Примітивізм у підтримці влади, помножений на уникнення гострих тем, хвилюючих суспільство, - надійний шлях до інформаційного програшу опозиції, - вони услужили Лукашенкові погану службу. З інформацією низької якості високоякісна політика неможлива. Як тільки програне поле інформаційне, за цим неминуче і невідворотно слідує програш політичного поля і зміна влади" (Сенатор Російської Федерації Олексій Пушков)

Державна економіка вимагає авторитарного управління, авторитарне управління створює диктаторів. Яким би демократом Лукашенко не був на початку свого президентства, за умови збереження державної економіки він не міг стати ніким іншим, тільки диктатором. Події в Білорусі після оголошення результатів президентських виборів мають три можливих продовження: 1) збереження нинішнього стану економіки і управління нею; 2) спроба переходу до ринкової економіки і створення відповідних демократичних процедур управління державою; 3) поглинання Російською Федерацією. Кожна з можливостей руйнівна і болісна. Лукашенку належало зробити правильний вибір, коли перші незадоволені збереженням його влади вийшли на вулиці. Він вдався до перевірених засобів терору і помилився – жорстоке побиття мирних протестувальників вжахнуло людей. За цим послідувала низка нових помилок. Спробуємо їх проаналізувати.

Перша помилка – закритий доступ в інтернет дав можливість опозиціонерам безальтернативно інформувати і організовувати суспільство через телеграм-канали.  Фото і відео розправ над мирними жителями стали єдиним джерелом інформації про події після виборів. Натовп нераціональний, він керується емоціями. Жах і обурення вивели на вулиці не тільки опозиціонерів, але й диванних патріотів, які звичайно виплескують емоції в розмовах на кухнях і коментарях в соцмережах.

Друга помилка – мовчання Лукашенка свідчило про його причетність до розправ, і уява обивателя малювала страшні картини ще більшого терору. Попередній досвід розправ з лідерами опозиції і громадськими активістами допускав можливість масового розстрілу і таємних вбивств. Страх змушує або втікати, або атакувати кривдника. Сталося друге.

Третя помилка – оцінка учасників протестного  руху як тунеядців, наркоманів, асоціальних елементів йшла в розріз з тим, що відбувалося на вулицях і свідчила про неадекватність сприйняття дійсності Лукашенком.

Четверта помилка – спроба встановлення міжнародних економічних і політичних зв’язків в обхід побажань і вимог Путіна. Лукашенкові не вдалося переграти аналітичні служби РФ, значно потужніші, агресивніші і впливовіші, ніж аналогічні білоруські. В РФ прорахували ходи Лукашенка наперед і зіграли на випередження. У Лукашенка не було вуличних організаторів. Опозиція була готова вивести протестувальників на вулиці.

П’ята помилка (можлива) – втрата контролю за діями ОМОНу. Знаючи кількість російської агентури в силових структурах України за Януковича, допускаю, що білоруські ОМОНівці, як і український Беркут, одержували накази не тільки від Лукашенка. Про роль силових структур у розпаді могутніх імперій варто поговорити окремо.

Шоста помилка – звична з часів СРСР послужлива підтасовка результатів виборів на користь того, хто при владі. Варто було б дослухатися до порад політтехнологів і не покладатися на свою божественну сутність – скромніший результат не збурив би суспільство до такої міри, як намальовані 80 %.

Здавалося, що працюючі підприємства, хороші дороги, міцніючі міжнародні економічні зв’язки будуть джерелом всенародної любові до Бацька. Але не всі кохають шлунком, багато хто кохає вухами. Згадується старий колгоспний анекдот, про те, як технік-запліднювач прибув на ферму, провів роботу по заплідненню стада корів, сів у свій “Москвич”, щоб їхати з ферми, але корови обступили його, грізно наставивши роги. “Що вам ще треба?” – запитав у них технік. “А поцілувати!” – промукало незадоволене стадо. Успішну роботу зі збереження і підтримки  білоруської економіки треба було завершити прощальним поцілунком.

Сьома помилка – відсутність підготовлених кадрів, здатних зараз взяти на себе управління державою. Чотирнадцятирічний Коля не доріс і вже не доросте ні до до президентського крісла, ні до царського трону.

Зараз робиться спроба замінити останнього європейського диктатора і непоганого макроекономіста Лукашенка на прогресивного демократа і ніякого економіста. Звичайно, білоруський народ у підсумку хотів би одержати демократичну і економічно успішну Білорусь. З цього приводу згадується ще один анекдот про дуже розумного, але дуже негарного парубка, який одружився з дуже гарною, але дуже нерозумною дівкою, сподіваючись, що в такому союзі народяться дуже розумні і дуже гарні діти. Але виявилося, що у природи є й інші варіанти.

Що сьогодні для Білорусі краще, Лукашенко чи Тихановська? З досвіду України ми вже знаємо, що Зеленський кращий від Тихановської, він мав хоча б досвід управління 95 кварталом. Але й цього виявилося надто мало, щоб бути навіть не пішаком, а хоча б клітинкою на шахівниці, за якою грають в шахи серйозні гравці. Чи хочуть МТЗ чи МАЗ, щоб їхніми заводами керували домогосподарки? Чи для цього вони проголосили безтерміновий страйк? Пам’ятаєте перші демократичні вибори у Верховну Раду СРСР, коли ми з ентузіазмом голосували за інженерів, таксистів, токарів, журналістів?.. Таких треба було обрати, щоб знищити СРСР. Їх не треба обирати, щоб не знищити свою державу.

Чи вистачить у Лукашенка розуму зробити кроки, які збережуть незалежність Білорусі, не допустять посилення впливу, а то й поглинання Росією. Соціологічні опитування показують, що менше 7 % населення хочуть приєднатися до Росії, 70 % хочуть, щоб все залишалося так, як є. Розв’язання політичної кризи слід шукати в самій Білорусі.

Білорусь успішніша за Україну, вона має шанс реформуватися і стати ще більш успішною. Стартові можливості для реформ у неї кращі, ніж в України. Але зараз перед Лукашенком проблема – як зберегти державу. Що робити? Марна справа давати поради диктатору, який втратив зв’язок зі своїм народом.  Він доклав зусиль, щоб крім нього суспільство не мало лідерів. Зараз вести переговори ні з ким. Треба звертатися до народу через засоби масової інформації, визнавати помилки, карати винних в жорстокій розправі, шукати разом шляхи врегулювання кризи, організовувати круглі столи і т.п. Припинення ефірного мовлення в Білорусі звузило можливості Лукашенка звертатися до народу Чи готовий він йти до людей і домовлятися з ними? Хотілося почути від нього щось більш переконливе, ніж “Никогда вы от меня не дождётесь, чтобы я под давлением что-то сделал. Повторных выборов не будет.” Він все ще бореться за крісло, переконуючи, що цим рятує державу. Тоді Лукашенко приречений, а майбутнє держави Білорусь невизначене. Картковий будиночок валиться.