На Новий рік і малі, і великі чекають чуда. Малі пишуть листи Діду Морозу в Лапландію і просять у нього іграшок.  Дорослі проголошують тости, які тут же на місці приймає і виконує чарівна істота з умовним іменем Бог Пляшки.  Дорослі вигадливіші за дітей і такі ж наївні. Вони просять, щоб дав Бог хоч якогось чоловіка (жінку) - щоб забрав Чорт цього чоловіка (жінку), щоб все було – нічого не було, наступати – відступати, “Банду геть” – стабільність, дати – забрати, щасливого кохання – успішного бізнесу, щоб наші діти жили краще, ніж їхні батьки (чомусь не рівнозначного – щоб батькам жилося гірше, ніж дітям), щоб всі були здорові і щасливі – щоб шакали з’їли тих, хто проти нас (де стільки голодних шакалів взяти?), щоб у Старому році залишилося все погане – в Новому році знайшлося все хороше, щоб остання чарка була не останньою…  Сидить демократичний Бог Пляшки у хмарі алкогольного туману і вираховує статистику застільних бажань, бо в душі він затятий популіст і злегка бюрократ. З людьми інакше не можна, слід знати, що обіцяти зараз,  а що потім, і до того ж двічі не вставати. У статистичному підсумку в нього незмінно виходить нуль. Почухає потилицю та й залишить усіх без джекпотів, але з не останньою чаркою.

Наш завбачливий народ для надійності дублює надважливі речі: у нас двічі народжується Христос, двічі закінчується Старий рік, двічі приходить Новий рік. Якийсь далекий від грошей буквоїд тут же вкаже на помилку – Старий рік закінчується тільки один раз 31 грудня.  В бухгалтерії Старий рік закінчується, коли Казначейство назве дату закінчення фінансового року, тобто коли з розрахункових рахунків повинно бути використано все до останньої копійки. Що не використане, те повертається в державний бюджет. Ви тільки вдумайтеся: свої гроші треба віддати в державний бюджет!

Останні два тижні перед 31 грудня бюджетні установи лихоманить. Раптом гроші звідусюди починають падати на рахунки. Недофінансоване, недоплачене, недоодержане впродовж року раптом фінансується, оплачується і одержується, як за щучим велінням. Кошти терміново треба засвоїти, бо заберуть, а нових не дадуть. Купуються непотрібні речі, оплачуються які завгодно послуги, вигадуються і гасяться неіснуючі заборгованості. Вихор платіжних документів підхоплює і носить коридорами та поверхами очманілих виконавців, замовників, розпорядників.

Важливо опинитися в потрібний час у потрібному місці. Комунальники, постачальники, ремонтники з пакунками алкоголю, солодощів, делікатесів, грошовими конвертами і неоплаченими рахунками стукають у двері, за якими вирішується доля їхніх грошей. Це останній шанс перед Новим роком одержати зароблене і закласти фундамент продуктивного співробітництва на наступний рік. Дід Мороз ще встигає виконати їхні бажання. Шафа Діда Мороза вже наповнена доверху і подарунки складаються купою в кутку під стінкою, щоб ніхто не наступив. В кінці дня службові авто і таксі завантажуються і везуть все це… Куди? Кому? Якому Гаргантюа під силу стільки з’їсти й випити?!

Наступного дня знову те ж саме – пакунки, пакунки, пакунки… Це не корупція, ніхто не запам’ятовує і не записує хто, кому і скільки заніс. Здається, це божевільне дійство без мети і без користі. Помиляєтеся, свято – це серце нашої економіки, яке гонить кров у її жилах.

Усі втягнуті в шалений святковий вир, розвозять подарунки до Нового року в Казначейство, податкову, соціальні фонди, управління статистики, районну раду, міську раду… Хтось з них задовольняється тим, що дадуть, інші самі кують своє щастя, надиктовуючи в телефон списки замовлень. Вже після Нового року поїдуть на Київ ящики алкоголю, короби делікатесів, пакунки зі стандартними шампанським, горілкою, коньяком і коробками відомих всій європейській частині СРСР харківських “Ассорті” і, нашою візитною карткою –  екзотичними запеченими поросятами, начиненими гречаною кашею з грибами. Гуляти так гуляти.

Звідки ця благодать? Хто ці доброчинці, які несуть радість тим, від чиєї прихильності залежать? Звідки, Зіно, гроші? Невже крадуть? Можливо, що колись крали. Наприклад, двадцять років тому головний бухгалтер однієї лікарні потрапила за грати за присвоєні “хлібні”. Коли грабіжницький капіталізм підкрадався на м’яких кошачих лапках, була така компенсація громадянам за подорожчання хліба. У платіжній відомості вона розписувалася за всіх співробітників і гроші клала в свою кишеню. Зараз жодне КРУ не виявить таких зловживань. Всі платежі йдуть через банк на платіжні картки. Ніяких підписів. Гроші безликі. Банк не розголошує  таємниці своїх клієнтів. Зручно і банку, і клієнтам.

У кожного керівника, який зобов’язаний робити подарунки, крім його зарплатної картки є дві – три картки двірника, прибиральниці, слюсаря чи будь-кого ще, облагодіяного офіціальною зарплатою “для пенсії” і працюючого “в тіні”. Це неконтрольований подарунковий фонд. Крім цього є така приємна річ, як премія, завбачена трудовим договором, але небачена рядовими працівниками. Щоб подолати корупцію, керівники установ можуть одержувати премії тільки за наказами Міністерства, якому підпорядкована установа. Але керівник установи може дозволити виплату премії своїм підлеглим. Уявіть себе зі своїм голодним начальником за багатим святковим столом. Вам можна їсти-пити, а начальнику не можна. Невже не стиснеться від співчуття до нього Ваше серце? Невже крадькома не почастуєте його, щоб ніхто не бачив? Невже не заслужите його вдячність? Ще й як заслужите! Ще й як почастуєте! Він Вам премію, а Ви йому його частку за домовленістю. Бо він же теж людина, він теж хоче зустріти гарно Новий рік, тільки не так, як Ви в хрущовці чи сталінці, а у власній хатинці в Іспанії чи Швейцарії. Бо не тільки Ви жалієте свого обділеного преміями шефа, а скільки треба, стільки й жаліють і радіють, що він не гордий, згоден на взаємовигідний симбіоз зі своїми підлеглими, які вміють тримати язик за зубами. І на взаємовигідний симбіоз з постачальниками, ремонтниками, банкірами – у договорах з якими закладається 20 % відкатів за право на симбіоз з платоспроможним клієнтом. Та то таке… Не будемо заздрити…

На нашу вулицю теж прийшло свято. Фінансовий рік закінчився. Чарівна рідина, від якої збуваються бажання, звичайно, закуплена за місяць до урочистої дати, бо потім хоч подорожчає, хоч все розхватають, хоч роботи буде стільки, що ніколи буде не те що на пляшку, вгору глянути. У цьому році привалило щастя.

– Дівчата, є можливість купити 40 літрів горілки в Малинівці по ціні 10 грн./л. Беремо?

– Та ми ж за один раз стільки не вип’ємо.

– Ніби ми останній раз п’ємо… Давайте вирішувати швидко, бо сьогодні треба передати гроші.

– А горілка хороша?

– А ціна погана? Люди пробували, кажуть хороша.

– Так багато ж.

– Не буває багато горілки, буває мало закуски. То що?

Назавтра “То що” вже спокушало блакитним блиском пластмасових боків.

– Треба сховати, бо Танька побачить, доведеться ділитися.

Сховали від неї баклагу у шафі за теками позаминулорічних звітів. Не можуть пробачити Таньці, що в тяжкі часи, коли на Новий рік пили самогон з гороху власного виробництва і закушували його картоплею в мундирах з квашеною капустою зі своїх нині покинутих дач, Танька відібрала у всіх блокноти й ручки, подаровані профкомом на свято, і відвезла їх в подарунок збирачам подарунків. Від Таньки тепер ховається все подароване вдячними клієнтами – коробки цукерок, шампанське, горілка (а коньяки не приносять, не для пса ковбаса).

І час настав. На столі розставлені салати і випічка, у мікрохвильовій печі розігріті м’ясиво й гарніри, в тісному колі однодумців і подільників піднімаються чарки. Перший тост – За Премію. Другий тост – За Премію. Третій тост – За Премію.

А й справді, за що ще пити? Буде премія, буде все.

Під час Другої Світової війни на островах Меланезії виник релігійний карго-культ (cargo-cult – поклоніння вантажу). На американські військові бази вантажі часто доставлялися літаками. Островитяни були вражені кількістю корисних речей, які падали з неба. Щоб їх одержувати, не треба було працювати, достатньо збудувати злітну смугу, ходити по ній в навушниках і світити ліхтариками літакам з карго. Білі щедро ділилися з аборигенами. На островах почалося щасливе життя. Війна закінчилася, білі з літаками зникли, карго перестало падати з неба. Щоб повернути карго, аборигени робили просіки зі злітними смугами, літаки з бамбуку, вишки з антенами, огорожі з натянутими мотузками, навушники з половинок кокосів. Щодня вони розмальовували свої тіла орденами і буквами USA, марширували з плетеними гвинтівками на плечах, розпалювали сигнальні костри, кричали в бамбукові мікрофони і махали прапорцями з рогожок. Карго не прилітало! Жерці удосконалювали ритуали і карали тих, хто їх виконував без натхнення.

Через кілька років антропологи знайшли голодних, нещасних людей, які не мали часу ловити рибу і обробляти землю. Племена вимирали від голоду. Для їхнього порятунку на острови направили гуманітарну допомогу. Хто щиро вірить і виконує правильно ритуали, тому неодмінно карго буде падати з неба.

З наступаючим Новим роком, дорогі співвітчизники. За премію! За карго! За транш МВФ! За всі транші в наступному році!!

За що п’ятий тост? Полковник чотири рази піднімав тост за здоров’я. Його попросили випити хоча б раз за удачу. Він відповів: “Вчора була удача, але здоров’я підвело. Так що все таки – за здоров’я!”

Чи може все ж за премію? Бо яке там здоров’я без грошей?!

В очікуванні карго