І серце втрачене міцніє і радіє

            У втраченім бузку і в мові втраченого моря

            Й душа слабка для бунту оживає

            Щоб золоті пониклі стебла і запах втраченого моря

            Знов повернули до життя

            Кружляння чибіса і крики перепілки...

                       (Томас Стернз Еліот "Попільна середа[2]")

Палав серпневий полудень, коли дорога повела туди, де котить хвилі золоті пшеничне поле, де соняшник очей не може відвести від сонячного брата у спекотнім небі, де з міражів озер злітають в небо вітропори, де древній прах прославлених царів в розкопаних курганах обікрав пожадливий нащадок. Ні, не кургани звали. Вже ніхто на їхні заклики не відгукнеться. Зі Степу кликав тихий цвинтар, де упокоїлися пращури, й навік лягли спочити батько й мати.  

Витвір іноземного автопрому долав дороги з латочним ремонтом, потім з латочним асфальтом, далі з латочним щебенем. Чим далі в Степ, тим ширші ритвини, тим глибші ями. Зате уздовж доріг сіяють фальшивою позолотою куполи новеньких церков. Кого намагаємося надути цією позолотою? Бога? А чи не спробувати явити йому ще й  надувні церкви з надувними прихожанами?  Дорожні вказівники направляють подорожніх до монастирів і скитів. Вірю, заблудлі душі знайдуть і послідують...  Як гриби після дощу, біля кожного села виросли монументальні хрести, волають у пустку: "Спаси і сохрани". Ніхто не спасає, немає за що сохраняти.  Подібно Скіфії, ця цивілізація відходить у минуле, з якого не постане ні сьогодні, ні завтра.  
 
Закінчилися жнива, тут і там догорає стерня. Оброблювані поля межують з зарослими бур'янами. Виставлені біля бур'янів таблички сором'язливо брешуть - "Мисливські угіддя". На дорозі гуляють нелякані виводки перепілок, зграйки куріпок. Раз-по-раз у розімлілому від спеки повітрі знехотя завмирають немічні торнадо, похваляються засипати шаром пилу зникаючий світ, ще недавно густо заселений людьми, і ліниво засинають. Спека. 

Колись відкритий всім вітрам і людям цвинтар Покровки зараз огороджений парканом. Мене, чотирирічну дитину, вперше привела сюди бабуся. В поминальний понеділок після паски тут збиралося все село. На вишитих рушниках викладали паски і крашені цибуляним лушпинням червоні яйця. Церкви вже не було, не було батюшки, щоб окропити і благословити спільну трапезу. Урочисто і тихо живі поминали покійних.  
 
Тоді над найдавнішими могилами колихалася ковила, зараз немає. Згаслі роди, покинуті могили, забуті імена. Знаходжу серед сухої трави кам'яний хрест. "1898 Здесь похоронен Прокофий". Решту напису поглинула земля. Скільки ж то років було Прокофію у 1861 році, коли він прибув сюди шукати щастя? Життя залишило незнищимий слід свого буття. Тут, як і по всій землі, крізь час проривається невтримний людський дух, матеріалізований у глині, дереві, камені, слові.

Серед незайманих трав цвинтаря острівці з виполотою травою і надгробками, прикрашеними паперовими квітами. Приходять до них нащадки тих, хто вижив у війнах і Голодоморах. На такому ж цвинтарі на Слобожанщині так само заростають травами могили винищених родів. Селу невідома міська традиція хоронити в старих могилах. Тут сторінка за сторінкою пишеться історія травами, квітами, іменами на дерев'яних хрестах, обелісках, бетонних і гранітних надгробках.      
 
Завмерла під спекотним полуденним небом моя Покровка. Безлюдні тихі вулиці, де колись кипіло життя. На Чортячкиній греблі сидить з вудками підліток - плем'я молоде і незнайоме. Колись на цьому місці і мої вудки в чарівний спосіб вичікували, вичакловували рибу з каламутної води Великої Сірогозької балки. 
 
З саманної хати вийшла молодиця, пройшла до балки, сіла доїти корову. Щемно. Така ж хата була у моєї бабусі - крита червоною черепицею, синькою підведені вікна, червоною глиною - низ хати, над причілком дерев'яний півник стеріг хату від пожежі. Так само на балці поближче до води паслася корова Квітка, червоної степової породи, не надто молочна, але звикла до спекотного Степу.

Вихвалялися сусідки одна перед однією доглянутою худобою і чепурними хатами. Зараз немає тієї рівності, яка залежала тільки від працьовитості господарів. Поряд стоять напіврозвалені саманні хати злиденнних землевласників і кам'яниці заможних фермерів, які орендують у них паї. Саманні стіни облицьовані цеглою або оштукатурені, над більшістю хат чотирискатні дахи криті шифером, лише де-не-де збереглися традиційні двоскатні дахи з причілками.

Від автобусної зупинки в центрі починалася дорога в люди для молоді, яка кинулася втікати з села, як тільки держава дозволила видавати селянам паспорти. Колись розписані еротичними написами стіни зараз волають про національну свідомість і патріотизм. Не хочуть мої земляки ні "Путін - прийди", ні російських пенсій. Жовто-блакитний прапор, "спасає й сохраняє" від Путіна - немає тут "русского мира".  

Близько півночі прибилися на ночівлю до готелю у Нижніх Сірогозах. У буремному 2008 році в ньому орендували приміщення штаби впливових партій: Наша Україна, Партія регіонів, Соціалістична і Комуністична партії мирно уживалися під одним дахом. Пронеслася над Степом політична буря і покинула у дворі готелю усіма забутого Леніна. Зараз тут приватний готель з номерами напівлюкс обіцяє втомленим подорожнім всі блага провінційного містечка.

В центрі селища відділення Приватбанку і Ощадбанку. Тісняться один біля одного магазини. Обіцяю показати синам справжні пшеничні паляниці. Перше розчарування - в асортименті стандарні "кирпичик" та батони, які везуть сюди за 80 кілометрів з Мелітополя. Молоко Яготинське, ковбаси з Миколаєва і Кременчуга... Слід би скрізь розводити корів яготинської породи,  які напувають молоком всю Україну, і кременчузьку суперм'ясну ковбасну худобу.
Осідлавши велосипеди, тут і там огрядні красуні від 16 до 80 років поспішають у своїх справах. Поспішаємо і ми - до славетної Сірогозької балки, яка котить хвилі аж до Агайманського поду. Нове розчарування - води в балці немає. Не риба в ній грає, а пасуться кози та корови.

Звертаюся за поясненнями і одержую дорожній аналог "Спаси і сохрани" - Херсон не дає грошей на розчистку балки. А може й дає, тільки часто змінювані голови колгоспів вибудовують собі на ті гроші двоповерхові хороми. Мимоволі пишаюся покровчанами - їм, на відміну від райцентру, милостей з Херсону не перепадало, доводилося самим про себе дбати. От і їздять сірогозці у Покровку пляжитися і рибалити.

Хіба можливо побувати в Степу і не побувати біля курганів? Біля Великоолександрівки знаходиться один з найбільших курганів Причорномор'я - Козел. Він колись дивував очі скульптурою не якогось видатного комуніста, а чи то оленем, чи то козлом на його вершині. Роги тваринці відбили, а всім відомо, що козел від оленя тільки рогами й відрізняється. Зараз від скульптури залишився лише постамент - не знайшли йому застосування в господарстві хазяйновиті олександрівці. Курган розритий шукачами золота настільки грунтовно, що зробилися з нього два кургани. Пошуки золота триватимуть, доки з ним не пророблять те, що проробили з курганом Огуз. Біля Козла є ще два кургани, які щасливий власник земельного паю зміг розорати настільки, що вже вирощує на них соняшники.

Царський курган Огуз знаходиться за 3 км на північ від Нижніх Сірогоз. Його розкопували востаннє у 1979 - 1981 роках. Зрили до основи бульдозерами і екскаваторами, щоб дослідити поховання. Золотої пекторалі не знайшли, але збагатили науку висновком, що в цьому кургані був похований цар Атей або не цар Атей. Потім насипали новий курган - загадку для прийдешніх тисячоліть про характер вірувань степовиків наприкінці ХХ століття.   
 
І знову дорога веде далі на південь по лівому берегу Дніпра. Соняшники, стерня, кавуни, нарешті зрошувальні канали і соя, помідори, капуста. За Каховкою зникають глибокі колії, якими досі неспішно рухалися важкі фури, не стало  вичавлених ними крокодилячих гребенів асфальту.  Хороша дорога облямована зеленню, синє небо і раптом майже європейський пейзаж - три вітряки за 8 кілометрів від Лазурного перетворюють енергію вітру в "зелену" електроенергію. Радію їм не менше, ніж курганам. Одна ластівка весни не робить, але ж їх тут цілих три! У 2016 році вітрові та сонячні електростанції Херсонщини виробили 140 млн кВт-год електроенергії.

З дороги вже видно Джарилгацьку затоку. Скільки бичків ловилося колись у протоці між материком і островом Джарилгач! Хапали навіть голий гачок! Вирощування рису і скидання води з рисових чеків у  затоку призвело до отруєння води пестицидами і екологічної катастрофи - курортне побережжя перетворилося на зону стихійного лиха. Бички не вижили. Курортний бізнес виявився прибутковішим за вирощування рису і металургію, пшениця і кавуни витіснили рис з полів. Пляжі вражають кількістю відпочиваючих - Крим сьогодні тут. 

Зворотня дорога пролягла правим берегом Дніпра - надто жахкими були спогади про дорогу в Новомосковську.  Ось Каховська ГЕС, куди рідний колгосп возив нас, школярів, на екскурсії. Ось Каховське море, надто холодне в порівнянні з Сірогозькою балкою, в ньому нам дозволили тоді півгодини поплавати.

Кургани й кургани вздовж дороги нагадують, як перський цар Дарій І у 512 р. до н.е. відправився з шестисоттисячним військом завойовувати Скіфію. Скіфи відходили вглиб Степу, засипаючи колодязі, підпалюючи суху траву. Вночі невеликі скіфські загони нападали на перське військо, виснажуючи і проріджуючи його. Дарій жадав переможної битви. Знесилений нескінченною погонею, він відправив цареві скіфів послання: "Якщо ти вважаєш себе здатним протистояти моїй силі, то зупинися, припини свій біг, бийся зі мною. Якщо визнаєш себе надто слабким, тоді зупини втечу і, принісши в дар своєму володареві землю і воду, вступи з нами в переговори".  
 
Скіфський цар відповів: "Я й раніше ніколи не бігав зі страху перед кимось і зараз не втікаю від тебе... А чому я зараз не вступаю в бій з тобою, я поясню. У нас немає ні міст, ні оброблюваної землі. Ми не боїмося ні руйнування, ні спустошення, і тому не вступаємо в бій з вами негайно. Якщо ви хочете битися з нами, то у нас є батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, тоді дізнаєтеся, чи будемо ми битися за ці могили."
Перси мусили втікати з негостинної Скіфії. Вся Херсонщина в курганах. Стояли вони аж доки в СРСР їх не почали розорювати, і нікому було їх захистити.

Проїздити через Запоріжжя і не завітати до семисотлітнього Запорізького дуба? Це неможливо. Пам'ятаю його ще потужним, міцним, зеленим. Ніби й небагато часу минуло, але вже немає того велетня. Ще чіпляється за життя, зеленіє і сипле під ноги жолуді остання зелена гілка. Решта вже мертві висять на іншому вмираючому гіллі і тросах. Не менш душероздираюче видовище, як вмирання СРСР.

Навколо вмираючого дуба вже піднялися молоді дуби. Життя триває.