"Ревізувати його спадщину не зможе навіть нейтронна бомба, тому що залишає бібліотеки цілими й  неушкодженими".                                                                                                                                                                                                                     Фелікс Гранде

Про наближення дати загибелі великого іспанського поета нагадав англомовний поет з Кашміру  Ага Шахід Алі, мусульманин і біженець зі спаленого війною земного раю біля підніжжя Гімалаїв. Є люди байдужі до дивних образів і незвичних ритмів поезії Федеріко Гарсіа Лорки. Ага Шахід Алі був однієї крові з тими, хто завмер від поетики рядків великого іспанця, задивився, заслухався, відчув його Всесвіт. Щоб почути голос Федеріко Гарсіа Лорки, він вивчив іспанську мову. Щоб відчути Іспанію, яка дала поетові голос, здійснив подорож її дорогами. Якою з доріг прийшов у його життя іспанський поет? Мабуть тією, якою поезія входить в життя кожного, хто відчуває себе частиною живого Всесвіту. 

Десятки тисяч років наскельним малюнкам, статуеткам з каменю чи кістки, орнаментам на древніх черепках. Мільйони років людський геній намагається передати своє відчуття гармонії Всесвіту, причетність до його мелодій і ритмів, свою присутність у ньому.

Коли мені було вісімнадцять, у передмові до роману Івана Єфремова "Лезо бритви" зустріла ім’я Федеріко Гарсіа Лорки, поета, знищеного тоталітарним режимом, який утверджувався в його країні. Він перший дав відчути різницю між віршуванням і поезією, глибинний зв’язок між людською мовою і ритмами Всесвіту, яким скоряється все живе й неживе.

В його поезії поставала казкова земля, де сплять в глинистих руслах ріки з дивними назвами Гвадалквівір, Хеніль, Дауро, на схилах гір туляться каплички і села, дорогами бродять маги і єдинороги, в апельсинових і оливових садах танцюють дівчата незнані танці сігірійю, петенерас, малагенью. І здригається ніч від горлового співу канте хондо, який доніс з глибини тисячоліть вічну жагу життя і смирення перед смертю. Людина з дитячими очима і невинним серцем, застигала навіки у ненароджуваному житті і незнищуючій смерті, жила у світі, який відчував, плакав, дивувався, як вона і разом з нею.

Ніхто ні до нього, ні після не зумів оживити древній світ, який існує в людині поза часом і який так легко вбити. 19 серпня 1936 року змовк голос того, хто ще хлопчиком заговорив мовою Всесвіту:

- У своєму серці я посіяв насіння зірок і тепер воно розривається від того, що починають сходити перші паростки світла...

- Я не розумію того, про що ти говориш. Присядь і відпочинь. Мій дім завжди відкритий для пілігрімів, і хоча я бідна, можу запропонувати тобі кухоль солодкого молока і свіжої джерельної води. Ти здалеку прийшов?

- Я прийшов з полум’я душі, звідти, де народжуються ріки зірок і кружляння вітрів. Я прийшов з безмежної глибини неба, з тривожної пустелі тиші, з незакінчуваного дитинства.

- З дуже дальніх країн ти прийшов.Так хто ж ти, закутаний у чорний плащ з золотим посохом в руці?

Ага Шахід Алі знав, що помирає. Смертельну хворобу діагностували запізно, кілька операцій були безуспішними. До останнього дня він залишався усміхненим, привітним, доброзичливим. На запитання друга, який прийшов провідати його в лікарні, скільки часу життя прогнозують лікарі, процитував чи не найвідоміші рядки Федеріко Гарсіа Лорки:

- A las cinco de la tarde. (О п'ятій годині вечора.)

Це час кориди в Іспанії, час, коли людина починає поєдинок зі смертю, вічне змагання людини і звіра. Мужність, шляхетність, розум не завжди перемагають звірячу ірраціональність. Ага Шахід Алі пішов з життя, підтримуваний рукою, простягнутою з вічності, як Ігнасіо Санчес Мехіас, оплаканий Федеріко Гарсіа Лоркою.