Людина тяжко прощається з землею. Тяжче, ніж наш звіроподібний предок прощався з рідним деревом, на якому знаходив їжу, житло і захист. Пригріло весняне сонце і потягнулися каравани, зграйки, ключі перелітних птахів з теплих країв до нашого благодатного краю обживати знайомі кущі, дерева, стріхи, урвища. Потягнулися з міста люди на волю до своїх дерев, кущів, грядок, хатин - обробляти землю, яка мільйони років була основою людського життя. Неможливо не відгукнутися на заклики природи: "Пора!" Знову людно на залізничній платформі. Знову з сумок тут і там листячко, гіллячко, пагінці просяться в землю. Сучасна цивілізація не змогла зламати споконвічну землеробську програму - навесні місто їде обробляти свої земельні ділянки. Мене теж кличе чорнозем на схилі пагорба. Я теж серед мобілізованих весною. Спішу не за їжею, не за красою - за щастям гортати руками теплий зернистий чорнозем, наділяти його насінням, загортати в вологу землю корінці тендітних паростків, яким належить розростися квітом, здивувати плодами, сповістити світ про нескінченність циклу народжень і смертей.

Пробираюся проходом електрички до вільного місця на лаві. Біля вікна бабуся років під вісімдесят, навпроти неї дебелий чоловік років шістдесяти і жіночка з тих, яким все ще за тридцять. Запитую:

- Можна біля Вас сісти?

- А Ви лаятися вмієте? - радо відгукується чоловік.

- Звичайно вмію, але не хочу. Влаштовує?"

- Сідайте, - дозволяє чоловік.

- А про що будемо лаятися? - потрібна ж якась затравка для бажаної всім подорожнім розмови.

- Ось Ви мені скажіть, Ви живете, чи мучитеся? - чоловік відразу спрямовує бесіду у філософське русло.

- По різному, то живу, то мучуся. Життя смугасте. А як у Вас? - обережно ухиляюся від щиросердної сповіді.

- Ви де живете? - відбиває моє питання своїм.

- У Харкові.

- Не вірю.

Я й сама не вірю. Чорне від сонця обличчя і руки як у сільської баби, яка зранку до вечора порпається на своєму городі. Сліди міської цивілізації треба довго шукати, щоб знайти. Однак наполягаю на своєму:

- Таки в Харкові.

- А я вірю, - стала на мій бік жіночка, якій все ще за тридцять.

- Гаразд, хай буде в Харкові, - здається чоловік. - А чим займаєтеся? Ви з панів, чи як?

- Ні, не з панів, зі звичайних людей,- заспокоюю його. - Пани в електричках не їздять. А Ви чим займаєтеся?

- Їм і сплю! - тоном, з якого кожен зрозуміє, що це заняття йому не до вподоби. Безробітний, як багато хто на селі.

- Хороше заняття. Вам помічники не потрібні? Я б згодилася, - переводжу на жарт його болісний скрик.

Всі запосміхалися, всі згодні йому допомагати.

-  Тут я й без помічників справляюся, - пом'якшало обличчя чоловіка. - За людей душа болить.

- А що ж не так у людей?

- Ви знаєте, де Борове? - відповідає запитанням на запитання.

- Звичайно, знаю, щодня мимо проїжджаю. Депутат у Вас відомий, вся Україна знає, як він про щастя людей переживає. Ви за Євгеном Мураєвим у своїй Боровій, мабуть, як сир в маслі катаєтеся. Повезло Вам з ним.

- Прйдисвіт він, ваш Мураєв. У 2014 році приїздив у Борову, запитував на зборах, що людям треба. Йому всі в один голос кажуть: "Дорогу до школи треба. Добираються  сюди діти зі Звідок, Гусиної Поляни, Водяного, Темнівки. Як починається осіння негода, дороги розкисають, діти по коліно в грязі бредуть до школи." Він поклявся, що буде дорога. Поїхав і забув свої обіцянки.

Тут озвалася бабуся: "Так насипали ж дорогу до школи."

- Хто насипав?! Як не знаєте, не кажіть, то ще Гацько насипав, як був головою районної ради. Ми ходили до нього, він обіцяв виділити гроші на дорогу і виділив.

- І кожен рік Мураєв дорогу ремонтує, - знову бабуся.

- Хто ремонтує?! Гацько прислав машину щебню ями засипать, а більше ніхто нічого не робив.

- Я недавно розмовляла з жіночкою зі Змійова, вона каже, що Мураєв підкупив весь Зміїв - двічі на тиждень два автобуси безплатно возять людей у Святогорську лавру, - озиваюся я.

- А якщо живеш не в Змійові, теж можна поїхати? - стрепенулася бабуся.

- Мабуть, можна, не по паспорту ж в автобус пускають.

- А звідки автобус відправляється? - знову бабуся, видно дуже хочеться в лавру ще й безплатно.

- Ви в людей розпитайте. Я не розпитувала, мені туди не треба.

Хвилину помовчали і знову заговорив чоловік:

- Минулого року загорілася наша школа. Викликали пожежників. Аж дві машини приїхали. Одна зав'язла в багнюці на центральній вулиці. Шофер другої бачить таке діло, розвернувся і поїхав до школи другою вулицею і вже там теж застряг у баюрі. Добре, набігли люди і почали носити воду відрами. Погасили вогонь, врятували школу. Ось так ми мучимося. Просили, щоб виділили нам шкільний автобус, возити дітей до школи. В хорошу погоду вони пішки ходять, а в негоду страшно дітей з дому відпускати. Болить за дітей душа. Так новий автобус дали в Зміїв, а нам віддали їхній старий автобус. Автобус цей більше ремонтується, ніж їздить. Діти, як і раніше, по бездоріжжю пішки до школи добираються. Хіба це справедливо?

- Звичайно, несправедливо. Важко вам живеться у Боровій, - погоджуюся.

- Це ще не всі наші біди. Скрізь по селах давно вже є газ, тільки не в нас. Перед тим, як розвалився СРСР, організували ми кооператив "Вогник", зібрали по 5 000 крб. з кожного двору на прокладку труби до села. 5 000 у ті часи - це були великі гроші! І тут в країні гроші почали знецінюватися. Ми бачимо таке діло, кинулися до голови кооперативу: "Знімай гроші з рахунку, заплати людям готівкою, щоб трубу провели." А він уперся і не зняв. 5 мільйонів згоріло, а ми залишилися без газу. Три роки тому ми організували товариство "Рубікон" - товариство, це щоб податок не платити. Зібрали гроші і знову поїхали до районної ради, щоб допомогли провести газ в село. Нам виділили гроші, щоб вистачило прокласти трубу до села. Ну, і щоб у двір газ завели, кожен платив окремо. Скільки радості було, коли  чотириста дворів під'єднали до труби.

- Ну ось, а Ви кажете, що мучитеся. Буває і на Вашій вулиці свято.

- Буває, тільки недовго, - зітхає чоловік.

- Чому ж недовго? - дивуюся. - Хтось вентиль перекрив?

- Так газ же подорожчав! - аж скрикує чоловік. - Дешевше знову дровами топить. Газ не по кишені!

- А щось хороше в житті залишилося?

- Що там хорошого?! Вчора цілий день лазив у малині, збирав для продажу на базарі. Бачите, які руки подряпані? - показує свої розписані червоними смугами руки.

- В мене такі ж самі. - показую свої. - Малина в цьому році вродила на дивовижу рясно. Добре торгувалося?

- Яке там добре!? По 15 гривен за кілограм ледве розпродав! Вранці підходила перекупка, хотіла все забрати по 21 гривні, я відмовився, думав, що по 25 продам. Продав! Дідька з два ще раз повезу малину в Харків!

- А я вишню по 20 гривен за кілограм розпродала, - похвалилася бабуся.

- От хіба це справедливо? Щоб відро малини зібрати, пів дня треба в малині проповзати, а відро вишень менше ніж за годину можна нарвати, - знову чоловік.

Немає справедливості на світі і ніколи не було. Під'їхали до Борівської платформи. Мої супутники вийшли. Електричка поїхала далі. За запиленим склом промайнув пагорб, схил якого байбаки порили норами. Втішено відмічаю біля нори живий стовпчик - педантичний господар завжди в цей час спостерігає, як мимо проїздить електричка.

Підхоплені вітром, кружляють у повітрі дивовижні рожеві, блакитні, жовті і білі птахи. Вітер кидає їх на дерева і вони, вчепившись за гілля, тріпочуть целофановими крилами. Звичайне сміття, залишене людьми...