Зараз ледь не кожен повторює, що вторгнення російського війська в нашу країну стало повною несподіванкою. Це після восьми років роботи російської пропагандистської машини над дегуманізацією українців і після двадцяти років запевнень, що Україна – недодержава без права бути.

До мене усвідомлення неминучості нападу Росії прийшло ще у 2008 році після вторгнення Росії в Грузію. Що прийде орда, кривава, безжальна і дика, переконав Донбас, ЦАР і знищене Алеппо. 16 лютого 2022 року була зроблена спроба почати війну. Фальстарт. Але я замовила і придбала собі рюкзак. Почалася підготовка необхідного для втечі з Харкова: каші швидкого приготування, консерви, ніж, ножиці, ліки (антибіотики, перев’язочні матеріали і т.п.), ліхтарик, компас, запальничка, одяг, взуття, дощовики – все з урахуванням порад виживальників у дикій природі і у здичавілих під час катаклізмів містах. Після параноїдальної промови Путіна 21 лютого,  в якій він оголосив війну Україні, були спаковані рюкзаки, куплені і наповнені бензином каністри, перенесені в авто запаси води і харчів на добу, обговорений маршрут і кінцева точка релокації – Західна Україна. Вибраний маршрут з Харкова через Дніпро, Кропивницький, Вінницю, Хмельницький, Тернопіль, Львів. Коротший північніший маршрут через Полтаву й Київ здавався небезпечим, очікувалося вторгнення по всьому північному кордону Лівобережжя і руйнування мостів через Дніпро.

Зі ймовірною датою початку вторгнення я помилилася. Здавалося, що 23 лютого військові Росії будуть пиячити з нагоди свого свята, 24 лютого будуть похмелятися після святкування. Вранці 25 лютого почнеться війна. Київ, Харків і Каховка будуть основними напрямками наступу. Останній місяць довелося багато спілкуватися з балакучими таксистами – сепаратисти, колаборанти, палкі шанувальники твердої руки Путіна і плакальники за тим, що Путін не розігнав київський Майдан так само жорстко, як це зробив у Білорусі й Казахстані. Виявилося, що таксисти і перукарі — непрезентативна вибірка, не годна представляти весь Харків. Я безнадійними очима дивилася на здатність ватного міста до опору. Залишатися в Харкові не можна. Жити в державі Путіна – це не жити взагалі. У пасіонарний Львів рашисти побояться сунутися. Тому –  Львів!

О 5:08 розбудила канонада. Не змовкаючі вибух за вибухом у напрямку на Чугуєв. В новинах тиша. Але сумнівів немає – це війна. Дзвінок сину. Прокинувся:

— В чому справа?

— Почалася війна. Збирайся, треба їхати.

На вулицях майже немає автомобілів, тому приїхав швидко, за півгодини. Пошкреблася в двері заспана сусідка:

— Ти чуєш? Що це?

— Олю, це війна. Ми їдемо з Харкова.

— А мені що робити?

— Їдь з міста, близько аеропорт, тут будуть обстріли.

— Куди їхати?

— Куди завгодно, Хоч до себе на дачу.

Перед нами виїхав з двору ще один автомобіль. Тиша. Світліє небо, і не стихають далекі вибухи: гуп, гуп, гуп, гуп…

Виїхали за місто. Тут вже односторонній рух – на Захід. Швидкість 120 – 140 км/год. Зрідка хтось їде назустріч – до Харкова. На під’їзді до Мерефи над дорогою на низькій висоті пролетіли три винищувачі. Наші. У напрямку на Київ. Отже правда, що літаки заздалегідь були прибрані з аеродрому і не потрапили під обстріл, уціліли. Хвилин через десять так само низько і в тому ж напрямку пролетіли три вертольоти. Теж наші. Летять туди, де необхідні. Все вирішується сьогодні в Києві. В новинах вже повідомляють про напад Росії. Війна. На тижні? місяці? роки?

В Дніпрі черги біля банкоматів, бензозаправок і за хлібом. Звідки у нашого покоління, яке не знає війни, розуміння, що треба захистити гроші, можливість втечі і їжу? Вулиці вільні, переправилися на правий берег без проблем. Зітхнули з полегшенням – місто не обстрілюють, мости цілі, дорога на Захід вільна.

У Кропивницькому корки. Скрізь черги. Доводиться шукати об’їзди, щоб вибратися з міста. Навіть за містом потік машин такий щільний, що швидкість руху вже не більша 60 км/год. Пізно увечері добралися до Умані. Тут була обстріляна військова частина. В місті оголошена евакуація, до призначеного місця збору обіцяють подати автобуси. На цій ділянці дороги поліцейські направляють на об’їздні шляхи. На автозаправках зникли черги – немає бензину. Дозаправили свій автомобіль з каністр. Велика витрата бензину через об’їзди ґрунтовими дорогами і повільну швидкість руху.

Вінницьку область теж обстрілювали. Тут колона автомобілів розділилася на дві: менша частина повернула до кордону з Молдовою, більша частина продовжила рух на Захід. Швидкість руху зменшилася до 30 – 40 км/год. Без зупинок, без відпочинку. Наче вся Україна втікає від війни. І раптом на узбіччі дві С-300, протиповітряна оборона. Біля них стоїть невелика група військових, спокійно розмовляють. Робиться спокійно й мені – не все знищено, не все розбито. Напад не став несподіванкою, вже проглядається логіка подій з нашого боку – якщо врятували зброю, то будемо захищатися.

Далі знову на узбіччі військові і неушкоджена техніка: тентовані вантажівки, БТР, танки. В новинах повідомлення про обстріли міст і прориви російських військ на різних напрямках. Почалися контактні бої. А ми продовжуємо свій біг від війни. В Тернопільській області на заправці є бензин – наповнили каністри. Ми в авангарді втікачів. О восьмій ранку стаємо в чергу на польському кордоні. Швидкість переміщення 10 – 15 м за півгодини. Безглузда незапланована дія. Вже знаємо, що виїзд за кордон закритий для чоловіків мобілізаційного віку. У черзі молоді чоловіки з дружинами і малими дітьми. Прогулюються вздовж дороги мами з дітьми, часом з собакою чи кішкою. Від кордону час від часу проїздять зустрічні автомобілі з такими ж молодими чоловіками, жінками і дітьми. Зупиняються, пояснюють, що пропускають до Польщі жінок, дітей і літніх чоловіків, закордонний паспорт мати не обов’язково, достатньо будь-якого документу, який засвідчує особу. До полудня наблизилися до кордону й ми. Працівник у формі зазирнув у автомобіль:

— Ви троє можете їхати далі, а вам двом доведеться повертатися.

— У цих трьох немає прав на водіння автомобіля.

— Домовляйтеся з тими, хто може перевезти їх через кордон.

На умовляння: „Мамо, тату, їдьте без нас”, — рішуче „Ні”. В чужій країні, без мови, без роботи, без зв’язку з друзями і знайомими… десь на підстилці на вокзалі… Цей прогнозований варіант здається гіршим від війни з непердбачуваними варіантами.

Їдемо до Львова, де філіал компанії, в якій працюють діти, і де обіцяли допомогу з релокацією і поселенням. Близько 16:00 одержуємо ключі від двох кімнат. Вартість 360 грн. за добу з людини. Валить втома. Холодна неопалювана кімната, ліжка, постіль і гаряча вода здаються бажаним порятунком після майже 36 годин без сну в неперервній дорозі і невизначеності війни. Харків під обстрілами. Тут тихо. За вікном ліс.

О 19:00 вечеря: омлет, тоненька плівочка пересмаженої шинки, хліб, узвар — 125 грн. за порцію. Їдальня повна людей, вечеря в три зміни. Всі втомлені, мовчазні, а у дворі веселий гам дітвори. Звідки їм знати, що в їхнє радісне пізнання світу вже втрутилася війна.

Наступного дня стало відомо, що США відмовилися від подальшого співробітництва з компанією через великі ризики. Великобританія з розумінням поставилася до того, що харківська команда закінчує релокацію, за одну – дві доби всі будуть тут, в безпечному місці, і готові продовжити роботу.

Близько 90 % проектів змогли зберегти. ІТ-галузь працює, заробляє валюту для держави, сплачує податки і надає добровільну допомогу армії і волонтерам. Когось вже мобілізували в ЗСУ, серед них є загиблі.

Почалося моє життя внутрішньо переміщеної особи. З першого дня всі потреби витіснила єдина – новини з війни. Інтернет через мобільний телефон, ноутбук і неперервне вичитування новин. Божевільна жадоба знати, що відбувається в Україні, згасла через пару місяців, коли інформаційні канали почали фільтрувати новини, сяк-так запрацювала цензура.

Наш будинок у Харкові ще стоїть, всі сусіди і друзі на зв’язку. Після трьох місяців творчого мовчання знову пише вірші колежанка:

Такое терпкое тепло,

и травы, травы по колено,

в ведёрко небо натекло,

и яблоко почти поспело.

То улыбаюсь, то реву,

крот ночью снова норку вырыл.

Я ничком падаю в траву,

но не от счастья… рядом взрывы.