.

Весь луг розцяцькований дрібним жовтим цвітом - звичайно, це добре знайомий жовтець (Ranunculus), лютик, жаб'яча трава. Тут і там цвітуть колоски осоки (Júncus), готуються цвісти колоски тимофіївки (Phléum).

А це що за дивина? Що це за дивне зубчасте пірчасторозсічене листя з червоніючими черешками? Ще немає навіть натяку на цвітіння, але при такій красі листя яких чудес чекати від квітки, від самої рослини? Довгий пошук в інеті і в "Визначниках рослин" дав відповідь - це родовик лікарський (Sanguisórba officinális), стягникров, кровоголовка.  Його корінь здатен зупинити кровотечу. Хотілося б побачити, як на зміну фіолетовим квітам рябчиків піднімуться над лугом червоні голівки його суцвіть.

І ще один здивований вигук: "Що це?!." Ще один тривалий пошук відповіді. Біля бузкового дрібноцвіту добре знайомої живучки повзучої (Ajuga reptans) розквітають розкішні білі суцвіття невідомої рослини. Ах, як жаль, що не були відразу перераховані тичинки і пелюстки, як добре, що не зважилася рука висмикнути рослину з грунту, щоб оглянути її корінь. Нехай живе й цвіте жеруха (Cardamine) - на цьому лузі її охороняє закон.

Кілька десятків метрів лісом у бік річки. Тут вже зацвітає чистотіл звичайний (Chelidonium majus L.).

Далі берег невеликої затоки Сіверського Дінця, облямований блакитними вербами і ясно-зеленим листям дубів. 

Збираємося перейти на сусідній Рябчиковий луг, де минулої весни рябчики цвіли суцільним килимом. Але розкати грому все ближче. Враз шарахнуло так, що всі злякано кинулися вимикати мобільні телефони. Зірвався рясний дощ з градом. Де б шукала прихисту древня людина? Будувала б курінь з гілок? На щастя, в салоні авто сухо, тепло, затишно. Любо роздивлятися потоки води на склі і як скаче град по капоту.

Грунтові дороги розкисли. Подорож закінчилася. Прощальний вдячний погляд на Рябчиковий луг - диво і свідок невідомих нам подій. 

Як я розумію заклики Едварда Осборна Вілсона - виділити куточок на Землі, куди людині вхід назавжди заборонений. Хоча б в горах, хоча б в пустелі, хоча б... на Рябчиковому лузі. Зберегти тих, хто ще живий.