Це було дуже давно, коли ще були колгоспи. Тоді колгоспним бригадирам везли на авто крадені дари ланів уночі, колгоспному голові - увечері, а прислана з райкому автівка завантажувалася медами, м'ясивом, та іншими колгоспними благами в будь-який час дня і ночі. Таке неподобство творилося тільки в тому колгоспі, де жила Олечка. За його межами світ невпинно йшов до загальної справедливості і щастя.
Олечка була звичайною радянською дитиною, яка почергово раділа жовтенятській зірочці на грудях, пов'язаному на шию піонерському галстуку і відкриваючому вхід на шкільні танцювальні вечори  комсомольському квитку. Йшли семидесяті роки. Репродуктор звав з хати, уквітчаної цвітом вишень та груш, на  комсомольські новобудови. Протистояти професійній агітації Пахмутової вкупі з Грєбєнніковим і Добронравовим вона не змогла - душа співала:
       Ты уехала в знойные степи,
       Я ушёл на разведку в тайгу,
       Над тобою лишь солнце палящее светит,
       Надо мною - лишь кедры в снегу.
При вступі у Дніпропетровський гірничий інститут сільська відмінниця не добрала балів і тут же завербувалася у геодезичну партію. Вже в серпні з теодолітом в руках прокладалася дорога по реперних точках - рейка, зйомка, перехід по бур'янах і канавах до чергової точки - рейка, зйомка... Палатки, гітари, багаття - романтика кочового життя... Восени в молдавських Вулканештах у геодезичну партію прибув молодий хлопчина, гарний, ставний... у 18 років не мають значення всі епітети, крім одного - коханий. На літо одружилися, ще за рік повернулися з безводних степів Казахстану додому - народився первісток.
З малим на руках мусили думати про осіле життя, тому поїхали у Дніпропетровськ,  обоє пішли працювати станочниками у тракторний цех "Південмашу". Згодом він зустрів однополчанина, той запропонував перейти на роботу в міліцію. Маючи два роки служби в армії і хороші фізичні дані, в ті часи ще було можливо влаштуватися на роботу в міліцію без "вступного внеску". З роботою йому добре підфартило, поставили в охорону на хлібозавод. Правило "живеш сам - дай жити іншим" сприймалося як належне. Ці інші давали щодня в сумку масло, згущене молоко, цукор, яйця, муку - все, чим багатий хлібозавод. Надлишки продуктів продавалися сусідам, забезпечуючи живу копійку.
Коли народилася третя дитина, вона пішла на прийом до директора заводу (тоді це був Кучма) і багатодітна родина одержала від заводу трикімнатну квартиру. Чоловік пішов на підвищення - його взяли в обласну міліцейську бригаду "збирачів податків". Не знаєте, що це за бригада? Тоді Ви не знаєте, що таке СРСР і безпідставно приписуєте нинішній владі побудову геніальної схеми державного здирництва, яка без збоїв працювала від часів Великого Жовтня і донині, опановуючи навіть такі галузі, з яких ні тоді, ні зараз, здавалося б, нічого взяти. Є!!!
Кожен начальник районного відділу міліції мав щомісяця передавати визначену суму своєму обласному керівництву. У відповідності зі складеним графіком бригада "збирачів податків" об'їжджала райони (зараз точно так же  дільничний міліціонер обходить торгові точки, де на нього чекають обумовлені суми у справедливій відповідності з розміром торгового обороту). Приїзд - від'їзд обставлялися пишним бенкетом на місці, передачею грошей і подарунків та бенкетом у Дніпропетровську. Бенкетували мало не щодня у просторій трикімнатній квартирі багатодітної сім'ї.  Найменша дитина мала тяжку вроджену хворобу, але хто б на це зважав, крім матері. Вона зробила спробу внести зміни у роботу відпрацьованого механізму - виставити за двері пияків. Спершу "не впущу", далі "напишу скаргу в прокуратуру" й нарешті перша письмова скарга.
- Ти що, не можеш заткнути їй рота?! - суворо відчитав свого підлеглого керівник "бригади збирачів податку".
Закривання рота звелося до побоїв - в міліції бити любили завжди. Але рот не закрився. Після чергової скарги, яка повернулася до керівництва обласною міліцією, приїхала психіатрична бригада і досвідчені лікарі взялися лікувати Олечку від властивого радянській людині прагнення справедливості. З лікарні вона вийшла з діагнозом шизофренія.
Ви ще пам"ятаєте перший з"їзд народних депутатів СРСР? Андрія Сахарова, Анатолія Собчака, Гавриїла Попова? Ви ще пам"ятаєте, як завмирали біля приймачів, з надією вслухаючись в кожну промову? Починалося інше життя...
Олечка описала безчинства, які творилися в Дніпропетровській міліції, і подалася в Москву. Щодня десятки борців за справедливість шикувалися в чергу біля входу до Палацу з'їздів - щоб встигнути передати свою скаргу, свій крик про допомогу комусь із делегатів. Олечка теж зайняла чергу. До людей з черги підходили:
- Ви зі скаргою?
- Так.
- Пройдіть зі мною, ми зареєструємо Вашу скаргу і передамо за призначенням.
В окремій кімнаті скаржників чекали санітари з психіатричної лікарні і якісне столичне лікування від прагнення справедливості. З московської психіатричної лікарні Олечку забрала мама.
Чоловік Олечки швидко став фіолетовим алкоголіком і за пиятику був звільнений з міліції. Прожив недовго - випив якусь їдучу речовину замість спиртного і помер у лікарні. За два роки помер найменший син -  від вітрянки.
Хто знає відповідь на запитання, чи всяка людська психіка здатна витримати таке? Олечці відкрилося те, що не доступно звичайним людям - літаючі тарілки приземлялися прямо у дворі, Олечка стала контактером з позаземною цивілізацією - розквітла шизофренія. Лікування в психіатричній лікарні порушило зв'язок з інопланетянами.
Через два роки знову проблема -  вона винесла з дому у двір весь одяг, взуття, книги, облила бензином і спалила. Знову психіатричний стаціонар - через 11 років вийшла з першою групою інвалідності, без зубів, суха, як лозина - лікарні не фінансувалися, тому психів годували двічі на день запареним комбікормом.
Померла Олечкина мама, через рік ВТЕК не підтвердила інвалідність, і непридатна до будь якої роботи Олечка залишилася без копійки грошей. Дорослі  діти відцуралися від божевільної матері. Як вона живе? Придивіться, може побачите як жебракують на вулиці  психічно хворі.
Повертаюся з роботи. В тролейбус заходить хлопчина років 25 -30, обірваний, неголений, переставляє ноги всім тілом, ковиляє проходом, промовляє, усміхаючись: "Пош - попош, пош - попош". Люди відвертаються. Сідає поруч: "Пош-попош", - звертається до мене і робить пальцями жест "мані-мані". Даю папірець, усміхається, як дитина, загальмована мова:
- Спасибі, дай Вам Бог здоров"я.
- І Вам того ж.
- Звідки Ви їдете?
- З роботи.
- Де працюєте?
- На Барабані?
- Що Ви там робите?
- Торгую.
- Хороший був день?
- Хороший.
- Тому Ви стільки дали?
- Так.
Ще поговорили, встав, знову поковиляв тролейбусом: "Пош - попош", - тепер вже розрізняю, що це  "Пожалуйста, помогите". І знову байдуже відвертаються люди.
Не відвертайтеся!

Згляньтеся над немічними і нужденними! Вбиваючи їх своєю байдужістю, вбиваємо себе. Це не вони, суспільство хворе.