Коли народ розділяється на тих, кого не чують, і тих, хто не хоче чути, розквітають диковинні квіти еволюції. Вогненні. Є в Мікронезії біля коралового рифу Темвен чудо світу – кілька десятків штучних островів Нан-Мадол з палацами і фортецями, збудованими у 13 – 14 сторіччях,. По вулицях між ними плавають човни, як у Венеції. Вожді, які задумали і реалізували Мікронезійську Венецію, назвали себе Сауделерами. На острові змінилося 16 поколінь Сауделерів. Кожен наступний був жорстокіший і кривавіший від свого попередника. Сауделер VІІ став першим людожером – для нього відгодовували товстунів. Його дружина полюбляла смажену людську печінку. Всі без виключення правителі були дуже жорстокими, всі вимагали будувати для них нові острови і палаци, обкладали підданих все більшими податями, забороняли їсти все нові й нові продукти – рибу, фрукти, овочі. Тиранія була нелюдська. Але поклало їй край не повстання підданих, а напад воїнів з острова Косрае близько 1500 року. Там прознали, що піддані Сауделера ненавидять своїх правителів і будуть раді іншому вождю. Триста тридцять воїнів висадилися на штучних островах – ніби як гості, щоб помилуватися місцевими чудесами, та й перебили правителів разом з охороною. Тиранії настав кінець. 
 
Колумб відкрив не тільки Новий Світ, а й людиноподібних дикунів. Бог через довірених осіб залишив  людям усні і письмові відповіді на всі запитання, а ось щодо людиноподібних інструкцій не залишив. Кілька століть церква ламала голову над проблемою, чи є душа у червоношкірих дикунів. Відсутність душі дозволяла не заморочуватися турботами про їхнє тіло. Коли дійшли висновку, що душа таки є, тіл залишилося мало. Спохватилися, доставили в Новий світ ще й чорношкірих і навчили різнокольорових дикунів віддавати рабську душу білому Богові. 
 
Раб, щоб звільнитися, повинен повстати проти рабства, але історія не знає таких успішних повстань. Навіть, Громадянська війна в США за звільнення негрів велася між білими Півдня і білими Півночі. Навіть, за звільнення Донбасу воюють українські „карателі” з російськими окупантами. (Можливо, колись цю війну назвуть, наприклад, війною між Чорним і Блакитним паливом.) 
 
У грудні 1816 року людинолюбці США створили Африканське колонізаційне товариство (АКТ), метою якого було повернення негрів на їхню прабатьківщину. Ідея витала в повітрі. Расисти вважали, що чорношкірих неможливо цивілізувати, бо й розумом обділені, і до злочинів схильні, і засмічують своїми неповноцінними генами високоякісні європейські гени. Гуманісти теж не мовчали: біла людина мусить спокутувати свою вину перед вивезеними з Африки чорношкірими невільниками.
АКТ накупило на 50 доларів різних потрібних у господарстві товарів і у 1819 році виміняло на них у вождів місцевих племен 13 тис. кв. км. землі західного побережжя Африки. Щоб допомогти неграм повернутися на батьківщину, конгрес США виділив 100 тис. дол. Пожертви від різних штатів дали ще 150 тис. дол. Близько 13 тис. американських негрів повернулися в Африку на приготовану для них батьківщину.  26 червня 1847 року була проголошена незалежна Республіка Ліберія. Прапор Республіки повторив прапор США, червоно-білі смуги і одна біла зірка на синьому тлі. Конституція Республіки повторила Конституцію США. Демократія стала основою державного устрою. Партії республіканців і демократів утворили двопартійну політичну систему. 
 
Американоліберійські демократи швидко навчилися вести переможні війни з озброєними списами і стрілами племенами. Продані в рабство чорношкірі співвітчизники дали первинний капітал для чорношкірих рабовласників. А далі раби з туземців, яких називали „звірами”, почали працювати на плантаціях і рудниках своїх володарів. „Звірів” не треба було вчити ремеслам, грамоті, долучати до християнства, вчити гігієні, лікувати. Американоліберієць виявився жорстокішим за білого рабовласника, 2,5 % англомовного населення Ліберії поневолили племена на своїй території, а ліберійська демократія виродилася в диктатуру. 
Коли народ розділяється на більшість, яку не чують, і меншість, яка не хоче чути, розквітають вогненні квіти воєнних переворотів і громадянських війн. Вони перетворили Ліберію в одну з найвідсталіших і найбідніших країн Африки.   
 
Скільки років треба водити народ пустелею, щоб він позбавився рабської психології? Якщо не відриватися від дивану, то Моїсей водитиме свій народ лише в інеті, а Сауделери десь у сьомому поколінні побажають на обід печеню зі спеціально відгодованих підданих. Не допоможе ні найкраща Конституція, ні політична двопартійність, хіба що з Мікронезії на човнах прибуде рятувальна експедиція, коли там прознають, що місцеве населення не любить своїх правителів. 
 
В Україну така експедиція вже прибула. Погляньмо ж, хто прибув. Прибуття регулярних частин армії Російської Федерації вже ні в кого не викликає сумнівів, крім їхнього Головнокомандувача. Але ж подивімося на „ополченців”, які їдуть зі всіх кінців колишнього СРСР. Послухайте білоруса Серьогу (позивний „Наїзник”): 
„Я скажу, хто туди їхав. Їхали ті, хто не знайшов себе в житті тут. Кому нічого не світить, крім спитися на місцевому заводі, одружитися з негарною бабою і плодити дітей, яким уготована така ж доля. Хто не може вирватися з провінції, де все завмерло так, як це було 20 років тому. Серед тих білорусів, яких я там зустрічав, немає жодного мінчанина. Тому що в них інший менталітет, вони інакше дивляться на життя, в них інші можливості. Я точно знаю, що мінчани були на тому боці, в укрів. Але там були націоналісти, з тих, які в 90-ті по Мінську з біло-червоно-білими прапорами марширували. Серйозні хлопці, так. А ті, хто їхав, як я – з провінції – вони ніколи не мали відношення до політики. Їхали воювати тому, що нам пояснили: там буде нова країна, і життя в ній можна буде почати спочатку. Стати кимсь. Казали, що коли все закінчиться, тим, хто захоче залишитися, дадуть будинок, землю. Що ми там героями будемо, як усі, хто бився за незалежність. Звичайно, гроші теж обіцяли, але не золоті гори. Тобто їхали ми не за грошима, їхали за можливістю змінити свою долю...
Я повернуся. Але, мабуть, на весну. Однак взимку ніхто воювати не буде. Я повернуся, тому що я не доробив свою справу.” http://uainfo.org/blognews/440145-zachem-dobrovolcy-na-samom-dele-edut-v-donbass.html 
 
Ідея побудови Ліберії на Донбасі знаходить прихильників серед рабів. Яку державу вони здатні збудувати? 
 
2 грудня відзначався міжнародний день боротьби з рабством. У світі 35 мільйонів 800 тисяч рабів, з них 32 тисячі рабів у Ліберії (0,7456 % від усього населення), 1 мільйон рабів у Росії (0,7315 % від усього населення), 110 тисяч рабів в Україні (0,2476 % від усього населення).http://www.globalslaveryindex.org/findings