Тихий літній вечір дихав спокоєм. В зеленому небі над золотавою смужкою вечірньої зорі мерехтіла Венера. В хащах терну доспівувала пісню садова славка. Неподалік їй підспівував чорний дрозд. Душа втішалася гармонією живої Землі, зливалася зі світом і розчинялася в ньому.

Раптом судоми розірвали м'язи нестерпним болем. Не стало нічого, крім болю, крізь який проривалося нерозуміння того, що відбувається:

- Що це?

- Це вторгнення. Не лякайся. Біль минеться і ми навчимося не причиняти один одному неприємних відчуттів, - відгукнувся зсередини заспокійливий голос.

- Хто це? - голос не зменшив біль, зате розбудив страх.

- Я не знаю, як тобі краще мене звати. Давай ти сам вигадаєш мені ім'я, - примирливо запропонував той же голос.

Біль зник, але виникло відчуття чогось непоправного. Я боюся незворотності. Можливо, тому, що така природа смерті. Розбите, зламане, зруйноване нагадує про неминучість хаосу. Цей чужий голос наводив на думку про можливу втрату мого Я - дисоціативний розлад ідентичності. Але в психіатрії не описані випадки спілкування роздвоєних особистостей, вони володіють одним людським тілом по черзі.

- Тобі не варто непокоїтися. Короткочасний біль тобі не зашкодить. Я впевнений, що ми подружимося. Ми здатні розуміти один одного. Тобі не доведеться ні від чого відмовлятися. Єдина незручність - я завжди буду з тобою. Ти зможеш до цього звикнути.

- Чому я повинен до тебе звикати?

- Тому що я вже зробив вибір. Ти теж можеш вибирати - або прийняти мою присутність, або почати війну зі мною за право жити в твоєму тілі.

Слово "війна" викликало нові судоми болю. Навіть без цієї безцеремонної погрози я б не став затівати війну. В мене від народження миролюбна вдача - подарунок чи кара природи. Думаю, що вроджені особливості характеру ми одержуємо вже після народження стараннями наших батьків. Моя далекоглядна мама убезпечила мене від майбутніх конфліктів бажань і можливостей. Якось вона зупинилася зі мною у відділі дитячих іграшок помилуватися паровозиком, у віконечко якого визирав усміхнений машиніст. Під час руху паровозик брязкав колесами і гудів. Я тут же подумки всівся в кабіні біля машиніста, потягнув за важіль гудка і ми помчали вперед. Висмикнула мене з кабіни мама, коли досхочу намилувалася паровозиком і вирішила, що готова йти далі. Це була моя перша спроба висловити незгоду з маминим рішенням - я почав просити: "Купи!!!" Навряд чи іграшка була надто дорогою. Але мама не хотіла заохочувати непослух. Мабуть, вона, як і я, боялася незворотності. В своїй першій і останній відчайдушній війні я зазнав поразки - мене, брикаючого і горланячого, мама на руках винесла з магазину. Вона не помітила, як я подумки повернувся в кабіну паровозика до усміхненого машиніста. Можна завадити людині володіти речами, але не можна заборонити фантазувати. Чим менше дає реальний світ, тим щедріший світ фантазії.

Ніхто не знав, як багато часу я проводжу у вигаданому світі, який першим почав обживати усміхнений машиніст паровозика. Зараз зі мною в тих місцях, де я подумки живу, жінки, які могли б мене покохати, чоловіки, з якими я міг би потоваришувати. Ми ніколи не тільки не воюємо, але й не сперечаємося. Ми дивимося на світ одними очима - моїми. Між нами повна злагода. Ніхто не здогадується про існування мого вигаданого світу і не намагається в нього вторгнутися.

Вторгнутися... Це слово повернуло мене до болючої реальності - світ моїх фантазій зазнав вторгнення і я не знав, як його захистити. Я не вмію воювати.

- Не варто цим перейматися, - озвався той же спокійний голос. - Тобі не доведеться зі мною воювати. Я постараюся не порушити нічого в твоєму світі. Я тільки буду присутнім. Дай мені ім'я. Якщо ти знатимеш, як до мене звертатися, моя присутність не буде тебе лякати.

- Чому б тобі самому не назватися? - мене здивувало його бажання одержати від мене ім'я.

- В мене немає імені. Ми обмінюємося інформацією, повністю зливаючись один з одним, а розділившись, стаємо тотожними. Тотожності не розрізняються.

- Як же мені звертатися до тебе, ти чи ви? Скільки вас? – я все ще губився у спробах визначити тип мого розладу ідентичності, не без гордості відмітивши, що моя особистість спромоглася на щось невідоме науці.

- Звичайно, ти, - той же голос поклав край моїм сумнівам.

- Як тобі подобається ім’я Ідем? – з добре забутої латини я згадав слово, яким можна було називати будь-що нове й незнане.

- Важливо, щоб це ім’я подобалося тобі. Я хочу, щоб ми подружилися.

Я дав йому ім'я Ідем і змирився з ним. Мене переконали, що спілкування - це основа психічного здоров'я людини. В соціумі людина відчуває себе захищеною, самотність руйнує особистість. Я не хотів зруйнуватися, тому намагався жити життям інших людей, допускав їх у своє життя і переконався, що люди причиняють більше руйнувань і болю, ніж самотність. Я зрозумів, що в мені немає нічого особливого, здатного викликати особливу симпатію чи любов. В дитинстві мої друзі домагалися моєї дружби не тому, що вважали мене вартим їхньої дружби - вони вважали себе вартими будь-чиєї дружби. Коли прийшов час кохання, я зробив ще одне відкриття: я не став обранцем для обраної моїм серцем, їй потрібно було, щоб кохали її, байдуже, я чи хтось інший. Я був надто звичайним, щоб стати для неї особливим. Коли вона пішла від мене, я прийняв це як належне, бо не бачив причини, чому вона повинна залишатися зі мною.

Зараз, коли в мою свідомість вторглася якась незрозуміла говірка істота, мене бентежило тільки одне - чому це сталося саме зі мною. Якщо це не психічний розлад, то чим я привернув увагу цієї істоти? Що Ідему від мене треба? Як себе вести з ним? Мені не хотілося, щоб він вважав землян такими, як я. Я не найкращий і не годен представляти будь-кого, крім себе.

Я обірвав свої думки. Не варто перейматися, це був не мій вибір.

- Як довго нам доведеться бути разом?

- Тобі нецікаве наше знайомство?

- Варто було запитати про це до вторгнення.

- Ти б не згодився.

- Що ти хочеш почути від мене?

- Ти не можеш мені розповісти нічого нового, я знаю більше, ніж ти. Я хочу відчувати так, як відчуває людина.

- Для чого?

Це запитання було зайвим. Мене не хвилювало, для чого Ідем хоче відчувати, як я. Мене хвилювала присутність чужинця в моєму житті, а ще більше в світі моєї фантазії. Можливо, я соромився, що хтось стане свідком того, як зрілий самодостатній чоловік забавляється вигадками.

Я ніколи не подорожував - боявся, що реальність зруйнує вигаданий мною світ. Я не хотів ніяких змін. В моєму домі всі речі знають свої місця, я добре роблю свою роботу, яка дає мені відчуття причетності до життя і достатньо грошей, щоб безбідно жити. В мене є друзі, які не стали близькими людьми, є дружина, яка мириться з тим, що не стала моєю коханою, обраною серцем.

Мені легше знаходити друзів і коханих серед тих, кого немає серед живих. Я чую їхні голоси через тисячоліття, століття і проживаю з ними їхні життя. Мене хвилюють їхні долі, думки, сказані слова і самотність. Можливо, зараз хтось з тих, кого через століття назвуть генієм, теж шукає і не знаходить розуміння серед живих. В сучасному світі люди недотичні. Можна звикнути до того, що, зустрівшись, ми обмінюємося неважливими словами і розходимося назавжди або якийсь час удаємо дружбу чи кохання. Як пояснити істоті з іншого світу наскільки нецікаві для неї мої бездіяльні почуття?

Ідем мовчав. Я вирішив раніше лягти спати, щоб добре виспатися. Завтра прокинуся і все буде так, як досі. Ніякого вторгнення, ніякого Ідема.

Настав звичайний ранок, минув звичайний день зі звичними справами і нарешті прийшов вечір. Я вечірня людина, найцікавіша частина мого життя починається з заходом сонця, коли в пітьмі зникає маленька Земля і виринає безмежний Всесвіт моєї фантазії.

Я люблю читати. Рука звично потяглася до книжкової полиці. В моїй упорядкованій електронній бібліотеці зібрані книги, які я читав, читаю, чи збираюся прочитати. Але є паперові книги, які необхідно читати, гортаючи сторінку за сторінкою, гортаючи час. На цій полиці зліва стоять зібрані зі всього світу, перекладені на різні мови вірші Лі Бо. Скільки людей до мене роздивлялися ієрогліфи, намагаючись за ними почути голос людини зі зниклого часу, відчути світ таким, як його відчували ті, хто переписував і зберігав його вірші. Люди мало змінилися за тисячі років. Їх хвилюють мелодії мови, які творять відчуття, думки, образи. Квітка лотоса, хвилі туману, місяць над головою, зграї перелітних птахів у небі несуть через час вічні сум'яття, неспокій, тугу. Багато чудових речей створено людським розумом, але ні лазерні шоу, ні досконалі форми автомобіля чи літака не пробуджують в мені таких сильних почуттів, як перша самотня жовта квіточка гусячої цибульки на чорній післязимовій землі.

- Я знав, що ти зрозумієш, чому я хочу відчувати, як ти? - несподівано озвався той, кого я назвав Ідемом.

- Ні, не зрозумію. Ти ж говорив, що знаєш про землян все. Що тобі ще треба?

- Прочитай те, що зібрався читати.

Повагавшись, я відкрив сторінку з закладкою.

- Тобі читати вголос?

- Мені однаково. Я не сприймаю коливання повітря. Я чую те, що чує твій мозок - електромагнітні імпульси в ланцюжках нейронів.

- Що ж, слухай. Це написав Лі Бо[1] півтори тисячі років тому:

         Я високо в горах

                  ночую в зруйнованім храмі.

         Так близько зірки мерехтять,

                  що рукою подати до них.

         Боюся порушити тишу

                  земними словами.

         Не смію завадить розмові

                  богів неземних.

Я був біля кам'яних руїн на вершині гори, бачив у чорно-синьому небі сузір'я не схожі на наші, через все небо беззвучно котила зоряні хвилі Небесна ріка. Внизу, в урвищі, струменіли туман і тиша, яку не почуєш в наш галасливий час. Людина наодинці з беззвучним світом відчуває присутність когось більшого й значнішого, ніж сама, кого хочеться назвати Богом.

- Це тому, що Всесвіт живий, - озвався Ідем.

- Ти єдина жива істота зі Всесвіту, яку я знаю. Ти зустрічав Лі Бо в його земному житті?

Я дуже хотів почути ствердну відповідь, розпитати деталі, відділити історію його незвичайного життя від міфів. Навіть не знаю, для чого це мені. Ніщо не здатне змінити створений часом образ скинутого богами на землю бунтівного сяня [2]. Зажевріла надія, що Ідем може відтворити його рядки, загублені в часі.

- Ні, ми не зустрічалися, - відповів Ідем, - до мене ніхто з нас не бував на Землі.

- Якщо ти здатен відчувати електромагнітне випромінювання, то ти міг би розпізнати в реліктовому випромінюванні релікти людського життя. Ми ж теж електромагнітні.

- Ви не здатні зупинити згасання своїх хвиль, вони вмирають разом з вами.

- А ви? Чому Ви не згасаєте?

- Ми вміємо знаходити космічні підсилювачі і ділимося при зустрічах своєю енергією.

- Ви безсмертні?

- Ні. В світі є багато смертельних небезпек. Не завжди вдається їх уникнути.

- Це, мабуть чорні діри? - я цікавився астрономією і знав, що з чорної діри не вдасться вибратися нікому.

- Ні, не чорні діри. Я не можу розповісти тобі, який наш Всесвіт. Він не такий, як ваш. Тобі для розуміння потрібні слова, а потрібних слів у людей немає.

- А ти можеш розповісти своїми відчуттями?

- Якщо ти зможеш перетворитися в електромагнітне випромінювання, організоване так, як моє, то відчуватимеш, як я.

- Як це зробити?

- Я не знаю.

- Крім нас у Всесвіті ще є Розум?

- Є, але не схожий на ваш. У Всесвіт я не зустрічав таких істот, в яких співіснують два світи:  реальний, яким його знаєте ви, і вигаданий, створений з нічого, багато в чому схожий на реальний. Ти читаєш, і бачиш те, про що читаєш, ти відчуваєш, як відчував Лі Бо. В цьому можна заплутатися. Почитай ще.

Я перегорнув сторінку:

         Сіяє на сонці вершина Шанлу, сизий дим.

         Повис вдалині водограй над потоком річним.

         Чи бачу правічне стремління до неба води -

         Чи падає Річка Небесна[3] з космічних глибин.

Ідем мовчав. Я перегорнув ще кілька сторінок:

         У домі чийому співає нефритова флейта?

         Мелодія з вітром весняним пливе над Лояном.

         Почуєш мелодію древню „Похилені верби” -

         До рідного дому і саду полинеш думками.

Ідем озвався:

- Ти хочеш побувати в цих місцях, про які читаєш?

- Мабуть, ні.

- Мабуть, бо не впевнений, чи хочеш?

- Не хочу. Там все змінилося. Біля древніх монастирів сучасні готелі, електроопори, вишки мобільного зв'язку, скрізь натовпи туристів. В людському мурашнику самотність інша на смак. Юрми затуляють собою світ і не відчувають ні божественної сутності природи, ні присутності богів. В житті не залишилося місця для міфів. Міф перебільшував значимість людини. Не стало віри, що людина здатна самовдосконаленням зрівнятися з богами, і люди здрібніли. Лі Бо шукав шлях до безсмертя, до життя поза часом. Самотність наближала його до богів.

         За Синім Лотосом[4] в безмірність висоти

         Я слідую один, лишивши місто.

         Джерельні води повний місяць відбілив.

         Неначе іній, дзвін прозорий, чистий,

         В повітрі дивні аромати ллють свічки,

         Тут неземні молитви меж не знають,

         Тут наодинці з міріадами світів

         Від світу у мовчання віддаляюсь.

         Тут чисте серце розірве земні тенета,

         Щоб позабути назавжди падіння й злети.

Знову заговорив Ідем:

- Як ти відрізняєш вигадку від реальності?

- А як ти відрізняєш себе від своїх тотожностей? Ти знаєш, де ти справжній, а де продубльований?

- Мені це не потрібно знати. Ми тотожні лише мить і більше ніколи не зустрічаємося. Всесвіт безмежний. Але ти не відповів. Як ти відрізняєш свій реальний світ від вигаданого?

Я спробував пригадати пояснення Канта, що людина сприймає світ не таким, яким він є, а таким, яким він їй здається. Людина живе одночасно у двох світах, предметному, частиною якого вона є і законам якого підпорядковується, і в позачуттєвому світі ідей, який живе за законами, встановленими власною волею людини. Я не зміг нічого йому пояснити, мені не вистачало слів, щоб прилаштувати до теорії пізнання трансцендентальність досвіду, ноуменальність світу та неідентичність предмета і образа, що, як мені здавалося, допомогло б Ідему самому знайти відповідь на його питання. Він знехтував моєю спробою навернути його в кантіанство - світ ідей для нього не мав ніякого змісту. Його задовольнила відповідь, що пам'ять дозволяє співвідносити предмети і явища з реальним або вигаданим світом. У нього не було вигаданого світу, він не потребував слів для опису побаченого, але теж мав пам'ять. Він не цікавився моїми поясненнями, як влаштований світ, як організоване людське суспільство, що люди знають і чого прагнуть. Він справді все знав і про людей, і про Землю.

Я відчував свою відповідальність за те, якими постануть земляни перед представником космічного Розуму. Так давно і так безуспішно ми шукали контакту з прибульцями. І ось це сталося. Немає схвильованих журналістів з фотоапаратами і телекамерами, сюди не прибувають делегації з різних країн, найвидатніші учені не діляться своїми знаннями і не черпають космічну мудрість. Я не знав, як і кому можна розповісти про того, кого я називаю Ідемом, і не стати об'єктом уваги психіатрів. Він присутній тільки в моєму житті. Для всіх інших його немає.

І все ж день за днем я переконувався, що Ідем реальний. Я став для нього приладом, яким він вимірював, вивчав мій світ. Ми разом дивилися на ранкові і вечірні зорі, спостерігали багатобарвні феєрії, влаштовані повним місяцем серед хмар, бродили чорними від дощу стежками, освітленими сполохами блискавиць, дослухалися, як гуркоче грім і вітер шелестить листям. Він любив слухати музику - гармонія звуків зачаровувала його, як і мене. Ми зійшлися в тому, що обом подобалося бути бездіяльними уважними спостерігачами. Люди, тварини, птахи, комахи - все було гідним вивчення, все вабило і хвилювало більше, ніж раніше. Ідем всьому додавав значущості - він все відчував вперше.

Я звик до нього. Він дивився моїми очима, слухав мелодії моїми вухами, відчував дотики моєю шкірою, мій ніс ділив з ним насолоду і відразу від запахів, мій язик був і його язиком, моя дружина була й для нього джерелом екстатичної насолоди. Мені здавалося, що якась його частина стала тотожною зі мною - адже він умів творити тотожності. Коли він не міг визначити, що в моїй уяві реальне, а що фантомне, запитував, уточнював. Але ніколи не давав порад, не хвалив і не осуджував, просто жив разом зі мною моє життя.

Вперше до мене прийшли незнайомі відчуття відкритості і спорідненості. Я вже не був тим маленьким хлопчиком, який хотів назавжди забрати з собою паровозик з усміхненим машиністом. Неможливе, недосяжне, втрачене - життя наповнило ці слова реальним змістом. Я знав, що Ідем буде зі мною, доки не дослідить вміст всіх комірок мого мозку. Коли він знайде відповіді на всі свої запитання, його раціональна, логічна сутність покличе його геть від мене, від Землі.

Коли настав цей час, він попросив прочитати на прощання щось з Лі Бо. Я взяв з книжкової полиці книгу.

         Прилітають сюди

                  дикі гуси за тисячі лі,

         Ось у вирій на північ

                  вони повертаються знову.

         Я дивлюся на них,

                  на прибульців з чужої землі,

         Що за парою пара

                  рушають в дорогу сувору.

         Їх вже мало лишилось

                  на плесах річок і озер,

         Різко в небі кричать,

                  що мій брат ще напише

         Що обіцяний лист

                  ще на крилах вони принесуть.

         Все це, братику,

                  казка красива, не більше.

Ідем зник безболісно. Що його вже немає, я відчув по тому, як раптом спорожнів світ. Людство так і не дізналося, що на Землі побував представник мислячої сутності, який мандрує Всесвітом для того, щоб вбирати в себе його мудрість. Мене втішає думка, що з моєю допомогою через півтора тисячоліття вигнаний сянь повернувся додому - в Безмежність.

[1] Лі Бо (701 - 702) — китайський поет періоду династії Тан, один з найвидатніших поетів у китайській літературі. Відомий багатою уявою, провокуючою поведінкою, вільним від стереотипів світоглядом, зневагою до побутових зручностей і високих посад.

[2] Аналога поняттю „сянь” в нашій культурі немає, тому звичайно перекладають сянь як святий або безсмертний, звертаючи увагу на складову частину ієрогліфа „людина гір”, де гори – сакральне місце перебування сянів. Категорія сянь означає не безсмертя, а інше буття з принципово відмінними психосоматичними якостями, швидше енергетичними, ніж матеріальними. У даосів є два рівні сянів: Небесний сянь і Земний сянь. Хо Чі-чанг (659-744) - один з групи „Чотирьох поетів з Янцзи” і великий друг Лі Бо - називав його «вигнаним (заблудлим) сянем".

[3] Небесна річка - Чумацький Шлях

[4] Лі Бо описує власну медитацію в буддійському монастирі Дунлінь, збудованому у 384 р. на горі Лушань. Синій Лотос – образна назва очей Будди. Лі Бо називав себе Пустельником Синього Лотоса. Село, в якому жив Лі Бо з батьками, звалося Цінлянь цунь (Село Синього Лотоса)