Де вона взяла мій телефон? Він для мене як дзвіночок на шиї кози чи корови - відгукуватися до своїх, коли мене загубили. І раптом: "Нарешті я тебе знайшла!" У заводському минулому ми були подругами. Вона з сяючими очима, усміхнена, дотепна, життєрадісна - окраса будь-якого товариства. Скільки разів вона рятувала від комуністки Шурочки з її нескінченними переказами вчорашніх телефільмів, якими вона старалася заповнити прогалини в моєму безтелевізорному житті.

Ми бачилися востаннє на зустрічі заводчан. Вона принесла свою першу збірочку віршів. І знову зникла. Тиждень тому був убитий Шурочкин Женька. І вона кинулася її розшукувати, щоб підтримати в горі. Знайшла мене. 

- Треба б їй подзвонити...

- Її телефон не відповідає. Знаю, що вона продала квартиру і виїхала в Росію. Є контакти її онуків. Можна вийти на неї через них, тільки я цього не робитиму.

- Чому?

- Тому що це вона виростила Женьку таким. Він одержав те, що повинен був одержати. Я не маю слів співчуття. Де твій Денис? Не на війні?

- Зараз у Києві. Готується до чергової поїздки в зону АТО, залишилося завантажити тільки воду. Він волонтерствує. 

- Потрапляв під обстріли?

- Звичайно, його підшефні на передовій.

Так ми зустрілися. В телефоні... Учора в бібліотеці ім.Бєлінського був вечір поезії Ольги Андрус. Телефонувала кілька разів:

- Ти ж прийдеш?

- Прийду, якщо не заблукаю. 

Дві збірки віршів, виданих власним коштом (8 тис. грн. по 100 примірників) вона забрала з типографії вранці. На вході за столиком дві немолоді жіночки продають їх по 65 грн. кожна і тим, хто купив обидві збірки, в подарунок вручається збірочка з попереднього нерозпроданого видання. Я вже прослухала чи не всі вірші з цих збірок у телефоні і прочитала їх, надісланими на свою пошту. Але, звичайно, купую дві. Мені протягують подарунок.

- Не треба, в мене вже є.

- Подаруєте комусь.

- Та кому ж дарувати?...

І раптом збоку голос:

- Мені! Мені подаруйте. В мене грошей немає на другу збірку, а я дуже хочу її віршів.

- Візьміть  будь ласка. 

Щемне дякую змушує оглянутися. Сподівано, навколо обличчя тих, кому за п'ятдесят, за шістдесят, за сімдесят... Сусіди (он та бабулька - то мамина подружка!), однокласники, однокурсники, колеги по роботі, друзі... Простенький одяг, целофанові пакети замість дамських сумочок... О! Ці сумочки!.. Обов'язковий аксесуар дамського туалету непомітно зник і з мого життя. Це його відсутність обрізала дороги в філармонію, заради якої перебралася в Харків. Втомлені життям дами без сумочок і макіяжу, чоловіки з лисинами і сивиною, за чим прийшли вони на вечір поезії?

Пані поетеса, ще вчора з вимученим хворобою обличчям, в линялій футболці і штанцях до коліна, зараз в елегантній білій, з чорним візерунком шовковій сукні (всього за 200 грн. купила на базарі!!!), в тон сукні шифоновий шарф (подруга подарувала відріз на шарф). Концертмейстер оголошує:

- Хачатурян, концерт для труби і фортепіано...

Лауреати конкурсів трубач і піаністка займають свої місця. Рветься на волю з тісної зали труба, проголошує щось урочисте і натхненне. Згоджується з нею розстроєне піаніно, розповідає про свої жалі, свою недолю (не вистачає струн), умовляє не залишати цих, що завмерли в залі. 

Потім починає Ольга:

Я просто камень, придорожный, серый.

Я здесь лежу с тех самых давних пор,

когда, бросая вверх огонь и серу,

вулкан шутя играл грядою гор.

...

А я - с живой душой, в одежде камня.

Один из многих вдоль крутой тропы.

У каждого внутри - вулкана капля.

Но жить веками, сдерживая пыл,

я не хочу, собратьям уподобясь.

Тесна мне эта каменная клеть...

Пусть спят. Моя совсем другая повесть -

Тепло отдав, однажды улететь.

Як же вбирало в себе музику і слова це каміння! Безсмертна душа людська в смертному тілі.

І знову вранці дзвінок: "Ти можеш зібрати бавовняне рване ганчір'я? Подзвонили дівчатка, що в них закінчується матеріал, з якого вони плетуть для фронту маскувальні сітки. Привозь до мене, вони приїдуть, заберуть."

Я бачила очі цих "дівчаток". Звичайно, підвезу.