Вечір. Зупинка тролейбуса. На зупинці троє: чоловік солідного віку і хлопець милується з дівчиною.

Дівчина (грайливо): В мене болить пальчик.

Хлопець (цілує їй всі пальчики): А зараз?

Дівчина (грайливо):  Вже ні. Але в мене болить щічка.

Хлопець (цілує їй обидві щічки): А зараз?

Дівчина (грайливо): Вже ні. Але в мене болять губки.

Хлопець (цілує її в губки): А зараз?

Дівчина не встигає поскаржитись на чергову хворь, як до них підходить поближче чоловік солідного віку, який з великим інтересом спостерігає за лікувальними процедурами.

Чоловік: Хлопче, вибачте мені великодушно, а геморой Ви лікуєте?

Юдоль - це місце, де страждають, тобто, лікарня. Не чекайте від мене слів огуди на адресу української медицини. Я можу сміятися з отоларинголога, який лікує отит пневматичним ударом зі спринцівки. Я можу насміхатися з невропатолога, який діагностує патології центральної нервової системи за допомогою молоточка. Я можу переповідати анекдот про терапевта, який відправляє стареньку бабусю на огляд до гінеколога, бо в неї болить все тіло після того, як її протягнув по землі здоровенний пес, якого вона вивела на прогулянку. В цих ситуаціях лікарі мають деяку свободу дій: або лікувати, або тільки реєструвати факт захворювання. Це не питання життя чи смерті, і здається схожим на дитячу гру в лікарню, де одні удають з себе хворих, а інші - лікарів. 

Майже тридцять років тому відбулося моє знайомство з радянською ургентною медициною з безплатними ліками, платним знеболюванням, безплатними послугами і триразовим харчуванням, за чим ностальгують досі ті, хто встиг скористатися цими благами. Тоді я втратила свій апендикс. Швидкість осідання еритроцитів була всього 5 і свідчила про не катастрофічне запалення. Аналіз крові принесли вже після того, як все сталося, і мої докори хірургові:"Що ж Ви наробили?!"  - залишилися марним колиханням повітря. Цей мовчун проігнорував мою спроби встановити з ним хоч якийсь вербальний контакт. Причина стала зрозумілою, коли він озвався до свого напарника, з яким разом провів операцію: "А десь у місті зараз ще гуляє наш апендицит..." Ось воно що!... Звичайно, тільки шизофренік встановлює вербальні контакти хоч зі своїм, хоч з чужим апендицитом.

Післяопераційна палата виглядала благопристойно: прооперовані мирно спали, накачані анальгіном і демидролом, або тихо постогнували решту часу. Безплатна перлова каша і гороховий суп не витримували конкуренції з дозволеними після операції курячим бульйоном і відваром шипшини, тому якість дармового харчування залишилися за межею чуттєвого пізнання.

Люди охоче діляться своїми відчуттями і засобами лікування, коли болить голова, серце, очі чи щось таке ж шляхетне. Але ні показати, ні розказати, якщо захворювання вдарило нижче пояса. Тихо в черзі до проктолога, так само мовчки чекають зустрічі з урологом - з болем і надією.

Буденністю діагностики, операцій і післяопераційної реабілітації Обласний клінічний центр урології і нефрології нагадував майстерню з ремонту одягу чи мобільних телефонів. Огляд, діагностика, відновлення функціональності і прощання, здебільшого, назавжди. Тут я одержала досвід ургентної допомоги в незалежній Україні. Віяння нового часу - на першому поверсі приватна аптека і приватний діагностичний центр "Полімед" з сучасним діагностичним обладнанням, потрібним, але відсутнім в муніципальній лікарні - обов'язкова комп'ютерна томографія черевної порожнини 2250 грн., решта його послуг не знадобилася.

Я не боюся уколів, але уникаю будь-яких спроб порушити досконалість організму, над яким попрацювали мільйони років еволюції приматів, а до цього - мільярди років еволюції живої матерії. Тому на операційному столі, коли медсестра почала дезінфекувати спину, скромно висловлюю бажання обійтися без спінальної анестезії, мовляв, можу витерпіти будь-який біль. Хірург-уролог теж виявився не схильним до вербальних контактів з нирками чи сечовими міхурами. Мовчки розвернувся і пішов з операційної. На моє розпачливе услід: "Ви йдете назавжди?" - навіть не оглянувся. Повернувся з анестезіологом, який доброзичливо і з долею гумору провів бесіду на теми анестезії, суть якої звелася до твердження: "Біль настільки сильний, що без анестезії його ніхто не витримає, тому на вибір або загальний наркоз, або все ж спінальна анестезія". Перебування в операційній збагатило мій словарний запас термінами лікворна рідина, булівікаїн, морфін, катетер, стент, мішечок для збору сечі. Доставило задоволення недоступне досі споглядання на моніторі порожнин сечового міхура і нирки. Стало пізнавальним незнайоме відчуття повного паралічу ніг (о! тепер я знаю, що відчуває людина, не здатна поворухнути жодним їхнім м'язом). Мені пощастило, що є ще в медицині фанати і віртуози в своїй справі. В небі зірками написати б ім'я хірурга - КАРТАВЦЕВ.

Потім були п'ять днів свободи від будь-яких обов'язків, коли можна хоч спати досхочу, хоч спокійно читати книгу, хоч спілкуватися з подругами по нещастю, вислуховувати їхні історії життя. Щасливі п'ять днів.

А як же стан сучасної медицини? Про пандемію коронавірусу нагадували тільки маски на обличчях пацієнтів і медиків та придбані відразу індивідуальні термометри. Життя відділення підпорядковане чіткому ритму: в 05:15 вимірювання температури, уколи, о 8:00 сніданок (позмінно перловий або пшоняний суп), о 10:00 обхід (в четвер - професорський обхід, який веде завідувач відділенням професор Щукін), о 13:00 обід (пшоняний або гороховий суп, картопля або каша, двічі була бурякова ікра), о 19:00 вечеря (пшоняна каша або пшоняний чи перловий суп), о 21:00 вимірювання температури і уколи. З шостої до восьмої ранку і з вісімнадцятої до двадцятої вечора відкрита душова з гарячою водою. Виявляється, цього мінімуму благ і турбот достатньо для щастя, навіть якщо в тебе між ногами колихається на прив'язі мішечок з сечею.

Радянські лікарні зі своїми обідраними стінами, розхитаними і обшарпаними меблями у порівнянні з цією лікарнею вигляділи значно убогіше. Тут ліжка зручні, шафа для одягу, тумбочки і стільці майже нові, недавно пофарбовані стіни і підлога чисті. Постільної білизни немає, але є пружні матраси і подушки. Євровікна,  а для тих, кому не вистачає тепла, є електрообігрівачі в кожній палаті. Медперсонал робить свою роботу. Ліки і харчування оплачуються з міського бюджету. Так само обслідування і аналізи. Всі лікувальні процедури безоплатні, але говорити про безоплатну медицину не варто. Мені операція обійшлася в 6 000 грн. Сусідці по палаті операція з видалення новоутворень у сечовому міхурі коштувала 16 000 грн., плюс для подальшого лікування (хіміотерапії) треба придбати шість пляшок препарату вартістю приблизно по 340 грн. кожна. Ще одній сусідці операція з видалення поліпа (можливо, новоутворення) на нирці коштувала 23 000 грн. Тут звела доля з натхненною сепаратисткою зі Станиці Луганської. Оперували її чоловіка - рак передміхурової залози з метастазами в яєчка і сечовий міхур. Все це було видалено під час операції. Подальше життя в памперсах і з катетером. Але все ж таки життя. Оперував сам професор (27 000 грн.) і два хірурги-асистенти (24 000 грн. і 19 000 грн.). Дуже ймовірно, що частина грошового внеску за операції і лікування витрачається на підтримування лікарні в пристойному стані та додаткову оплату молодшому медперсоналу.

В коридорах відділення постійний рух: когось везуть в операційну, когось везуть з операційної, до когось прийшли відвідувачі. Не для слабкодухих споглядання процесії хворих на уколи чи до їдальні. Якби Данте жив у наш час, урологічне відділення він перемістив би в один з кругів пекла, щоб нажахати грішників. У повному мовчанні човгаюча обережна хода, незрячі погляди, відсутні обличчя - кожен заглиблений у свої відчування, в свою хворобу. Більшість з прооперованих носять на собі підв'язану бинтом пляшку з-під Моршинської, в горлечко якої по вставленому катетеру постійно стікає сеча. Жінки в халатах. Чоловіки теж, але деякі, заскочені раптовим гострим нападом хвороби, тільки в сорочках, а то і в майках, які ледь прикривають пупок. Не до сором'язливості.

Моя палата вся україномовна і далека від політичних бур. Галя слухає через телефон в інтернеті проповіді і релігійні пісні. Колись свекруха з Рівненської області привела свою молоду невістку на молитовне зібрання п'ятидесятників. Зараз Галя, три її дочки, син і дев'ятнадцять внуків постійно ходять на зібрання одновірців. Розмови про духовне, спілкування дорослих і розважально-навчальні заняття з дітьми дають відчуття причетності до людської спільноти. Нам, соціальним тваринам, так бракує соціальності у пору поглиблення роз'єднаності. Щодня у Галі бувають чотири-п'ять відвідувачів, носять передачі, спілкуються з її лікарем і годинами сидять біля неї. Вона вірить, що її церква істинна, бо виникла після сходження Святого Духа на апостолів в п'ятидесятницю після розп'яття Ісуса Христа. Вірить в безсмертя душі людської, а отже і у власне безсмертя. Вірить, що Господь розуміє будь-яку молитву будь-якою мовою. Якою мовою вона молиться - не знає. Дослухаюся до звуків незнайомої мови, і не розпізнаю жодного слова з жодної чутих мною мов, крім універсального - Алілуйя. Галю не засмучує, що вона не розуміє, про що її молитва, головне, що Бог розуміє. Її рідні і одновірці на молитовних зібраннях звертаються до Бога, щоб він допоміг Галі вилікуватися. Галя вірить, що Бог їх почує, бо їй треба підняти двох неповнолітніх дітей, якими вона опікується. Це діти однієї з її дочок, яка пустилася берега: запила, пішла з дому, покинувши дітей, бомжувала кілька років. Коли її нині п'ятнадцятирічна дочка підросла, то відшукала матір взимку сплячою на трубі теплотраси, брудну, смердючу, вошиву, в лишаях, обірвану, виснажену голодом і простуджену. Вона привела матір додому. Її відмили, вилікували, вивели вош, привели на молитовне зібрання. Зараз з Божої ласки вона тримається, не п'є, допомагає по дому, а ось роботу знайти не може. 

За ознаками у Галі онкологія третьої стадії. Вона вірить, вірю і я, що ця проста, доброзичлива працьовита жінка подолає недугу.

Катя - молода дівчина двадцяти двох років. Гострий пієлонефрит. На щастя в першому шлюбі встигла народити дочку. Через хворі нирки народжувати ще одну дитину смертельно небезпечно. Дочці три роки. Катю виростив вітчим. Зараз її власну дочку теж ростить вітчим, хоча і рідний батько постійно навідується і допомагає грошима.

Катя мріяла стати тамадою. Упросила вітчима, щоб купив їй гітару і оплатив репетиторів: один навчав її нотній грамоті, інший - грі на гітарі. Поступила в Харківське училище культури, що неподалік від Гольдбергівської (Трисвятительської) церкви. Вчилася дуже старанно і мрія майже збулася. Після закінчення училища закохалася без пам'яті, вийшла заміж. Чоловік виявився бабником. Вона обзавелася донькою, він коханками. Пішла від нього і почала працювати. Мама приглядала за дитиною, коли Катя проводила весілля, дні народження, корпоративи. Коронавірус позбавив цього заробітку. Зараз Катя розмальовує повітряні кульки до свят і продає їх через інтернет. Якось сусід допоміг відвезти замовлення. Розговорилися. Вона давно йому дуже подобається і йому не важко їй допомагати, коли треба. Дружні стосунки переросли в кохання. Зараз вони разом. Відвідують Катю по черзі чоловік і вітчим.

Наташа працювала бухгалтером, зараз на пенсії. Має дочку, яка готує її до операції з видалення кисти на нирці і оплатить повністю лікування. Вдень поступила, на ранок її повезли на операцію, потім в реанімаційне відділення, далі вже в іншу палату. Операція пройшла успішно, хоча разом з кистою довелося видалити частину нирки. Чекає результатів біопсії. Аби тільки не онкологія!

Вісімнадцятирічну Віку привезла карета швидкої допомоги з гострим болем в області сечового міхура. Віка бадьориться: "Я приїхала сюди подивитися, як тут лікують. Мені просто цікаво". Через пару годин її покликали на обстеження. Повернулася плачучи - дуже боляче. Відразу перебралася в платну палату. За день виписалася з лікарні.

Змінюються люди, розповідають свої історії життя і зникають. Про хвороби коротко, про життя до хвороби детально. Є час подивитися в очі, пройнятися співчуттям і, головне, вислухати. Порушила наші сповідальні розмови і тихе аполітичне життя Інна Петрівна зі Станиці Луганської. Її чоловіка зранку забрали в операційну, потім до наступного ранку він буде в реанімації.

Біля нашої палати в кадушці цвіте гібіскус. Біля нього стояла плачуча тендітна, гарно причесана білявка. Почала її розпитувати, чому плаче, та втішати. Як можна втішити жінку, яка втрачає коханого чоловіка, з яким прожиті разом 45 років? Та хоча б змусити її говорити про що завгодно. Необхідність переповісти комусь свою історію кохання чи хвороби відволікає від переживання тяжких емоцій.

- Я нікому не кажу, що ми зі Станиці Луганської. Якщо про це дізнаються, нас уб'ють, - приголомшила вона своїм зізнанням.

- Що Ви вигадуєте, з вікна свого будинку я можу бачити німецькі збірні будиночки - тимчасове житло для біженців з Донбасу, збудоване у 2014 році. Ніхто ніколи не намагався їх ні бити, ні вбивати. Навпаки, всі співчувають людям, яким довелося пережити кошмар війни. Зараз на Комунальній для них збудували житловий комплекс - постійне житло в багатоповерхівках. Однокурсник і хороший товариш мого сина забрав своїх батьків і двох сестер з Бєлєцкого у Київ. Облаштувалися там і не збираються повертатися. Ніхто їх не вистежує і не наміряється скривдити, - заспокоюю її, ще не здогадуючись, що буде далі.

Почувши розмову, з палати вийшли Галя і Катя, підійшли до нас. Галя, яка не має телевізора і нічим, крім божественного, не цікавилася, співчутливо запитує:

- У вас там стріляли?

- Нас обстрілювали і з гармат, і з танків, і з мінометів. Потім в Станицю увірвалися бендерівці і почали грабувать, гвалтувать і вбивать людей. Вони були роздіті і роззуті. Порошенко їм сказав, щоб все потрібне взяли у місцевих жителів. Вони брали все, що хотіли і відправляли посилки своїм сім'ям, - почала свою розповідь про війну Інна Петрівна.

- Якою мовою розмовляли бендерівці? - намагаюся підловити її на брехні.

- Різними мовами, коли Станицю зайняв польський батальйон, то говорили польською, батальйон українських чеченців - чеченською, а бендерівці говорили і російською, і українською. Бендерівці ж різні бувають. Мій син дуже любить Україну. Бендерівці взяли його майже відразу і кинули в яму. Вони багатьох людей ловили і кидали в ями, щоб одержати за них викуп. Я не знала, де син. Писала листи Міністру оборони, начальнику Генерального штабу, Президенту. Нарешті мені відповів Міністр оборони, написав, куди й до кого підійти, щоб віддали сина. Син тримали в ямі у нас в Станиці. Руки були зв'язані весь час, скільки він там був. Він ними не міг поворухнути, навіть пальці не гнулися. У Куп'янську, куди ми перебралися, йому зробили кілька операцій, щоб він міг знову рухати руками. Після ями в нього не все гаразд з головою, він як божевільний міг кудись пориватись бігти і кричати: "Я вас всіх спасу, не бійтеся". Його пролікували в психіатричній лікарні і зараз він нормальний. Син повернувся в Станицю. Я його умовляла залишитись з нами, а він навідріз відмовився, сказав: "Це моя батьківщина, хай вони звідси їдуть, а я нікуди не поїду". Він прекрасний столяр. І хоч українські військові його покалічили, він робить для них столи, лави, стільці, двері для бліндажів.

- Не дай Господь таке пережить! У Вас тільки один син? - співчутливо обізвалася Галя.

- Ні, в мене ще є дочка. Коли бендерівці тільки підходили до Станиці, вона зібрала речі, посадила сина в машину і поїхала в Крим. Там їй, як біженці, відразу призначили пенсію 16 500 рублів. Син закінчив дев'ятий клас, але документів у них не було. Його без документів взяли в морехідне училище на бюджет. Він вже закінчив училище і зараз плаває з Керчі в Севастополь і назад. Це називається каботажне плавання. Зарплата невелика, але їм щомісяця дають продуктовий пайок. Хороший пайок: 5 кг свинини, 5 кг телятини, 5 кг курятини, 5 кг вершкового масла, 5 літрів олії, 5 кг гречки, 5 кг рису, 5 кг макаронів, 5 кг муки і ящик молока, такого, як при СРСР було в трикутних пірамідках. Вони на продукти не тратяться, вистачає пайка. Їх попереджають, що ці продукти продавать не можна. Я їздила до них. Хорошо живуть, краще, ніж в Незалежній. Раді, що Росія їх захистила.

- Якби Росія не захопила Крим, то і в Станиці Луганській війни б не було, - намагаюся якось протиставити свій погляд на війну цій розповіді про щасливе життя в Криму.

- Ні, спочатку бендерівці прийшли на Донбас, а потім в Росії побачили, що робиться на Донбасі, і ввели війська в Крим, - впевнено заперечила Інна Петрівна.

- Коли Станицю зайняли бендерівці? - запитую.

- У квітні 2014 року, - відповідає.

- Ми тут всі з інтернетом, можна й перевірити, - говорю, дістаю з кишені халату свій "Піксель", набираю запит "Приєднання Криму до Росії" і миттю одержую відповідь: 20 лютого 2014 року початок операції військ РФ по захопленню Криму, 16 березня 2014 року референдум про приєднання Криму до Росії, 20 березня - Державна Дума ратифікувала Договір про прийняття Криму до складу Росії. Заодно запит "Станиця Луганська" дає відповідь - 18 серпня 2014 українські анти-террористичні сили увійшли до селища.

І кому потрібна моя розвідка, що було першим, курка чи яйце? Галя про всяк випадок говорить:

- Я політикою не цікавлюся.

- Ви чули про дєдушку, який приніс мед з вибухівкою українцям на блокпост? - Інна Петрівна явно хоче зіскочити з незручної теми і перевести розмову на інше.

- Чула, його потім впіймали, засудили на 15 років і через п'ять років обміняли у сепарів на наших полонених.  

- Ні, все було не так. Бендерівці схопили його сина і запросили викуп. У дєдушки таких грошей не було і не було, де взять. Тоді бендерівці розстріляли сина і віддали тіло. Дєдушка похоронив сина, потім сховав у банку з медом вибуховий пристрій і відніс на блок-пост убивцям свого сина. Тільки вони відкрили банку, пристрій вибухнув і троє військових були вбиті. А дєдушка пішов на цвинтар до могили сина, обняв могилу, сказав: "Синку, я помстився за твою смерть", - і помер від розриву серця.

Я не вперше маю справу з людьми, які ненавмисне підтасовують факти під свою власну картину світу. Така людська природа. Історію діда-медоноса відслідковувала в інеті, знала, що цією історією займалися харківські правозахисники. Була версія, що вибухнула не банка з медом, а граната внаслідок необережного поводження з підствольним гранатометом. Діда, якого пізніше судили як медоноса, змусили під тортурами зізнатися в цьому злочині. Немає ніяких доказів причетності діда до того вибуху. Правосуддя не було в мирний час, нізвідки йому взятися і під час війни.

А Інна Петрівна продовжувала дивувати своїми розповідями про те, як вона годувала покинутих господарями котів і собак, як АТОшники приносили їй для тварин тушонку, а деякі навіть зараз пишуть їй листи: "Прости нас, мати. Ми не хотіли тобі зла, нас змусили бути злими". Як спільна біда здружила людей, як ходили вони з подружками вздовж лінії фронту на прогулянки шведською ходою, тобто, спираючись на дві палиці, як жартували з ними бійці. Вона хоче про все написати книгу. На завершення своєї розповіді про життя в Станиці Луганській вона заспівала частушку, яку співала тоді з подружками:

- Ти скажи кому давала?

- Ти скажи, кому даси?

- Я давала Василю за тарілку киселю.

- Я давала Мишкі за кусочок пишки.

Чоловіка Інни Петрівни вранці привезли з реанімації, Галю, Катю і мене виписали. Я задумалася, наскільки моє бачення світу співпадає з реальністю. З реальністю Інни Петрівни не співпадає повністю. Чи вірить вона цим міфам, які творить її уява, чи це була спроба перевірити, яке  враження справляють епізоди її майбутньої книги? Людям потрібна історія, в якій вони бачать себе героїчними бійцями за правду. Кожному своя.