На межі двох епох, староруського золота повен,
          Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр, -
          І під сурму архангела рушив воскреснувши човен,
          Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.
          ...
          Раптом... брязнуло враз! і ридально навік розірвалось...
          І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
          ...від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась
          ...в окривавлений Жовтень - ясна обернулась Весна.
         (Евген Маланюк "Павлові Тичині" http://slider121.tripod.com/Art/malanuk.htm)

Дядько Микита кожного літа приїздив до нас у відпустку з далекої Чернігівщини. Запряжена бричка вистелялася соломою, накривалася ряднами, і вночі ми їхали на полустанок зустрічати з поїзда синочка, братика, дядечку Микиту. Хто знає, як у степу несамовито сяють зорі, як співають дуетом земля і небо, як палахкотить серпневий зорепад, той зрозуміє дитячу душу переповнену любов'ю і до Землі, і  до конячки з оксамитовою шкірою і ласкавими губами, і до дядька, який божеством сходив зі східців освітленого вагона в обійми нічного степу. Один із перших комсомольців, комуніст, пройшов дорогами війни до Берліна, повернувся з війни з осколком під серцем - як багато він пережив і міг розповісти.
Дісталася мені у спадок магнітофонна бобіна, на якій дядя Микита згадує свою комсомольську молодість. Народився він у 1905 році, був найстаршим у багатодітній сім'ї. Закінчив два класи церковно-приходської школи, далі - найми. Спершу пас свині у Саливона. Господар дістався роботящий і невсипущий - спати лягав у плетену з лози корзину, поставлену на долівку. Коли глибокий сон зморював Саливона, корзина перекидалася, Саливон схоплювався на ноги і починав будити наймитів - час ставати до роботи.
Микита підріс і пішов наймитувати до німецького колоніста Бальмана, про якого співали:
          Ой, куди ж ти ідеш,
          Куди шкандибаєш?
          До Бальмана на кандьор*.
          Хіба ж ти не знаєш?
          (*кандьор - зварена на воді рідка пшоняна каша)
У 1917, коли прийшла звістка про революцію, селяни кинулися грабувати своїх хазяїв. З економій Реймера, Тумаса, Редіга, Бальмана, інших німців-колоністів, у яких ще вчора наймитували, сьогодні вивозили зерно, худобу, машини, інше майно.
У 1918 році вже німці грабували Першопокровку, вивозили зерно, худобу, машини, інше майно. У 1919 році село окупував Дроздовський полк (http://ru.wikipedia.org/wiki/2-й_Офицерский_генерала_Дроздовского_стрелковый_полк), у Нижніх Сірогозах стояли танки та бронетанкові автомобілі Денікіна, одержані від англійських буржуїв.
У 1920 році на цій землі вслід за Денікіним і Григор'євим побували війська Врангеля, Блюхера, Кутєпова...

Далі розповідає Микита:
"Село Першопокровка було ареною боротьби з ворогами. Денікінські війська лежали тягарем на плечах трудового селянства: забирали фураж, хліб, тяглову силу.
У 1919 році в селі для ведення партизанської війни проти білогвардійців організовано сільский партійний осередок. До нього увійшли - Панов Данило Володимирович (1874 р.н.), Дем'яненко Костянтин Єгорович (1889 р.н.), Бондаренко Дмитро (1894 р.н.), Калашников Харитон, Бодяг Іван Георгійович, Найдьонов. У 1920 році в село був присланий комуніст Пригода, який очолив партійний осередок.
Ворогами покровчан у 1920 році стали земляки - у селі Верби (19 км від Першопокровки) була організована банда з 50 вершників. Вона нападала на ближні села Дем'янівку, Корніївку, Мінчикури - приїздили в село, вдиралися до хат і забирали з собою все, що мало якусь вартість. Під Мінчикурами загинув від рук цієї банди покровчанин Харитон Калашников.
Коли пройшов слух, що бандити збираються йти на Покровку, партійці організували із покровчан загін самооборони - зі сторони села Догмарівка зібралися 400 чоловіків з гвинтівками, дробовиками, вилами, кирками, піками. Вдень шикувалися у дві шеренги, чекали появи ворога, вночі залишали охорону і розходилися по домівках. Вербівська банда не зважилася атакувати рішучих озброєних покровчан.
У 1920-1921 роках із Новолександрівського партійного осередку в Першопокровку організовувати комсомольский осередок прибув Грибов Федір. Записалися у комсомольці Полянський Кирило Кузьмич (1905 р.н.), Малихін Дмитро Лук'янович, Макаренко. Їм видали гвинтівки і дві кулеметні тачанки для боротьби з бандитами. В цей час у степах Таврії господарювали загони батька Махна.
10 лютого 1921 року село охороняли комуністи Макаренко, Панов і Дем'яненко, які їздили кулеметною тачанкою по нинішній вулиці Леніна, а Бондаренко, Калашников та Полянський - їздили на другій тачанці по вулиці Конторській (Матросова). Махновці в'їхали в село з боку Догмарівки, поскакали по Подільській вулиці, біля Чистікова Пилипа побачили кулеметну тачанку: "Стій! Стій!" - закричали. Комуністи розвернули тачанку і кинулися втікати через центр села на рогачинську дорогу. Махновці наздогнали їх, відрубали Панову голову, Дем'яненку - голову і руки, порубали тулуб.
Друга тачанка приїхала вулицею прямо в лапи махновцям, після допиту Бондаренка і Калашникова вивели в город і зарубали шаблями. Полянського не вбили, бо був ще малий, а побили шомполами. Після цього махновці поїхали у Дем'янівку і там залишилися ночувати. Через день у Покровку прибули червоноармійці. Вони поставили гармату край села і вистрілили в сторону Дем'янівки. Махновці відразу осідлали коней і гайнули геть, більше їх у наших краях не бачили
У 1921 році комсомолець Грибов Федір поїхав з села. З Нижніх Сірогоз прислали іншого організатора, який ходив селом у будьонівці, застрелив з гвинтівки людину, збирав гроші на Червоний Хрест, а коли закінчив збирати, то кудись щез, більше про нього не чули.. Цим він підірвав авторитет комсомолу і комсомольський осередок розпався.
До кінця 1924 року комсомольського осередку у Першопокровці не було. Потім з Великоолександрівки прислали організатора Зибіна Пилипа Олександровича. Він організував збір молоді вечорами, де виступав з доповідями, закликав вступати в комсомол. Ткаченко Микита Микитович, Петренко Семен Тимофійович, Рольян Нікіфор Михайлович, Стеценко Параска Петрівна, Веселов Михайло Денисович, Коломійчук, Ковальчук Василь Ілліч, Чепурін Пилип Фелорович, Ткаченко Гнат Іванович висловили своє бажання стати комсомольцями. Кожного за його особистою заявою приймали в комсомол у Новоолександрівці ті комсомольці, які вже мали комсомольські квитки, прислані з Мелітопольського окружного комітету через Нижньосірогозький райком комсомолу.
Ми розгорнули в селі комсомольську роботу. У 1925 році нас було вже 17 чоловік. Партійної організації в селі не було, був тільки один комуніст Залевський - голова сільради. Йому було важко одному вести господарську і організаційну роботу. Райком партії поставив завдання - комсомол відповідає за політичну, господарську, організаційну роботу робітничо-селянської сільської ради. Ми хотіли вчитися, тому організували гурток політичної освіти для молоді, викладав політграмоту комуніст Залевський. Підручників не було - вчилися зі слів і засвоювали матеріал на добре й відмінно. Здібні комсомольці посилалися на роботу в КОЛП, спілку сільськогосподарських та лісових робітників, сільраду. Петренка Семена висунули керувати сільгосптоварами, я з 1925 року був головою комітету незаможних селян, а з 1926 року був головою спілки сільськогосподарських та лісових робітників. Я слідкував за тим, щоб куркулі укладали з наймитами договори, в яких обумовлювалася тривалість робочого дня, розмір і терміни оплати праці, харчування наймитів. Куркулі намагалися мене підкупити, щоб не було таких договорів, або щоб я закривав очі на невиконання умов договорів. Але одержували за це від мене нищівних ударів. Я не давав нікому наймитів в обіду і завжди їх захищав.
Ми рішуче боролися з кар'єристами, які йшли у комсомол за портфелями. Коли Кубряченко на зборах заявив, що не хоче бути комсомольцем, якщо йому не дадуть посаду, ми його осудили за антикомсомольський виступ і виключили з комсомолу як кар'єриста і шкурника, який нічого не зробив для нашого суспільства, крім шкоди.
У 1924 - 1925 релігійний дурман глибоко сидів у свідомості людей старшого віку. При наявності церкви і попа, це впливало на свідомість комсомольців. Батьки заставляли ходити в церкву і вірити в бога. Я своєму батькові заявив, що не вірю в бога, його не було і немає, про це я прочитав у книжках про побудову світу, сонця і планет. І мене батько перестав примушувати вірити в бога, який не існує. Інші комсомольці мали ті ж самі проблеми .
Ми організували антирелігійні бесіди з молоддю на конкретних прикладах у дохідливій формі. Влаштовували вечори: спочатку танці, потім антирелігійна бесіда хвилин 25 - 30, знову танці або ігри і антирелігійна бесіда, щоб не набридало У колишній солонській хаті зробили театр, де організували вистави на антирелігійні теми і інші теми, куди крім молоді приходили і люди старшого віку. Організували читання політичної та антирелігійної літератури, декламації про те, як бог створив собі сина та інше.
У березні 1926 року я став кандидатом у члени ВКП (б) а у липні 1927 я став членом КПРС" . (Кінець розповіді)

Микита став головою Першопокровської сільради, коли велося розкуркулення, з його подачі три родини покровчан відправилися у Сибір. Він виконував плани хлібозаготівлі у голодні тридцяті роки. Коли прийшов час оженитися, всі дівчата, до яких він женихався, відповідали відмовою. Зрештою Микиті пояснили, що жодну дівку в селі за нього заміж не віддадуть.
Після госпіталю у 1945 році на вокзалі Микита побачив заплакану дівчину. Підійшов, заговорив - вагітна, ні дому, ні родини, нікуди йти. Вони одружилися, разом прожили життя, разом виростили двох дочок - у Чернігівській області. У рідне село Микита не повернувся.
Дожив він до 90 років, помирав один у своїй хаті - до доньок у міські квартири в Чернігові відмовився їхати без кількох сундуків з підшивками газети "Правда", зібраних за всі повоєнні роки.
У Микитиному роду не було більше ні партійних, ні комсомольських активістів, діяло найжорсткіше табу - щоб не було соромно людям дивитися в очі.
Дочка одного з висланих Микитою у Сибір куркулів повернулася в село і купила хату навпроти хати Микитиних батьків. Ворожість палила серця сусідів, скільки вони й були живі - чарами, прокляттями, наворотами і іншою сільською диявольською силою вели вони свій смертний бій до останнього подиху. Але це вже інша історія.
Останній потомок куркулів спивався разом з останнім потомком комсомолців, рік тому перший помер від туберкульозу, другий ще живий, у напіврослинному стані.

- Дядю, розкажіть про війну, - в руках у десятирічної дитини ручка і зошит, щоб записувати.
Дядя нудним голосом розповідає про складне міжнародне становище, про японських і німецьких імперіалістів, про перемоги Радянської армії над фашизмом, надиктовує дати і назви міст - хочеться втекти від цього диктанту, але ж не треба було напрошуватися. Одного разу буде сказано "воєнний дознаватєль" - коли Микити вже не було в живих, термін цей наповнився змістом.


Нової крові нап"ється земля
і швидко звикне до неї.
Через біль ганьби
Хлопчик засвоїть чужі правила.
Поступово дитину привчать
Бути хлопчиком для биття,
Не мати власних думок.
Юнак боротиметься і зрозуміє,
Що віднині
Його воля в чужих руках.

Приспів
Те, що я відчуваю,
Те, що я знаю,
Я ніколи не видам.
Ніколи,
Ніколи не побачите,
Ніколи не дізнаєтесь, як могло бути
Що я відчуваю,
Що я знаю
Ніколи не побачите, чого хочу я,
Ніколи не вільний,
Нічого для мене,
Тому що я звусь Непрощений.

Вони витрачають життя
Щоб упокорити його.
Він догоджає всім,
Яка ж гірка ця людина.
Протягом всього життя одне й те ж,
Постійна боротьба.
Він не зможе виграти бій,