Скористаймося тим, що дощі вщухли на декілька днів. Хочете побачити слобожанську осінь? Сідаймо в електричку, вмощуймося біля вікна і споглядаймо два світи - по ту і по цю сторони запиленого скла. 

 

За вікном золоті, багряні, смарагдові ліси і пожухлі бур'яни. Віддалилися від міста, і ось вже по обидві сторони залізниці на пагорбах заясніли будиночки у по-осінньому красивих садках. В недалеку давнину звалися б ці поселення містами, а в наш час звуться вони  покинутими дачними кооперативами. Двадцять років тому міський люд з лопатами та сапами почав власними руками вибудовувати тут щасливе життя - вирощені власними руками овочі, фрукти, ягоди давали відчуття незалежності і достатку. Єврейська мудрість "Людина повинна спочатку збудувати дім і посадити виноградник, а потім одружитися"  (Талмуд, "Сота", 44б) реалізувалася на український лад: "Людина повинна збудувати дім, посадити сад і виростити сина". Разом з синами й дочками будували будинки, ростили сади, а потім покинули ці символи правильно прожитого життя. Дорогий проїзд, посушливе жарке літо, підупале здоров"я і непотрібність вирощених у таких кількостях плодів повернули вільне й працьовите населення до міського корита. Хай годують!

 

Ще кілька років тому сільські жіночки з пустими кошиками поверталися з базарювання і голосно мріяли про велике щастя, яке дадуть їм правильно обрані вожді. Міліція розігнала сільські базари. Не стало бажаючих гратися з ментами в українську рулетку, бігаючи з місця на місце із повними кошиками ягід-овочів-фруктів. Зарубіжний товаровиробник руками нашої держави переміг недолугих слобожан, наповнив своїм товаром маркети і торгові ятки. 

 

Електрички притихли. Селяни їздять до міста не базарювати -  вдягнутися, взутися. Перемовляються, де, що й по чому можна купити. Вигідніше потратитися на поїздку до міста, ніж підтримувати карбованцем місцевого крамаря. 

Ось йде проходом худа, як тріска, і чорна, як циганка, жіночка, виспівуючи псалми тоненьким голоском. Люди співчутливо відгукуються на згадку про ім'я Боже, охоче опускають в оптимістично великий целофановий пакет дрібні грошові знаки.

 

Знову тихо. Поряд перемовляються двоє. Обом десь під сорок років. Вона - природна білявка, колись миловидне обличчя з роками загрубіло, але зберігає залишки привабливості. Жалісливим голосом переповідає чоловікові навпроти драму свого життя. Початок розповіді пропустила, але не важко здогадатися, що були там кохання і зрада. Чоловік покинув. Через кілька років повернувся просити вибачення, а вона не змогла його прийняти. Залишилася з дочкою одна. Заговорив її співбесідник: "Я розумію Вас. Людина повинна мати гордість. Не гординю - гордість". І почав схвильовано пояснювати їй різницю.  Думала, буде про щось релігійне. Помилилася, він заговорив про себе. І знов вона... І він... Так буває, зібране й передумане роками раптом вирветься назовні перед незнайомою людиною, і людина довірливо потягнеться до людини чи то в силу особливої спорідненості душ, чи від раптового розуміння, що всі ми люди. 

 

Чарівником з казки виник в проході крамар зі здоровенним баулом різнобарвних клейонок на обідній стіл. Стрепенулися бабусі й молодиці, потягнулися руки до невмирущих витворів мистецтва, розмальованих яскравими яблуками, грушами, виноградом, соняшниками, квітами.

- І мені таку, як у Галі!

- Ні, не цю, вона якась бліда. Мені ту, що по червоному ромашки й троянди! Життя наше сіре, то хай хоч клейонка буде красива.

- А мені дві, одну з рожевим тлом, а другу з блакитним і з фруктами, щоб веселенькі були!

Хапають клейонки, згортають в трубочки, розгладжують обличчя щасливі усмішки. Крамар пройшов кілька метрів і знову потягнулися до нього руки за різнобарвним мальованим щастям. Спохватився крамар , почав припрошувати:

- Беріть, не пошкодуєте. Термостійка клейонка, на неї можна ставити гарячу сковорідку, нічого не буде.

- Правда?

- А для чого б то я брехав? І гарна клейонка, і міцна, років на п'ять вистачить.

 

Услід за крамарем іде контролер, просить пред'явити квитки. Які квитки? Пасажири пред'являють йому поморщені обличчя - пільговий контингент подорожує безплатно. Контролер тормошить за плече молодого хлопчину, що дрімає біля вікна навпроти:

- Ваш квиток?

- Я інвалід. З посвідченням.

- Посвідчення немає?

- Немає. Але є довідка.

- Показуй довідку.

Хлопчина починає перевіряти кишені свого непоказного вбрання. Нарешті знайшов. Розгортає аркуш паперу, на якому великими гарними літерами написано: "Горбачов наказав переробити Жигулі, Москвичі і Волги на горбаті Запорожці". Під текстом по лівому краю у стовпчик гарно вимальовані автомобілі цих марок і зліва біля кожного горбатизована версія. Ще щось дрібними літерами. Хлопчина пояснює контролеру, що Горбачов погубив СРСР тим, що наказав попереробляти всі автомобілі. Що його маму залікували до смерті у п'ятнадцятій лікарні, а він їде у ліс за грибами, бо йому не призначили пенсію і нікуди не беруть на роботу. Що посвідчення йому не видали, сказали, цієї довідки достатньо для безплатного проїзду.

- Достатньо? - перепитує контролера.

- Достатньо, - киває контролер і йде далі. 

- Різні люди бувають, одним достатньо, а інші виганяють з вагону, - пояснює хлопчина.

Запитує, чи не знаю, де краще збирати гриби. Раджу йому їхати до зупинки "Будинок відпочинку", там направо багаті грибами ліси. Можна проїхати й під Савинці до зупинки "Лісова", там грибний ліс наліво. Розказую, як добиратися до грибних місць. А він мені розповідає про маму, яка померла півроку тому,  і знову кидається показувати своє посвідчення. Відчуваю, як моя велика нелюбов до радянської психіатрії переростає у велику нелюбов до психіатрії української. Дах над головою і тричі на день тарілка супу чи каші для не здатних заробити хоча б на такий невибагливий харч - невже держава збідніє  від цього дужче, ніж від державницьких годованих пик, на яких написаний їхній сенс життя  - якомога більше з'їсти!

 

Загримів під електричкою міст через Сіверський Дінець - красу Слобожанщини, яка колись надихала Рєпіна і Васильківського. Водою пливуть зелені острови тропічної рослини - пістії. З чийогось акваріуму вона чотири роки тому потрапила в Дінець. У цьому році її плантації місцями покривають річне плесо суцільним зеленим килимом. Пістія у десять разів посилює випаровування води і може стати причиною обміління, а то й повного висихання водойм.  

 

Марні сподівання, що вона не переживе морозну зиму. Харківська ТЕЦ-2, розміщена в Есхарі, на радість пістії, скидає в Дінець теплі води, які взимку не замерзають. Слобожанщині грозить екологічна катастрофа. Але милуємося, дивуємося, чухаємо потилиці та примовляємо: "Якось воно буде. Бо такого не було, щоб ніяк не було"