Пам'ять вибіркова і часто дивує своїми виборами. Чому забувається те, що здавалося надважливим? Чому доречно й недоречно згадується дріб'язок, який з часом так і не став важливим? Мама працювала вчителькою фізики в сільській школі Тюменської області, куди з чоловіком і двома малими дочками приїхала за комсомольською путівкою. Пам'ять для чогось зберегла купе вагону з дерев'яними полицями, хлопців і дівчат, які дружно співають: "Вьется дорога длинная, здравствуй, земля целинная, здравствуй, простор широкий, весну и молодость встречай свою." А потім інше: "Ой, вы, гуси, до свиданья; прилетайте к нам опять! Только Дона и Кубани вам теперь уж не узнать."

Що таке цілина? Що таке Дон? Що таке Кубань? Чому гуси не зможуть їх впізнати? Ці запитання чекали і згодом дочекалися відповідей. Пам'ять зберегла слова цих пісень як щось важливе для майбутнього.

Так само дитяча уява створила образ Москви, про яку мале трирічне хохля декламувало біля сибірської шкільної ялинки: "Москва наша люба, Москва наша славна, красою ти дужа ділами преславна. Москва наша люба, червона столиця, на тебе не можу ніяк надивиться". У дитячій книжці з цим віршем була намальована Спаська башта Кремля з червоною зіркою і небо над Москвою, розмальоване різнокольоровими смугами навічно завмерлого феєрверку. Москва стала першим великим дитячим розчаруванням. З Сибіру до України поверталися через Москву. До відправлення поїзда було багато часу і  тато повів своїх дітей подивитися столицю і звірів у зоопарку. Це неможливо було прийняти - небо над Москвою було таке, як в Сибіру, блакитне з сірими хмаринками. Ніякого різнобарв'я прекрасних смуг, нічого такого, на що не можна було б надивитися. Десь у свідомості вогні феєрверку асоціювалися з обманом. Чи не тоді назавжди збайдужіла до феєрверків. 

Сьогодні моя гостя захотіла подивитися, як Харків святкує День міста. Тут завжди День міста 23 серпня  святкували з більшим розмахом, ніж 24 серпня День Незалежності - великий феєрверк, святковий концерт знаменитостей на Майдані, промови, нагородження, урочистості.

Нас підхопила  невидима сила, яка сотні тисяч років зриває людину з насидженого місця і кидає в мандри на пошук пригод і чудес. Розчинитися в натовпі, стати його складовою, втратити своє Я... Ну, що ж, якщо це неминуче, доведеться скоритися.

- Давайте подивимося новий міст через річку Лопань. 

Еге ж, варто подивитися, 7,5 млн. грн. коштує підсвітка, тендер на неї повинен буде пройти у вересні. Що ж, хто не встиг, той запізнився. Нехай тепер прокуратура шарудить папірцями.

Лопанська стрілка заставлена мотоциклами, людський потік на набережній повноводніший за річку. Намилувавшись грою світла і води, йдемо на вулицю Сумську. Потрапляємо в щільний потік у напрямку до Майдану і такий же - від Майдану. Здалеку гуркочуть децибели ударних інструментів. Біля Оперного театру самодіяльні музики грають рок, в парку Шевченка пропонує публіці свій талант безіменний співак під музикальний супровід з колонок, які перебивають гуркіт з Майдану.

Нарешті пробиваємося до Майдану і тулимося біля ліхтарного стовпа, звідки проглядається частина сцени і частина екрану над нею. Якраз встигли на початок виступу напівголої Насті Каменських. Натовп зустрічає її появу ревом, вона щось пищить у мікрофон. Вдається розібрати два слова: "Харьков" і "люблю".  І почалося дійство. Діафрагма увійшла в резонанс з бас-барабаном на сцені й намагається виштовхати геть шлунок, серце і печінку. Слів не розібрати, можливо їх немає та вони й непотрібні. Оглядаюся - дівчатка підліткового віку стрибають в такт і відкривають роти - підспівують. Отже, слова є. В двох кроках п'ятирічне дівчатко підстрибує на плечах у татка - обоє насолоджуються піснею. Дослухаюся. Пісня закінчилася і Настя закричала в мікрофон: "Хотите, я Вам запищу!"

- Вау! - заревів Майдан.

- Пі-і-і-і! Пі-і-і! Пі-і-і!

-Вау! - ревів Майдан.

Знову пісня без слів, у ритмі, який уподобала моя діафрагма. І знову спілкування з публікою:

- Хотите, я потрясу для Вас попой?

- Вау! - шаленів Майдан.

Настя розвернулася в розкарячку до натовпу задом і сексуально потрясла попою, прикрашеною білим плюмажем.

- Вау! - шаленів Майдан.

Ще й ще трясла своєю попою Настя і ревів щасливий Майдан.

Знову пісня без слів на розрив діафрагми. Знову Настя спілкується з Майданом:

- Я раньше вместе с Потапом пела песни. А сейчас мы с ним занимаемся кое-чем другим. Догадываетесь чем?

- Вау! - ревів догадливий Майдан.

- А сейчас посветите все своими мобильниками!

Майдан спалахнув промінчиками в десятках чи сотнях тисяч рук.

Знову пісня в шаленому ритмі. Здавалося ще мить екстазу і в натовп полетять трусики і ліфчик. Схоже, що недовго чекати цього апофеозу - кілька років, не більше.

Настю змінила Оля Полякова, з нагоди свята не в кокошнику, а в короні, теж напіводягнена і звабливо червона. Заспокоїлася діафрагма і вухо змогло розрізнити слова: "Я королева ночи сегодня буду,  а это значит: точно тебя забуду. Ты теперь свободный. Больше ты не модный, давай."

Оля на балачки не розмінювалася. Доспівавши цю пісню, без передмов і пауз завела нову: "Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся. Я все отбросила сомнения, поверила твоим рукам. Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся, и выстрелом на поражение отправил прям на облака." 

Пам'ять завбачливо сховала здобутіі слова в свої шухляди для майбутнього розуміння духу часу. Молодь навколо підстрибувала і відкривала роти, шаленіла на плечах у тата п'ятирічна мала, танцювали на ліхтарному стовпі дівчатка-підлітки. Свято вдалося.

Коли Оля відспівала, на сцену вийшов заступник мера і почав офіційну частину свята. Звелася вона до присудження звання почесних громадян міста кільком заступникам мера і керівниками районних рад. Потім симфонічний оркестр під орудою Янка заграв вальс Штрауса і в небі спалахнули вогненні квіти феєрверка. Що-що, а феєрверки в Харкові вміють запускати.

Загриміли зі сцени нові пісні. Свято було в розпалі. За наміченою програмою залишилося відвідати  потік з водограями і споруду, яку обсіли мавпи-музиканти. Дивлюся на них без обурення і осуду. На мавп'ячих лапах в місто пробралася ідіократія.