Китаєць Чов Мін дозволяв тугим на вухо і розум звати себе Вовою. Його бізнес-партнерами були Туй (щоб не відповідати на дурнуваті перепитування, звав себе Сашею) і красунчик Лей. Всі троє приїхали у Харків навчатися в якомусь вузі, всі троє віддали перевагу базарному бізнесу. Результатом нетривалого перебування у стінах вузу стала відмітка в паспортах про тимчасову реєстрацію в гуртожитку, та бурхливе кохання і одруження Лея з першою красунею потоку.
Лідером у цій трійці був товстун Чов Мін, великий друг охоронців ринку. Дружба ця була скріплена багатьма відрами разом випитої горілки, причому Чов Мін зберігав твердість ходи незалежно від кількості випитого і дбав про неходячих. Ця, без сумніву, корисна якість була предметом гордості його бізнес-партнерів і заздрощів друзів - співвідерників.
Крім того Чов Мін був азартним картярем і доволі часто з нічних ігрищ повертався з торбами грошей і виграних речей – шапки, кепки, шарфи, светри реалізовувалися вранці на ринку по спокусливій для покупців ціні під веселий регіт Чов Міна і скрушні погляди програвших. Вся трійця і їхні китайські та некитайські друзі цілий день різалася в карти, надвечір забирали виручку і йшли грати до когось з них на квартиру.
Працювали на китайців реалізатори: Віталик - починаючий алкоголік, Паша – роботяга і молодий тато, Таня з Колею – багатодітна пара, Люда – діловита, врівноважена дівчина, яка збиралася започаткувати свій бізнес, Ліля – янгольської вроди білявочка, від якої очей не відвести - повноцінна алкоголічка.. Ліля була головним болем китайців: до обіду вона ще сяк-так рухалася біля краму, але вже в обід напивалася до безтями і зі своїми приятелем Партосом відбувала в алкогольних справах безвісти, покинувши і крам, і гроші напризволяще. Китайці були джентльменами – Лілина врода будила в них найблагородніші почуття, головним з яких було врятувати її від згуби. Тому жаліли її і терпіли доти, доки вона одного разу не пішла геть назавжди. Була ще тут Галя – моя однокурсниця, мати двох неповнолітніх дітей, єдина годувальниця в родині підполковника міліції, який закінчував свій службовий шлях через професійне захворювання – буйну білочку.
Барабашовський ринок нагадував місце загибелі „Титаніка”, на його розкладачках рятувалися тисячі тонучих у житєйському морі.
День у день за розкладом – вранці витягнути короб краму з контейнера, доодержати новий крам, вивезти все на своє торгове місце, розкласти крам на розкладачці, розшукати картону під ноги (взимку стояти на голому асфальті дуже холодно) і починати розважати покупців – не проминіть, соколики, лохи і алкоголіки.
Зима видалася морозною, сніжною. Потерпали від холоду всі, велика втіха, коли підніметься над контейнерами холодне сонце і дасть трохи свого тепла. Обігріву від гарячих чай – кава - капучино вистачало не надовго. Ветерани ринку брали з собою 200-грамових мерзавчиків – коли мороз діставав до кісток, зігрівалися горілкою зсередини. Тому до обіду вже не розпізнати, хто червоний від морозу, хто від внутрішнього підігріву.
Різноманіття у плин часу вносили тільки набіги податкової, під час яких прибиралися розкладачки, закривалися контейнери, лаючись, розбігалися торговці і ошелешено озиралися покупці.
Одного ранку усміхнений Чов Мін привів замість зниклої Лілі нову дівчину - залишив її за столиком зі стосом махрових рушників. Коли вона розібралася зі своїми рушниками і стала в позицію "не проминіть, соколики”, ми всі охнули. Куди там нашій Лілі! Таку вроду і в кіно не часто побачиш, слова сором”язливо никнуть в безсиллі описати очі, мов зорі, соболині брови, коралові уста, личко біле, рожеві щічки. День був морозний, тому покупців небагато. Вже до обіду ми знали історію її життя.
Родом з Бабаїв (приміська зона Харкова), найстарша у багатодітній сім”ї, має п”ятьох братів і сестер, 18 років, майже заміжня. Виспівала Наталочка поему про свого Андрієчка.
Літнього вечора йшла наша кралечка по трасі від Покотилівки додому у Бабаї. Обігнав її чорний джип і загальмував на узбіччі. Вийшов з джипа молодий хлопець: "Сідай, красунечко, підвезу”. Глянула на нього і серце обірвалося – Він. Сіла поруч, заговорили, ніби солов”ї заспівали. Зупинився біля воріт її дому, а розлучитися несила, життя не вистачить, щоб наговоритися, щоб наслухатися.
Наступного вечора він знову був біля їхнього дому, і знову, і знову... Замарашка Попелюшка і Принц зустрілися, кохання розпростерло над ними свої крила. Ось просить її стати його дружиною, кличе познайомитися з батьками. Приїхали. Батько займається паливним бізнесом – поставки бензину, мережа бензозаправок. Будинок - палац, амбіцій побільше, ніж у Барака Обами. Бабаївська голитьба ніяким чином не вписувалася в їхні матримоніальні плани щодо єдиного сина - гроші тягнуться до грошей. Красуню оглянули і винесли присуд: "Ось вам ключі від дачі у Високому, веди туди коханкою, дозволу на одруження з голожопою селючкою не одержиш ніколи. За непослух – геть на вулицю і забудь дорогу до батьківського палацу”.
Хіба їхнє велике кохання не розчулить батьківські серця? На дачі, то й на дачі – аби разом. Андрій допомагає батькові у бізнесі. Чи то бізнесові справи різко погіршилися, чи тому інша причина – заробітки Андрієчка різко зменшилися.
Наталочка знайшла роботу реалізатором на Барабашовському ринку (а де ж ще була тоді оплачувана робота). Починала з торгівлі взуттям у чорношкірого африканця, який закінчував медичний інститут і приторговував на ринку – збирав гроші, щоб відкрити свою справу у себе на батьківщині. Платив мало - 7 грн. за день. Тому швидко навчилася на господарському товарі "варити гроші” – замість назначеної ціни 30 грн. за пару продавала за 35 чи 40 (як пощастить, наші покупці вміють збивати ціну - на те й базар, щоб уступать). Якщо денного заробітку не вистачало, щоб купити пристойний харч, Андрієчко їхав харчуватися до батьків, коханку туди не запрошували. Свої подарунки до свят свекрусі та свекру передавала через Андрієчка, у відповідь ні вітань, ні подяк не було ніколи.
Коли чорношкірий господар поїхав з України, працювала з туркменами – продавала шкарпетки. Зрештою туркмени спродалися і поїхали теж з Харкова. Тут її і взяв до себе Чов Мін – з оплатою 10 грн. за день (плюс що вдасться "наварити”). До літа її торгове місце було навпроти мого. Надивитися на цю вроду неможливо. Іноді приходив її Андрієчко, нічим не примітний молодик. Сідав поруч з нею, і починалося цілування-милування. Щасливими очима поглядала вона на нас, ніби закликаючи теж захоплюватися її божеством. Гірко було дивитися на неї – в сьогодні читався її завтрашній день.
Через два роки трапилося зустріти її на ринку – врода зів”ялена абортами (Андрієчку батьки не дозволили мати дитину від коханки), набутими хворобами (розстрільну статтю тому, хто вигадав поставити наших дівчат, жінок губити здоров”я на спеці і морозі під парасолями і навісами), вже не з Андрієчком (він одружився з іншою півроку тому) – в обіймах молодого туркмена на мішках зі шкарпетками чи халатами, не згадаю.
Пишуть, що профспілки європейських повій стурбовані низьким цінами на секс-послуги в Україні на час Євро-2012. Співвідношення врода-ціна таке, що їм конкурувати не під силу. Вкотре задаюся запитанням, хто винен в тому, що українські матері самі приводять своїх неповнолітніх доньок китайцям, в”єтнамцям, арабам, чорношкірим, хоч чортам рогатим – у дружини, в коханки, в повії - аби тільки були нагодовані і одягнені, аби тільки жили. Яка мораль можлива в такому суспільстві, де честь продається за шмат ковбаси?!