Мені на роду так написано: бути гончарівною.

                      Олександра Федорівна Селюченко

Великий Гончар вільний творити і Всесвіт з нічого,  і Людину з глини. Так само він вільний не творити. Народжені у ХХ сторіччі в Україні вибору не мали. Можна дивуватися або не дивуватися тому, як серед злиднів і приниження розквітали дивовижні квіти людського генію в будь-чому, до чого людина доклала розум і руки. Чи зміг би Великий Гончар виконувати денну норму по виготовленню глечиків, мисок, кухлів та іншого посуду за стандартами, затвердженими технічною радою? Чи змогли б його ангели і архангели  розмальовувати денну норму посуду за стандартами, затвердженими художньою радою? Чи стерпів би клеймо бракороба і покарання за відхилення від стандарту? Чи зберіг би в своїй душі жагу Творення? 

Гончарі, які не пішли ні на заводи виконувати норму, ні в колгоспи працювати за трудодень, були розкуркулені і згинули в Сибіру. В гончарному селі Цвітне (Кропивницька область), де перед Першою світовою війною було 242 гончарних двори, після розкуркулення залишилися два гончарі - один горбатий, другий німий. По всій Україні один за одним зникали осередки гончарства. Опішне вижило. Після роботи на керамічному заводі, гончарі поверталися додому до своїх гончарних кругів і горен творити для душі і для заробітку.

Олександра Федорівна Селюченко (06/05/1921 - 23/06/1987) народилася в Опішному в родині гончарів. Батьки змалечку привчали її до свого ремесла, щоб в тяжкі часи вона могла заробити собі шматок хліба. Так ведеться в світі, що людина, обдарована великим талантом, одержує на додачу до таланту нещасливу долю. Для жінки, народженої в селі, божий дар стає тяжким вироком, особливо, в тяжкі часи. Коли не стає ні божого дару, ні тяжкої долі, приходять сутінні часи.

Мені здається, що гарно вчити з дитинства, воно краще вкорінюється. Колись в гончарських сім’ях діти починали ліпити, ледве навчившись ходити. Я також стала ліпити з раннього дитинства, і кращого мені нічого було не треба. Тепер же мало тих дітей, які гончарством інтересуються, бо розкіш і безтурботність. Літом, коли ліплю надворі, біля мене діти весь час вертяться, а ліпити жоден не хоче. Ходила раз на тиждень до восьмирічної школи показувати, як ліпити. Організували там гурток «Сонячний круг», неуважні діти і не цікавляться.

Фото 1. Музей-садиба Олександри Селюченко

З хатою мені теж не повезло. Батьківська хата була влітку прохолодною,  а взимку теплою. А ця — літня дача: стіни тонкі, через підлогу дме, двері не утеплені. Оце тепло, а через годину хоч собак ганяй. І грубка погана, було, майже зовсім не гріла. В морози якось прийшлося лягати спати в зимовому пальті, одіялами двома вкрилася і не влежу... Дрова приходиться економити, тяжко вони дістаються, і з грошима сутужно. Раніше день на роботі була, а ніч як-небудь перебуду. Тепер же приходиться і в сестри двоюрідної в Полтаві місяцями перебувати, і до сусідів ходити ночувати... Моя хата мені противна і чужа, і клопоту з нею багато: вже і стіни обклала, і кришу перекрила. Тепер доски полові пропадають, криси, може, завітають, будемо разом, щоб не скучно. Не дай Бог, підлога завалиться, а під нею — пустота. Тоді буде красота. Ну, що буде, то буде, а ти, Марку, грай.

Фото 2. Музей Олександри Селюченко запрошує

Фото 3. Кабиця в дворі

Роботи в селі ніколи не переробиш, завжди її повно: хата, огород, топливо, вода. Одне топливо скільки сил і здоров’я забирає: випиши, привези, попиляй, порубай, занеси... А кому? Прийде п’яниця, як почне каландати гроші, не видержиш, даси, а він може кинути і піти. Сусіди, більша частина, провели в хати газ, воду, живуть собі, дай Боже. А в мене ні за що проводити. Вчора беру воду в колонці і думаю: стоїть сусіду провести воду до своєї хати, і залишуся я без води. Дрова, привезені ще за тепла, лежать не попиляні, на вулиці під забором. Вугілля не могла занести в сарай — болять руки і живіт. Спасибі, прийшли діти з школи, занесли

Фото 4. На кабиці чорні і руді двійнята, чорний глечик, рудий горщик з покришкою біля нього, дві тарелі, свистунці півник і коник

Фото 5. На кілках тину мальовані глеки і нанизані на мотузку кухлі 

Фото 6. Горно, верхній ярус для випалювання посуду

Фото 7. Горно, нижній ярус - піч

Позаминулого року приїздив з Києва Олесь Фисун з товаришем, зробили в моєму огороді простеньку піч, невеличку, та для мене гарна. Влаштовує вона мене, та зимою палити її я не здатна. І дрова треба попиляти, і поколоти, і півсуток на холоді не витримаю. Пробувала випалювати у муфелі, а він і маленький — на два-три вироби, і пробки горять в лічильнику, боюсь включати.

Фото 8. Робочий стіл з не розмальованими глиняними іграшками

Мені музей жаль було покидати, та музею мене не жаль. Тепер він німий, як мої герої, — стоять ногами на столі, бережуть мене і все мовчать. Лягаю спати — прощаюся з ними, встаю — вітаюся, — це все моя родина

Фото 9. Глина, круг для мальовки, стеки, шиночки, спринцовки для нанесення ангобів

Фото 10. Спальня, вітальня і майстерня Олександри Селюченко

Фото 11. Кухлі

Фото 12. Декоративна мальовка

Фото 13. Декоративна мальовка

Фото 14. Декоративна мальовка

Фото 15. Декоративна мальовка

Фото 16. Декоративна мальовка

Фото 17. Декоративна мальовка

Фото 18. Декоративна мальовка

Фото 19. Декоративна мальовка

Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?
Спасибі вам, спасибі за цей пріорітет.
Поетам всіх віків була потрібна Муза.
А жінці хто потрібен, якщо вона – поет?

                                                            Ліна Костенко

Фото 20. Баба з дідом на возі, запряженому волами

Фото 21. Катання на конях

Фото 22. На ярмарок

Фото 23. Чортики

Гончар у маєві калини

ліпив пігмеїв і чортів,

лупив їх і вертів –

і з булавою,

з головою

у піч садив,

у пекло.

(Петро Перебийніс "Гончарний круг")

Фото 24. Барині

Добре б було, якби мої хлопці і дівчата, козаки і молодиці мали душу — найбагатша була б я. Приказала б: ану, зробіть мені те, що потрібно... А то стоять без руху. Хоч би глини допомогли привезти, а то в заводі обіщали і не допомогли. Трохи є ще в сараї, і в хату занесла, щоб відмерзала. Глина кругом, тіки в борщі нема. Одного разу говорить сусід: "Шура, я не жив би з тобою і три дні, хіба що викинув би глиняники оті твої всі".

Фото 25. Глиняні іграшки

Фото 26. Глиняні іграшки

Фото 27. Верхи на чортах

Фото 28. Чорт з чортеням

Фото 29. Фантастичні тварини і люди

Фото 30. Бариня з чортом за плечима, парубок на чортові, дівка обіймається з чортом

Фото 31. Вершники, барині, козак з ведмедем

Фото 32. Левчик, півники, качечки, селянин

Фото 33. Вакула верхи на чортові

Фото 34. Барині, вершники, фантастичні тварини. В кутку "Людина" Петра Ганжі

Фото 35. Півники-свистунці

Фото 36. Півник

Фото 37. Колядники

Фото 38. Бариня і півень

Фото 39. Таріль

Фото 40. Таріль

Фото 41. Козел

Фото 42. Фантастичні звірі

Фото 43. Барині й селяни. На фото Олександра Селюченко

Пуста я якась стала. Нічого не чую, нічого не знаю. Окружила своїми мовчазними друзями. Стоять, очі повитріщали на мене і мовчимо, однією душею розмовляємо.

Фото 44. Петро Ганжа глечик "Козак". Тиква

Петро Ганжа тоді розбурхав мою душу, засипав мене листами, писав тоді: в Опішні вас не шанують, ви там нікому не потрібні, у вас там немає умов для творчості, а тут, у Києві, в Музеї народної архітектури і побуту, вас і шануватимуть, і умови для творчості будуть, і квартиру вам дадуть...

Наобіцяли, позабавляли, як дитину, пряником поманили, зірвали з місця, а виявилося, що нікому я не потрібна, і кінці у воду...

Повернулася в Опішнє, а в заводі не здоровкаються зі мною, дивляться на мене, як на чужу, на роботу не запрошують, дорогу до творчості перекрили, обрізали мені крила. Бач, як воно буває. І за що?

Фото 45. Тиква

Фото 46. Василь Омеляненко "Баран"

Фото 47. Іван Білик "Барани"

Фото 48. Зінаїда Линник "Декоративна мальовка"

Фото 49. Петро Ганжа "Козак Еней"

Фото 50.  Петро Ганжа (форма), Олександра Селюченко (мальовка) "Квітники"

Фото 51. Григорій Кирячок "Баран"

Фото 52. Василь Біляк (форма), Олександра Селюченко (мальовка) "Таріль"

Фото 53. Столик перед дзеркалом

Фото 54. Кошики

Фото 55. Юрко Пошивайло "Олександра Селюченко"

Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ

                                                     Пабло Пікассо про Катерину Білокур

По тексту вставки з листів і щоденника Олександри Селюченко, наведені у книзі Леоніда Сморжа "Гончарівна"

Фото 56. Морячок пливе на рибині (садиба-музей Л.Сморжа)

Пам’ятаю, приїхав зразу ж після війни моряк, молодий, красивий. Ну, і я була не стара. Гула опішнянська молодь про нього, особливо дівчата. Пішла поголоска між дівчатами: ой, який гарний моряк!

Згадую, була осінь, але ще було тепло. Цвіли квіти і була місячна ніч. Ідемо ми з нею (з подругою), вона несе в руках квіти, всередину вмістила кропиву. Моряк теж ішов додому, в Млини. Порівнявся він з нами, пішли разом. Подруга моя дала йому понюхати квіти, а сама втекла, і ми залишились вдвох. Стояв у ті часи по центральній вулиці, неподалік від нашої, великий будинок з крильцем на вулицю. Ми сіли там і довго розмовляли толково. Потім він провів мене у вулицю, куди мені треба було іти додому. А подруга слідкувала за нами. Зрозуміли ми, що він розумний, гарний хлопець, і красивий, звичайно. Такий, змальований в моїй уяві образ, залишився і тепер. А він, мабуть, і не запам’ятав ту зустріч. Заново ми з ним познайомилися вже в кінці шестидесятих, коли він вже був вченим.