Квітень починається так: бузкова квіточка рясту біля стежки, схили в жовтих цяточках гусячої цибульки, доцвітають крокуси, цвітуть нарциси і гіацинти, чорна земля світиться крізь прозору паволоку проростаючої трави, розвиваються бруньки на деревах і зацвітають абрикоси. На прямокутниках городів зігнуті постаті землеробів - копають, скородять. Залишається непоміченим цвітіння абрикосів - люди садять цибулю. Через тиждень нове диво - зацвітають вишні й черешні. Люди садять картоплю. Цвітуть яблуні і груші - люди вивозять розсаду помідорів. Далі прополка, збирання врожаю. День за днем носом у землю. В нашій країні неможливе національне свято цвітіння сакури, коли кожен хоче і зобов'язаний гуляти, стояти, сидіти, не зводячи зачарованих очей з весняного дивоцвіту.

Як можна любити землю, не помічаючи її красу? У всі часи люди святкували містичне пробудження природи. Людська душа завжди була частиною світу, без оцінки чи можна їсти його красу. Проганяю думку, що рожеві дощові черв'яки здаються апетитними. Викинуті з підземних ходів, вони демонструють зачатки розумової діяльності - тикаються хоботками в різних напрямках, оцінюють варіанти і, обравши найкращий, повзуть туди шукати кращого життя або всвердлюються в ґрунт. Не зрікаюся генів дощового черв'яка в собі. Ми обоє - частини єдиного Життя. Дивлюся на черв'яка незверхніми очима своїх палеолітних пращурів.

Сьогодні надвечір по скопаній грядці вперше поважно ступала трясогузка, видзьобуючи черв'ячків та мошок. Жодній пташці не радію більше, ніж трясогузці. Інші тримаються осторонь у своєму окремому пташиному світі. Трясогузка приходить у людський світ, як у свій. Дає відчути, що не надто велика відстань між ними й нами.

Повітря насичене запахами цвітіння. Приторно-медові запахи акації чи липи прийдуть пізніше. Найщасливіший запах у тополиних сережок. З його гіркуватої терпкості  починається весняне шаленство життя. Квітневий цвіт пахне свіжістю.

28 квітня прилетіли в гай три зозулі: два ку-ку і одне хі-хі-хі. Їхні шлюбні ігри серед розквітлих черешень і зацвітаючих вишень тривали недовго. У цьому році на диво мовчазний ліс. Навіть дятла не чути. В минулому році пара "наших" воронів довго кружляла і обіймалася високо в небі. Спочатку здалося, що ворони танцюють шлюбний танець, як пара орлів над Уолтом Уїтменом,. Так само розділялися і один заходив зверху, випустивши кігті, а інший перекидався на спину і зустрічав його кігтями й дзьобом. Ще і ще раз зчеплялися і роз'єднувалися.

Іду вздовж річки (мої ранкові мандри, моя втіха),

З неба раптом в повітрі глухий клекіт, любовна гра орлів,

Стрімке закохане злиття в єдине ціле вгорі у просторі,

Зчепивши разом кігті, шалено, пристрасно кружляють по спіралі,

Чотири тріпочучих крила, два дзьоби, пружна маса зчеплених борців,

У боротьбі, перевертаючись, з'єднавшись в вузол, несуться стрімко вниз,

Над річкою ширяють, два як одно, мить спокою,

Все ще в повітрі непорушна рівновага, потім прощання, кігті роз'єднані,

І знову вгору,  без поспіху, рішучі змахи крил, своїми різними роздільними шляхами,

Вона своїм, а він своїм, послідують.

Думаю, що Уїтмен помилявся, у орлів, як і у наших воронів, у небі був не шлюбний танець, а битва за територію. Наш ворон переміг чужого, і зайда подався шукати долю на півдні. У цьому році вже шість воронів у небі з півгодини з'ясовували стосунки. До бійки не дійшло. Покрукали голосно, покружляли, розділилися на пари і кожен без бою зайняв свій куточок лісу і поля.

Щастя, що залишилися нерозораними круті схили балок, де збереглися прадавні вереск і горицвіт. Прощаюся з квітнем на святі цвітіння горицвіту. Далі спека, суховії, засуха і майже безнадійні намагання зберегти власний квітучий куточок землі.