Кінець семидесятих років. Обчислювальний центр заводу ім. Малишева. Комп'ютерщики з різних цехів, відділів і конструкторських бюро заводу товчуться у спеціально відведеній кімнаті, вибиваючи час на ЕОМ для своїх розрахунків, очікуючи настання свого часу або підстерігаючи, чи не обломиться щось у розкладі через чиюсь неявку або, о радість,  через те, що чиясь програма "не пішла" і потребує роботи не ЕОМ, а людських мізків. У величезній машинній залі стоять великогабаритні шафи продукту соціалістичної міжнародної кооперації - ЕС-1020 і ЕС-1024 і вже не діючі вітчизняні "БЕСМ" та "Мінськ". Стосунки конкурентів за час на ЕОМ майже родинні - граємо в балду, розгадуємо кросворди, обмінюємося книгами, журналами, обговорюємо родинні, медичні (у всіх хворіють діти), педагогічні, виробничі, політичні проблеми, тут же бухгалтер на рахівниці перевіряє цифри з комп'ютерної роздруківки... 

Звично підколюємо добродушного ліричного Сашка. Дружина йому дісталася енергійна, рішуча, вольова і цілеспрямована. Для багатьох, хто виріс у бідності, сімейний добробут стає надзавданням усього життя. Його Любаша з таких - станочниця з заробітками більшими, ніж у Сашка, вона після роботи підторговує краденими милом з "миловарки" і м'ясом з м'ясокомбінату, принесеними їй на реалізацію колишніми шкільними подружками. У Шостаково обробляють город на 20 соток, який їм виділила в оренду немічна господарка з умовою розрахунку вирощеною натурпродукцією. 

- Сашко, бачили вчора твою Любашу, як вона від автовокзалу тягнула чотири непідйомних чувала. Один чувал протягне метрів на 10, повернеться - підтягне другий, слідом третій, четвертий. І знову марш-кидок на десять метрів. Вона хоч добралася додому? Не бережеш свою Любашу...

- Я їй сто раз казав - не бери стільки, надірвешся. Хіба ж вона послухає? Все тільки зараз і негайно, слова "потім" не знає.

- Для чого їй стільки?

- Не для чого, а для кого. Для Юрочки. Хоче, щоб у нього було все, коли виросте. Під ювелірними магазинами ночує - перша в черзі, як золото завозять. Біля пунктів прийому макулатури всю ніч чергу пише на макулатурні видання - все що там можна було купити, вже в книжковій шафі стоїть

- Сашко, Ви б Юрочці велосипед, м'яч, ковзани купили. Йому це зараз потрібніше, ніж золото з діамантами через двадцять років.

- Любаша каже, що обійдеться без іграшок, ми ж обійшлися. Скільки того дитинства, виросте швидко, а гроші, золото - це йому на все життя. Ще дякувати нам буде.

Гарний, як і Сашко, Юрочка ріс тихим, слухняним хлопчиком, вчасно вчив уроки, ходив у спортивні секції, не курив, не водився з дворовою сявотою, коли закінчив школу, став студентом ХПІ. На той час завод Малишева вже лежав, Сашко був начальником відділу у районній податковій інспеції, Любаша - швайкою у підпільному цеху відшивала куртки з 8:00 до 20:00, часто без вихідних. Сашко з Юрочкою у вихідні ходили "на шабашку" - будівельникам добре платили, тому обоє стали мулярами і будували дачі для харківських багатіїв.

Якось Сашкові довелося працювати у вихідний день в його податковій, тому Юрочка (вже студент третього курсу) поїхав зранку без батька добудовувати дачу десь у Дергачах. Додому не повернувся. Батьки всю ніч обдзвонювали лікарні, морги, відділення міліції. Юрочка зник. Надвечір Любаша знайшла його непритомного з розбитою головою у коридорі лікарні невідкладної допомоги. 

Під Юрочкою проломився шифер. Ним замість дощок були накриті козли, на яких  працював Юрочка. Юрочка впав вниз головою на розкидану під козлами цеглу. Господар дачі знайшов його непритомного, відвіз у лікарню, там і покинув. При Юрочці не знайшли ні грошей, ні документів, тому з первинним діагнозом "гостре алкогольне отруєння" його залишили лежати в коридорі на каталці. 

Любаша підняла крик, почала тикати гроші. Юрочку повезли в операційну, звідти в реанімацію. Ні Любашу, ні Сашка до сина в реанімацію не допускали - лікарі борються за життя, роблять все можливе. Вночі чергова медсестра реанімації викликала чергового лікаря-інтерна - Юрочка задихався. Його негайно перевезли в операційну, де інтерн проробив ще одну операцію - видалив ту частину мозку, яка, на його  думку, була зайвою і могла бути причиною асфіксії, 

Вранці Сашку і Любаші лікар сказав молитися богу, щоб Юрочка швидше вмер, бо якщо виживе, буде вже не людиною, а овочем. Коли вмирає близька людина, здається, що шанси на одужання тим більші, чим більше грошей візьме лікар. З осені до весни Сашко з Любашею вже були в голих стінах своєї квартири - продали і віднесли лікарю все, що мали. 

У травні Любаші досволили зайти в реанімацію до сина. Обтягнутий шкірою непритомний скелет Любаша почала поїти його теплим міцним бульйоном. Юрочка проковтнув кілька ложок, з ока скотилася сльоза і Юрочка перестав дихати.

 

Юрець був душею дворової компанії, перший у всьому: іграх, драках, невтомний на вигадки, жарти, витівки. Для нього не було нездоланних перешкод. Оженився у двадцять років, перше кохання - дворова красуня Ірка стала його дружиною і в належний час матір'ю сина Ігорка. Навіть не ставилося питання, чи він може собі дозволити, як весь їхній заводський район,  працювати на ХТЗ, де вже не платили заробітну плату. Юрець зі своїми друзями скинулися на "первинний капітал" і "розкрутилися" на торгівлі автозапчастинами на Барабашовському авторинку. Юрець повторював:  "Дитині потрібна здорова мама".  У Ірки й Ігорка було все: нормальне харчування, шмотки, розваги.

Юрець і троє його бізнес-партнерів були заповзятими рибалками. У вихідні дні  вони дружно вантажили рибацьке спорядження у "Жигулі" Вітьки і їхали рибалити на Сіверський Дінець, на свої прикормлені місця. В залежності від кльову і стану душі та тіла рибалок, у Харків поверталися з пристойним уловом чи без, але завжди у доброму гуморі з розповідями, яких неймовірних розмірів лящ (судак, язь, налим ...) зірвався з гачка і як його ледь не впіймали голими руками... Рік за роком...

Цього разу, як завжди, спакувалися і поїхали на рибалку. Через день вранці Ірці зателефонував один з них: 

- Ти нічого не знаєш?

- Ні. А що я повинна знати?

- Та так, нічого, - і скинув дзвінок.

Через годину з Юрцевого телефону до Ірки заговорив чужий голос: 

- Ви можете сказати, кому належить телефон, з якого я Вам дзвоню?

- Так, це телефон мого чоловіка.

- Ви знаєте, де він зараз знаходиться?

- Поїхав з друзями рибалити на Дінець за Змійовом.

- На чому поїхали? Скільки чоловік?

- Чому Ви про це запитуєте?

На трасі до Харкова у Жигулі з рибалками врізалося зустрічне авто. Двоє з переднього сидіння - один з черепномозковою травмою правої сторони черепа, другий з розтрощеною грудною кліткою - доставлені у районну лікарню Змійова, один з заднього сидіння загинув на місці, другий з легкими травмами поїхав своїм ходом у Харків.

За тиждень Юрець помер у обласній лікарні - не врятували його ні підняті на ноги кращі нейрохірурги Харкова, ні молитви його сестри, яка терміново поїхала до Києва молити про чудо Господа і всіх святих у Києво-Печерській Лаврі.

Два роки тривало слідство у справі. Ірку умовляли погодитися на те, що за кермом авто був Юрець, мовляв, мертвому вже байдуже, що буде написано у протоколах. Але Ірка затялася: "Не дозволю повісити на чоловіка цей злочин. За кермом був той, у кого травмована грудна клітка, а не той, кого водій підставив під удар зустрічного авто, крутнувши кермо вліво".

Зі справи зник протокол з показами свідків - хлопців, які витягали людей з розбитих Жигулів. Зникли зі справи і фотографії, які зробили свідки на мобільний телефон на місці аварії. Встановлювати, хто де сидів у салоні Жигулів, слідство могло тепер тільки зі слів тих, хто залишився живим. 

У другого загиблого залишилася дружина з двома малолітніми дітьми. Ірка повторювала одне: "Дайте спокій мені і моєму чоловікові, мені нічого ні від кого не треба". Інша жінка вимагала, щоб винний у аварії відповів за скоєне за законом, зокрема, виплачував аліменти на дітей, які залишилися без годувальника. 

Вітьок (таки він був за кермом) два роки розпродував своє майно і збував грошові запаси спершу на користь слідчого, який вів цю справу, потім на користь судді, який виніс остаточний вирок. Можливо, умовний термін покарання з виплатою аліментів двом сиротам були того варті. 

 

Ех, Юрій Павлович, Юрій Павлович! Саме ти причиною мого прозріння щодо того, що може зробити одна порядна людина у коридорах влади. Ми ще пам'ятаємо ті вибори у Ради всіх рівнів, на які вперше кандидатів у депутати висували на зборах трудових колективів. (Згадаймо виступи нашого таксиста Сухова у Верховній Раді СРСР. Пригадуєте вивалені ним на стіл Президії кілька пар дефіцитних чоловічих шкарпеток, виділених його рідному таксопарку для розподілу між передовиками виробництва?)

Юра, старший інженер, висуванець від нашого колективу - 30 років, безпартійний, одружений, дві доньки - переміг на виборах у обласну раду і очолив там комісію з приватизації. Помилявся наш Генеральний щодо Юри, коли казав: "Інженер він був ніякий, а державний діяч буде ще гірший". Є зараз у Юри і вчений ступінь і вчене звання (хохол без личок, як довідка без печатки) і власний нерушимий бізнес. Хто-хто, а Юра свій шанс не випустив з рук, життям своїм довів, що вміє вірно обирати і напрямок, і дорогу, і супутників.

Наша надія, захисник прав трудящих у обласній раді, Юра дуже швидко згорів на своєму бойовому посту. У боротьбі двох угрупувань, конкуруючих за приватизаційне майно, він лише один раз спробував піти неправильним шляхом. Розплата прийшла швидка і невідворотна - одного разу у його кабінет зайшли люди у формі, які за допомогою ультрафіолету довели Юрі, як він помилився у виборі шляху. Ніхто не збирався кидати Юру до в'язниці, його тільки трішки повчили і здібний учень засвоїв науку. 

Жива дружина і дві доньки дошкільного віку не завадили Юрі вигідно одружитися. Дружина була звинувачена у розпусті і зрадах з обіцянкою матеріального відшкодування моральних збитків - з судової зали, де розривався Юрин шлюб, він вийшов весь у білому, дружина з клеймом розпусниці на чолі. Дітей наше негуманне судочинство вимушено  залишило розпусній дружині. 

Разом з новою дружиною Юрію Павловичу дісталася волохата рука, яка дбайливо повела його вперед і вверх. У Києві він не став провідною телезіркою політичних шоу, але більшість з нас знали його прізвище і впізнавали його обличчя. Політичні катаклізми викинули Юрія Павловича з державницького крісла, але не хвилюйтеся, він не потонув і не потоне, бо за визначенням... такі, як він, не тонуть.