І

Світ був завжди. Світ був живим. Світ був відкритим для всіх, хто в нього вдивлявся.  Він був як мильна піна, барвистий і мінливий. Перший абсолютний закон світу – мінливість..Його мильні бульбашки неперервно надимаються, стухають, зливаються, діляться...

В одній з незліченних бульбашок світу жили-були тато й мама. Над усе вони хотіли, щоб у них народився хлопчик. Світ їх почув і хлопчик народився. Іноді люди бажають так сильно, що світ виконує їхнє бажання, ще й додає подарунок від себе. Це був саме такий випадок. Тому народився не звичайний, а чарівний хлопчик – він, як і світ, знав, чого хочуть люди і міг на свій розсуд виконувати чи не виконувати їхні бажання.

Мама й тато не могли натішитися дитям: воно спало, коли його вкладали спати, сміялося, коли до нього сміялися, забавлялося своїми іграшками, коли його відсилали погратися. Хлопчик нікого не ображав, нічого не псував, любив маму й тата, слухався старших сестричок... Ніхто й гадки не мав, що він такий тому, що завжди знає, чого від нього хоче світ. Хлопчик був малим і теж ще не розумів цього. Втім навіть коли знаєш, чого хоче світ, треба багато чому навчитися, щоб не втрапити в халепу.

Хлопчик любив дивитися, як малює тато.  Подати фарби, помити пензлі, розкреслити малюнок за трафаретом, розфарбувати літери – цього хотіли і тато, і світ.

Якось татові замовили написати плакат „Ми прийдемо до перемоги комунізму”.

-         Тату, можна я сам це напишу? Я зумію! – попросився хлопчик.

-         Гаразд, малий, пиши, - посміхнувся тато і пішов сапати картоплю.

Хлопчик перечитав напис. Дивно! Тут помилка! Він добре чув голос тата і світу: „Ми не прийдемо до перемоги комунізму”. Літера за літерою він написав це гарно, без помилки.

Тато не сварився, але пояснив, що в житті іноді доводиться робити помилки, бо життя без помилок може стати ще більшою помилкою.

-         Як же я дізнаюся, які помилки треба робити? – скрикнув хлопчик.

-      Життя навчить, - сумно посміхнувся тато, і вони разом взялися змивати ще непросохлу фарбу безпомилкового напису.

Хлопчик добре вчився, бо цього хотіли тато, мама, він сам і вчителі. Світ заговорив до нього голосами однокласників. Більше за все вони хотіли пиріжків тьоті Дусі – з картоплею, капустою, сиром і, особливо, з повидлом. Щоб встигнути до пиріжків з повидлом, треба було зірватися з місця, як тільки задзвонять на перерву, і бігти швидше за всіх, щоб першим або хоча б десятим тицьнути тьоті Дусі п'ять копійок і крикнути: „З повидлом!” Голос власних бажань іноді буває гучнішим за голоси  бажань світу.

Одного вечора, а може ранку, світ заговорив незнайомим голосом. Хлопчик прислухався – дівчинка з сусідньої парти дивилася на нього так, як він дивиться на пиріжок з повидлом. Можливо, тому що дівчаткам важче встигнути до пиріжків з повидлом? Він роздобув два пиріжки – для себе і для неї. Вони їли пиріжки, і він розумів, що справа не в пиріжках з повидлом.

Другим абсолютним законом світу є любов. Любляться птахи, звірі, кружляють парами барвисті метелики і обнімаються вужі. Хлопчик завжди знав, чого  хочуть люди. Прийшов його час любити. Любов нагадувала пиріжки тьоті Дусі. Вони всі смачні: з картоплею,  капустою, сиром, але найсмачніші з повидлом. Треба лише встигнути прибігти зі своїм п'ятачком і крикнути: „Мені з повидлом!” Але тьотю Дусю не поставили роздавати любов. Кожен сам мусив шукати свій пиріжок з повидлом.

Перепробувавши кілька десятків пиріжків, хлопчик дійшов висновку, що повидло – це вигадка, насправді всі на світі пиріжки з картоплею. Як не прикро, смачні вони тільки гарячими, а холодні хоч викинь. Проте краще мати холодний пиріжок, ніж не мати нічого.

Чому люди здалеку здаються такими різними, а зблизька – однаковими, як пиріжки з картоплею? Як розпізнати начинку, або хоча б за якими ознаками можна відгадати повидло? Він почав читати книги про людей, спостерігати за ними й занотовувати свої спостереження. Він не здогадувався, що намагається знайти формулу абсолютного щастя. Її світ ніколи й нікому не розкриє. Якщо всі люди стануть щасливими, світ для них зникне. 

 ІІ

На протилежному боці землі в іншій бульбашці світу жили-були інші тато й мамо - вони називалися антиподами відомих нам тата й мами. Вони теж над усе на світі хотіли, щоб у них народився хлопчик. Якщо всі люди одержать те, чого хочуть, світ перестане змінюватися. Тому у цих тата й мами народилася дівчинка. Щоб якось винагородити дівчинку, яку ніхто не чекав, світ дав їй подарунок – вона вміла говорити те, що від неї хотіли чути.

Мама й тато рано почули від неї перші слова, вона рано почала читати і вивчила напам'ять багато віршиків, бо цього хотіли тато й мама. Навіть далеку бабусю вона змогла потішити написаним друкованими літерами листом: „Дорога бабуся Катя. Ми живемо добре. Корова  доїться, кури несуться. Цілую Вас.” Її хвалили і називали розумницею. Від неї хотіли чути „Так”, „Гаразд” і „Зроблю”. Тому вона  добре вчилася, доїла корову, сапала картоплю і бігала за м'ячем, який закотився в калюжу.

Сказані „Так” завжди оберталися обтяжливими обов'язками. Дівчинці хотілося змінити світ, щоб і він почув, чого вона хоче. Спочатку вона надумала по черзі говорити то „Так”, то „Ні”.  Потім здогадалася, що краще відразу говорити „Ні” і лише під тиском обставин – „Так”. Зрештою вона замовкла, бо світ не зважав на її „Так” і „Ні”. Люди хочуть говорити самі, а не слухати інших. Вони бажають мати і не бажають знати. Якщо від твоїх „Так” і „Ні” нічого не залежить, не має значення, як і що ти вмієш говорити.

 Дівчинка вирішила дізнатися, як влаштований світ, і чи в змозі людина на нього впливати. Вона вивчила будову молекул і кварків, гравітацію і електромагнетизм, найближчі планети і найдальші галактики. Їй полюбився світ, у якому немає людей – він умів її слухати і говорив до неї.

 ІІІ

Не знаю, чи відомо вам, що світ пронизаний нескінченною кількістю тунелів, якими людина може подорожувати зі швидкістю думки. Щоб потрапити в якийсь із тунелів, людині треба лише вміти думати. Якщо дві людини думають про одне й те ж, вони подумки можуть зустрітися в якомусь з тунелів світу.

Чи варто говорити очевидне - хлопчик і дівчинка зустрілися. (Світ так влаштований, що вони завжди зустрічаються.) Хлопчик на той час ще не мав формули щастя, але вже мав формулу, яка дозволяла вирахувати наявність повидла у пиріжках.. Він застосував свою формулу до дівчинки і виявив, що ймовірність повидла близька до 80 %. Треба було підтвердити і уточнити теорію,.Він заговорив до дівчинки.. В цьому не було нічого особливого  – заговорити подумки будь з ким дуже легко.

Дівчинка здивувалася появі хлопчика. Ще більше її здивувало, що цей хлопчик не чекав від неї ні „Так”, ні „Ні”, він хотів, щоб вона говорила. Згодився подарунок світу – вона почала розповідати хлопчикові те, що він хотів почути.

Хлопчик теж здивувався – дівчинка не хотіла пиріжків, вона хотіла говорити і слухати. Йому згодився подарунок світу – виконувати бажання. Розмова додавала йому знання про людей і повидло, їй – про структуру і принципи функціонування тунелів світу. Уява знову і знову переносила їх уторованою дорогою в той самий тунель, де вони зустрілися. Часом немає солодшої розмови, як про людей, повидло і будову світу.