Після напружених трудів біля грядок сідати в електричці зліва біля відкритого вікна не варто. Справа теж не варто. Правозакрученість і лівозакрученість в природі, як і праворукість та ліворукість, варті окремої години роздумів про визначальну роль асиметрії в еволюції неживої і живої матерії. В моєму випадку  перевага лівосторонності під час руху визначається норами байбаків за Боровою та військовим табором біля залізничного мосту через річку Уди зліва по ходу електрички. Як можна оминути увагою гідні спостережнення події в їхньому розташуванні? Байбак біля нори у будь-якій позі чи вартовий з автоматом напоготові біля сторожової будки дають відчуття стабільності і правильності буття.

Мир в душі від споглядання стабільності світу за вікном електрички порушив біль у лівому вусі. Здавалося, ніби там звив гніздо хробак. Він підростав і тому починав ворочатися і розсвердлювати затісне для нього гніздо. Різке болісне відчуття змушувало скрикнути.

- Що з тобою? В тебе щось болить?

- Вухо болить.

- Негайно йди до лікаря.

- Щаз-з-з. А хто садитиме розсаду, сіятиме квіти і копатиме грядки для гладіолусів? 

Медично-іпохондричний син приніс спиртовий розчин борної кислоти:

- Зроби турунду в вухо.

Турунди не допомагали. Лівосторонній рух продовжувався. Хробак у лівому вусі розкошував.

Спроба полікувати вухо в поліклініці була невдалою - отоларинголог на курсах, а терапевт вуха не лікує, бо не має спеціального діагностичного обладнання. Минув місяць. 

- Я назавтра на ранок записав тебе до отоларинголога. Піди обов'язково.

Взявши з собою медичну картку, в яку вписані основні віхи мого життя і в якій три роки не було записів, йду до реєстратури. В комп'ютері даних про мене немає.Заносять паспортні дані та ідентифікаційний код. Питання про сімейного лікаря не виникає, договорів підписувати не пропонують. На прийомі у лікаря якась жінка, під дверима у черзі ще одна. Черга рухається швидко. Можна встигнути на електричку. І ось я перед лікарем, чоловіком років п'ятдесяти, на вигляд добрим лікарем Айболитом.

- На що скаржитеся?

- Ліве вухо болить, - кладу перед ним 50 грн., бо не дозволяє совість користуватися неоплаченою послугою.

Лікар просить повторювати числа, які він називає, віддаляючись від мене до протилежної стінки кабінету. Які асоціації викликав у нього мій голос і гострота слуху, важко судити з наступних його дій. Рішуче підступив до вуха: "Зараз буде трішки неприємно, я змащу вушний канал." Справді, нічого приємного в змащуванні не було. Але попередив, тому спокійно витримую процедуру. Очевидно, подальша діагностика не потребувала спеціального діагностичного обладнання. Він приступив до лікування вуха. Відмічаю в його руках півлітрову гумову грушу для спринцювання з обмотаним гачірочкою кінчиком. 

"Зараз буде трішки боляче, але Ви потерпіть", - знову люб'язно попередив мій екзекутор. Після цього вставив ганчіряний кінець груші в ліве вухо і зі всієї сили дмухнув. Пневматичний удар повинен був знести барабанну перетинку. Але лікар чи то сумнівався, що удар досяг мети, чи то з правого вуха не вилетіло те, на що він чекав, бо повторив процедуру ще двічі.

- Закрийте праве вухо і повторюйте, що я Вам кажу, - запропонував люб'язно.

Бачу, як ворушаться його губи, але не чую ні слова.

- Я Вас зовсім не чую, - кажу розгублено, не уявляючи, як віднині буду жити у світі без звуків.

- Проковтніть слину, - порадив лікар.

Ковтаю, ще раз ковтаю, потім ще раз. Нарешті починаю розрізняти слова: "Сім, двадцять, п'ятдесят, сто одинадцять..." Повертається віра в сучасну медицину. Лікар говорить, що зціляючу процедуру слід повторити ще двічі, в понеділок і вівторок. Хвала богу, що попереду були вихідні субота і неділя. За ці два дні медичні чари розвіялися, заодно зникло бажання довіряти своє здоров'я на договірних началах сімейному лікареві, а своє вухо віддавати у розпорядження отоларингологу.

Хробак у вусі здох від літньої спеки, яка прийшла за кілька тижнів.

Перед тим, як поставити останню крапку, належить згадати чудову радянську медицину. 1986 рік - завершується розквіт застою СРСР. За десять днів до початку дородової відпустки йду в заводську поліклініку до отоларинголога, жіночки років п'ятдесяти з приємною зовнішністю лікаря Айболита. 

- Що у Вас?

- Біль глибоко у горлі і майже пропав голос.

- Скоро народжувати? - звертає увагу на мій стан.

- Місяці через два.

- Дородову відпустку вже оформили?

- Ще ні, до неї два тижні.

- Ось що я Вам скажу, - твердо і авторитетно звучить голос лікаря, - це у Вас больовий спазм від страху перед родами. Заспокойтеся і нічого не болітиме.

- Але ж голос пропав, - намагаюся привернути увагу лікаря до свого хворобливого стану.

- Я ж Вам кажу, це у Вас спазм від страху перед родами.

Довідки про відсутність страху перед родами в мене не було, подальша розмова без неї не мала сенсу. Через два тижні вже у районній лікарні терапевт почала лікувати мій бронхіт.

Чому немає медицини зараз, як не було її і в СРСР? Саме тому.