Колабораціонізм (фр. collaboration — співробітництво) – усвідомлене, добровільне і зумисне співробітництво з ворогом в його інтересах на шкоду своїй державі. Часто цей термін вживається у вузькому значенні - як співробітництво з окупантами. Хтось скаже, що треба писати про колабораціонізм на прикладах історії України – маємо прикладів аж занадто багато. Хтось запропонує розглянути радянський колабораціонізм у другій світовій війні на прикладі Локотьської республіки на Брянщини з її Російською Визвольною Народною Армією (РОНА) або заговорить про Російську Визвольну Армію (РОА) під проводом Власова. Мабуть, Локотьська республіка варта окремої розмови, але все ж не зараз. Тема колабораціонізму в нашій недавній історії настільки просяклася болем і кров’ю, що краще її не торкатися, принаймі сьогодні. Давайте поговоримо про колабораціонізм... у Південно-Східній Азії.. Мою увагу привернула Малайзія. Подивіться на ці цифри і зрозумієте чому. За даними 1975 року в Малайзії проживали 12,3 млн. чоловік, з них 47 % малайців, 34 % китайців, 9 % вихідців з Індії, Бангладеш, Шрі Ланки, 10 % - тубільне населення Східної Малайзії. Державна мова – малайська. Святкуються одинадцять державних свят, з них чотири релігійні – два мусульманських, одне буддистське, одне католицьке.  

Малайзія древніша від України (щоб ні з ким не сваритися, нехай вже буде така сама древня). Люди заселили її понад мільйон років тому, тут жили ще пітекантропи і синантропи. Формування власної державності пов’язане з індійськими, китайськими та арабськими впливами. На час встановлення португальського колоніального управління у 1511 році Малайзія була державою з древньою історією, розвиненою культурою, інтенсивною високоприбутковою морською торгівлею. Католицькі місіонери примусово хрестили тубільців. Християни є в Малайзії і зараз. Населення, невдоволене торгівельною монополією і релігійною нетерпимістю колонізаторів, підтримало нових завойовників. - наприкінці ХVI століття сюди прийшли голландці. Далі почалися змагання між голландцями і англійцями за сфери впливу у Південно-Східній Азії, які закінчилися підписанням у 1828 році Лондонського договору. За ним Малаккський півострів і Сінгапур дісталися Англії. Декларуючи повагу до малайської культури і ісламських традицій, англійці домовлялися з місцевими султанами, офіційно делегуючи їм частину традиційних повноважень (і регулярну матеріальну винагороду) в обмін на підтримку імперської політики. Зберігалася султанська влада, працювали державні ради, в адміністративний апарат входили місцеві жителі, працювали релігійні суди. У 1896 році малайські султанати об’єдналися в Союз Федерованих малайських держав під протекторатом Великобританії.

Спочатку Малайзія приваблювала зручними портами і можливістю контролю за інтенсивними морськими перевезеннями з Індії, Китаю, Японії. Пізніше англійські капітали почали вкладатися у плантаційне господарство. Китайці зробили головною малайською плантаційною культурою гевею. Перші саджанці були завезені у 1877 році, перші 200 тон каучуку були вивезені з Малайзії у 1905 році. В 1938 році його виробляли вже 361 тис. т за рік (більше половини світового виробництва), плантації гевеї займали більше 1320 тис. га, причому дві третини плантацій належали англійському капіталу, решта – китайським, малайським і індійським підприємцям. Також вирощувалися на експорт кокосові пальми (240 тис. га) і ананаси (20 тис. га). Зате дві третини необхідного для споживання рису Малайзія ввозила, власний рис вирощувався лише на 297 тис. га.

Промисловість Малайзії майже повністю була орієнтована на видобуток олова. Розробкою олов’яних рудників теж починали займалися китайські підприємці. Попит на олово сприяв зростанню видобутку олова з 19,6 тис. т у 1900 році до 51,4 тис. т у 1913 році. Висока прибутковість цього бізнесу привабила англійський капітал. У 1920 році англійська частка в ньому склала 36 %, у 1938 році – 67 %. У 1916 р. в загальній сумі експорту 162 млн. мал. дол. на олово приходилося 61 млн. мал. дол., на каучук 93 млн. мал. дол. Імпортувалися рис, овочі, опіум, тютюн, тканини, сільськогосподарський реманент.

Односторонній розвиток економіки Малайзії зробив її надто залежною від ситуації на світовому ринку. Особливо це відчулося під час кризи 1929 - 1933 років. Англійська адміністрація шляхом встановлення пільгових квот на вивіз каучуку для англійських картелів закрила доступ до світових ринків іншим виробникам. Завдяки цьому зросли обсяги продаж каучуку англійськими плантаторами, а дрібні господарства терпіли збитки і розорялися. Частка їх виробництва зменшилася з 231 тис. т. каучуку на початку кризи до 113 тис. т у 1938 році. Чи не вперше малайці "подякували" англійським колонізатоам за все хороше.

Напередодні війни зростання попиту на олово і каучук спричинило економічний бум в країні. Головним ринком для малайського експорту стали США. Туди експортувалося 70 % вироблюваного каучуку і 50 % олова. Важливим ринком для експорту бокситів, залізної і марганцевої руди була Японія.. Малайське селянство було закріплене за землею феодальними повинностями, тому, щоб залучити на рудники і плантації дешеву робочу силу, англійці заохочували масову еміграцію з Китаю та Індії. Наприклад, у Сінгапурі китайці у 1830 році складали 39 % населення, а у 1860 році вже 63 %. З 1911 до 1930 року в Малайзію переселилися більше 5 млн. китайців. У 1921 році кількість китайців, народжених у Малайзії, складала 22 %, у 1931 році - 31 % . Розвиток каучукового господарства стимулював і індійську еміграцію, у 1921 році у Малайзії проживало 471 тисяча індійців, а в 1941 році – 744 тисячі. Індійці в основному працювали на плантаціях, а також слугами, кулі і несли службу у військових гарнізонах, поліції.

Населення було розділеним за національною ознакою. Малайські селяни, які складали більшість, перебували під впливом традиційних лідерів – султанів, знаті, духовенства. Виступи проти колоніальних порядків проходили під релігійними гаслами і з вимогами повернення до старих порядків. Селянськими протестами керували духовенство і знать. Європейська освіта малайської молоді стала причиною послаблення впливів арабської і напіварабської мусульманської інтелігенції. В 30-х роках малайський націоналізм почав звільнятися від релігійної оболонки й набувати світських форм. Його розвиток відбувався у трьох напрямках. Релігійно-реформаторська течія зосередила увагу на просвітницькій роботі серед малайського населення, на збереженні мусульманських норм поведінки. Аристократія і чиновництво єдналися у Сінгапурський малайський союз для захисту своїх бізнесових та політичних прав. Гуртування різночинної малайської інтелігенції мало антиколоніальний і антифеодальний характер.

При виборі Японією напрямку воєнної експансії вирішальним чинником стала потреба у стратегічній сировині. Бірма була головним експортером рису у світі, Індонезія і Бірма володіли потужними нафтовими промислами, в Малайзії зосереджувалося майже 90 % світового виробництва каучуку. У Південно-Східній Азії вироблялися вольфрам, свинець, срібло, золото у кількостях, достатніх для забезпечення потреб Японії. Японські військові вирішили: спершу сировина, потім завоювання Далекого Сходу і Сибіру.

Англія від початку світової війни і до липня 1941 року не вжила заходів для припинення експорту з Малайзії в Японію, не подбала про зміцнення оборони Малайзії, вважаючи, що об’єктом нападу Японії будуть американські, а не англійські колонії. Залізна руда з Джохару постачалася для потреб японської сталеплавильної промисловості. У 1934—1938 роках щороку з Тренгану вивозилося 30 тис. т марганцевої руди, експорт бокситів зріс від 36 тис. т у 1936 році до 66,7 тис. т у 1939 році.

Війна у Південно-Східну Азю прийшла у грудні 1941 року. Етнічний склад населення Малайзії дозволяв у повній мірі реалізувати в мирний час правило „роз’єднуй і володарюй”, але коли почалася війна, виявилося, що захищати країну від японського вторгнення нікому. Лише представники китайської общини прийшли до англійського губернатора, щоб запропонувати разом воювати проти спільного ворога. Після тривалих вагань Лондон дозволив створити з них два воєнізованих будівельних батальйони. Однак цивільна адміністрація колонії не побажала відпускати робітників – під час війни експорт олова, каучуку і заліза приносив величезні прибутки. Батальйони так і не були сформовані.

Бездарна блискавична втрата англійцями Малайзіії варта окремої розмови. Дві великі держави воювали на території цієї країни. Одна вважала, що має право тут господарювати, інша заявляла, що прийшла звільняти азіатських братів, захищати їх від „білого” гноблення. Опір Японії почався з усвідомлення, що жовтий расизм гірший від білого. Європейці принесли західну культуру і прогресивні форми організації та ведення виробництва, що сприяло економічному розвитку колоній. Після приєднання Малайзії японці запровадили тут державну японську мову, рабське поклоніння японцям, обов’язковий спів щоранку японського гімну, смертну кару тим, хто слухав західне радіо. Але найбільшим лихом стала руйнація економіки. Після завоювання Малайзії нафта з Індонезії не поставлялася у Малайзію, вона йшла на потреби Японії, Олово і каучук в таких кількостях, які вироблялися, Японії не були потрібні, а західні ринки стали недоступними. Робітники з плантацій і рудників залишилися без роботи. Рис ввозився у недостатній кількості. В містах почався голод, за картками видавалося від 100 до 200 г рису на людину в день і навіть цю кількість видавали не регулярно.

У перший рік окупації японці діяли терором і залякуванням. Особливо жорстоко переслідувалися китайці. Наприклад, в захопленому Сінгапурі за місяць були розстріляні 25 тис. китайців. Непомірні податки, терор, примусові займи стали складовими японської політики щодо китайців Малайзії. Пізніше японці почали шукати підтримки серед місцевого населення. Японська пропаганда створення великого східно-азійського регіону процвітання знайшла підтримку у індійців. Користуючись прагненням індійців звільнитися від англійського поневолення, японці дозволили створити Лігу індійської незалежності. Її чисельність у травня 1943 року складала 95 тис. чол.. 5 тисяч вояків записалися в Індійську національну армію. Сінгапур став центром індійського націоналістичного руху, який співпрацював з Японією. Тут був сформований Тимчасовий уряд вільної Індії. Малайці були проголошені народом, спорідненим з японцями. Спочатку японська адміністрація позбавила султанати влади за співпрацю з англійцями, але потім скорегувала свою політику і почала залучати феодально-бюрократичну знать до співробітництва. Малайська бюрократія зберегла своє положення і навіть розширила повноваження за рахунок вакансій, покинутих англійцями

З 1942 року починається партизанський рух проти японської окупації. Партизанські загони у 1943 році об”єднуються в Антияпонську армію народів Малайї (ААНМ), яка мала єдине командування, чітку структуру підрозділів: полки, роти, взводи. ААНМ влаштовувала диверсії, нападала на окремі підрозділи японської армії, вбивала колаборантів. Представники різних класів і національностей виступили проти загарбників єдиним фронтом. Антияпонський рух отримав у народі назву “три зірки” – три основні національності країни. Після капітуляції Японії японські війська в Малайзії не склали зброю. ААНМ в боях змусила японців здатися і стала господарем країни. Скрізь почали створюватися нові органи влади – народні комітети.

У вересні 1945 року в Малайзії висадилися англійські війська, воєнна адміністрація почала відновлювати довоєнні порядки. У жовтні 1945 року представник англійського уряду Гарольд Мак-Майкл об’їхав султанати і, погрожуючи розслідуванням діяльності в часи японської окупації та зміщенням з престолу, змусив султанів підписати нові договори з Англією про передачу їй свого суверенітету і створення Малайського Союзу. Англійські монополії швидко відновили виробництва. У 1947 році каучуку вироблялося 645 тис. т, олова – 45 тис. т. Та крах колоніальної імперії призвів до зрушення у свідомості населення, навіть того, чий добробут повністю залежав від англійців.

Позитивним наслідком японської окупації стало заперечення будь-якої окупації і розуміння необхідності захищати себе власними силами. Створення Малайського Союзу стало поштовхом до підйому антианглійського руху в Малайї і Сінгапурі. Виразниками народних інтересів стали молоді люди з лівими поглядами, здебільшого інтелігенти, які отримали освіту на заході. У 1945 році вони сформували дві основні сили радикального націоналізму Малайї. Малайський демократичний союз, очолюваний Дтоном Ебером, у своєму Маніфесті декларував самоуправління в рамках Британської співдружності, загальне виборче право, свободу слова, особистості, зібрань, реформу освіти і створення системи соціального забезпечення. Дрібна малайська буржуазія створила у 1946 році Малайську національну партію. Вони ставила за мету здобуття незалежності шляхом приєднання до Індонезії і створення Великої Індонезії. У березні 1946 року в Куала-Лумпурі було скликано Всемалайський конгрес малайців, на якому були представлені більше сорока малайських організацій. Дато Онн, обраний президентом конгресу, закликав бойкотувати Малайський Союз. Конгрес виніс рішення про створення Об”єднаної малайської національної організації (ОМНО).

Малайські селяни пішли за своїми традиційними керівниками – аристократією, сільськими старостами, мусульманськими суддями, священнослужителями. ОМНО стала виразником інтересів всіх національних і класових груп: селянства, робітників, феодальної буржуазії, чиновництва. Потужний національно-визвольний рух змусив англійський уряд піти на поступки, після переговорів з малазійськими султанами почалася робота над проектом створення Малайської федерації. Після її створення почалися репресії проти партійних та профспілкових організацій. У відповідь колонізатори отримали мітинги протестів, страйки, збройні сутички з військами та поліцією і, нарешті, масштабну партизанську війну. Дорога до незалежності була складною і кривавою. 31 серпня 1957 року на стадіоні “Мердека” в Куала-Лумпурі була проголошена незалежність Малайської федерації.

(Компіляція з інтернетних та літературних джерел: Э.О. Берзин Юго-Восточная Азия и экспансия Запада в XVII – начале XVIII века, В.А. Тюрин История Малайзии. Краткий очерк, А.А. Захаров Федерализм по-азиатски: Россия и Малайзия в сравнительной перспективе, И.В. Можейко, Л. Седов, В.А. Тюрин С крестом и мушкетом, И.В. Можейко Западный ветер – ясная погода)