"Важко описувати рай, коли всі зовнішні ознаки говорять, що ти повинен описувати апокаліпсис" (Езра Паунд)

Осінь. Туманний вечір. Вуличні ліхтарі пливуть в потоках туману, і пливуть, не торкаючись землі, поодинокі людські силуети. Пливе в потоках туману сум. Наша планета ось-ось перетвориться на рій астероїдів, який космічні вітри розвіють у Всесвіті. Закінчиться життя, яке за мільярди років створило тут безліч життєвих форм. Кінець творенню. До Землі небезпечно наблизився астероїд. Ще наближається. Ми всі стали знавцями небесної механіки. Не залишилося нікого, хто б не намагався сам розрахувати ймовірність, що астероїд пролетить мимо або буде захоплений земною гравітацією. Нові й нові уточнюючі розрахунки і все ще невизначеність долі планети. Астероїд збільшувався і зараз перетворився на грізну кам'яну брилу зі вгадуваними бурими скругленостями пагорбів, чорними тріщинами і сірими западинами.

Людство освоює Всесвіт. На Місяці й на Марсі створені й обжиті самодостатні поселення, вивчаються далекі зоряні світи. Там, розхитувані гравітацією, стикаються, руйнуються, розлітаються блакитні, жовті, багряні сонця і місяці. Космічні катастрофи не лякають. У досяжному просторі є незмінно безпечна Земля з одним єдиним Сонцем і одним єдиним Місяцем. Зараз до Землі наближається по спіралі астероїд, і в небі грізно сходять і заходять два Місяці. Незвичне видовище лякає невідворотністю кінця. Ще є незначна ймовірність, що зіткнення не буде, але вже транспортні і пасажирські зорельоти ведуть евакуацію землян на Марс. Паніки немає. Кожен може залишити Землю в зручний для нього час. Пасажирських зорельотів вистачає, щоб забрати всіх до того, як станеться катастрофа.

Мої дорослі діти разом зі своїми сім'ями відлетіли тиждень тому. Спакувалися, поцілували на прощання і вже облаштовуються на новому місці. Вони шлють свої селфі на фоні марсіанських пейзажів, вимагають якомога швидше летіти вслід. А я все ще надіюся, що якась помилка, якесь невраховане гравітаційне збурення, якась випадковість дадуть земному життю шанс. Я залишу Землю за день до прогнозованої катастрофи, коли точно знатиму, що єдиною ймовірністю буде неминучість.

Ніби нічого не змінюється, але місто безлюдніє. Життєзабезпечуючі служби працюють як звичайно, і все ж руйнування звичного життя стає все помітнішим. Густий туман підсилює відчуття чужого міста і вже чужої планети. За моїм містом знаходиться космодром, тому сюди приїздять люди з інших міст. В очікуванні свого рейсу вони зупиняються в оселях, залишених тими, хто вже евакуювався. Вийшовши зі свого дому, замість давніх сусідів зустрічаю незнайомих людей.

З інституту, в якому я працюю, обладнання переправили на Марс і розміщують під Куполом. Демонтаж, планування, монтаж, запуск в експлуатацію - цим займаються спеціалісти. Я маю можливість відкладати прощання з Землею якомога далі. Скільки сумної насолоди від прогулянок вулицями міста! Прощальними очима дивлюся на квіти, дерева, будівлі - звичні речі не надто хвилювали в тому житті, яке здавалося незмінюваним, а виявилося таким вразливим.

Я народилася в домі, де живу зараз. Вже немає моїх батьків. Роз'їхалися, розлетілися хто куди друзі дитинства. У міжзоряному просторі летить зараз до Проксими Віллі, він хотів бути астронавтом і став ним. Лу вийшла заміж і поїхала за чоловіком в інше місто, Грег живе й працює на Місяці. Немає зв'язку з Ніною і Лорою. Я не сумую за ними і не часто згадую. Прийшло інше життя, привело інших друзів. Минулого немає в майбутньому, його місце в спогадах. Мабуть, спогади привели мене до липи, де в моєму дитинстві так само стояла лавочка. Набігавшись, ми без сил падали на неї і починалися розмови. Ми були закохані одне в одного - всі у всіх. Навіть зараз не можу сказати, кого любила найбільше. Хіба в любові можливе більше або менше, вона завжди переповнює вщерть.

Краєм ока помічаю, що з протилежного краю на лавочку сів немолодий чоловік. Ні, не з нашого будинку, мабуть, з відлітаючих, тимчасових. День-два вони залишаються тут, заклопотані, зосереджені. Як пасажири на вокзалі, ще тут, але подумки вже в дорозі.

- Добре, що астероїд не видно крізь туман, - несподівано озвався чоловік.

Щось знайоме в тембрі голосу, манері вимовляти слова змусило глянути на нього.

- Здається, що можна не поспішати з відльотом, - ввічливо відказала перше, що спало на думку. Земляни зараз зосереджені на майбутньому перельоті. Час відльоту і обране місце майбутнього поселення хвилює всіх. Сумніваються, чи не поспішили з вибором часу - можливо, все обійдеться. Наче переконують самих себе, що обрали найкращий з можливих варіантів.

Чоловік теж повернув обличчя до мене. Туман не зміг повністю сховати його риси: довгасте обличчя, великі, чітко окреслені губи, сірі очі з ледь припіднятими зовнішніми кутиками, такі ж здивовано припідняті брови, кирпатий ніс. Колись мені здавався ідеальним цей невеликий задерикуватий ніс! Нік! Хоча, який Нік, певно що вже Ніколас або хтось дуже на нього схожий.

- Лі?! Це ти? Чому ти й досі тут?

- Нік? Багатим будеш! Тебе не впізнати, такий солідний!

- А таки впізнала... Мабуть ще не доріс до солідного. Так чому ти й досі на Землі?

- Мій рейс завтра. А ти що тут робиш?

- Просто гуляю. Знаєш скільки часу я не був на Землі?

- Скільки?

- Десять років, сім місяців і одинадцять днів.

- Зі щасливим поверненням! - і прикушую язик, не випадає говорити про щастя напередодні глобальної катастрофи.

- Дякую. Коли ми дізналися про астероїд, заспішили - хотіли встигнути на Землю до того, як це станеться.

- Далеко був?

- За Ураном. Розвідували корисні копалини для колоністів Титану.

- Ти й на Титані побував?

- А як же.

Посміхаюся на таку відповідь - просто балакун у порівнянні з тим, яким був колись. Міг півгодини йти мовчки поруч. А хотілося слухати, сама не знаю що. Щось надзвичайно важливе. Згадую, як він вперше мовчки провів мене від цієї лавочки до дому, зупинився біля входу в будинок і мовчить. Я йому:

- Надобраніч.

- Не спіши, залишся, - відповідає.

Зупинилася, чекаю, що буде далі. Якими важливими і багатозначними були тоді кожне слово, кожен жест. А він мовчить!

- То я піду вже, - не витримую я. Ну, хіба можна мовчати, коли весна, зорі, Місяць уповні, душа співає від кохання чи то до нього, чи то до всього живого на Землі.

- Почекай, - знову він і знову мовчить.

- То розкажи що-небудь, щоб я залишилася.

- Чуєш, як стрекочуть коники? - спромігся він нарешті на розповідь.

Я тоді пирхнула від сміху і втекла додому. Скільки нам було? П'ятнадцять чи шістнадцять років. Майже півстоліття минуло.

- То як там Титан? Побував у колоністів? - беру на себе ініціативу в розмові.

- Побував. Зупинялися на тиждень перепочити після перельоту з Землі, а потім ще на тиждень, коли поверталися.

- Як враження? Видно звідти Землю?

- Ти ніби не знаєш, там така густа атмосфера, що й Сатурн не завжди побачиш. Як під водою, тільки вода темна, жовтогаряча, аж червона. Ми не виходили з-під Купола без потреби. Дуже холодно та й ні за чим. Без скафандра не виживеш, а в скафандрі важко рухатися, повітря надто густе. На Марсі легше, під Куполом міста, там людно. Крізь прозорий Купол видно зорі, Сонце, Землю. Та ти все це бачила в астронеті. Я не розкажу нічого такого, що ще не розказали й не показали.

- Мені хотілося почути твій голос, виговорився, чи знову буде: "Чуєш, як стрекочуть коники?"

Нік посміхається такою знайомою ніяковою посмішкою, що відчуваю, як обпекло щось давнє і не забуте. Не даю йому заговорити, запитую:

- Сім'я вже перебралася на Марс?

- Мабуть так. Ми з Брендою давно розсталися. Вона вийшла заміж. Каже, що щаслива. Дочка доросла, має сім'ю. А я чумакую в космосі. Привезти, відвезти - така моя робота. А ти як? Заміжня? Щаслива?

Вагаюся, що сказати. Дорослі діти вже на Марсі, а я чекаю на Землі невідомо чого.

- Мої вже всі на Марсі, - уникаю деталей.

- А ти ж чому відстала?

- Не знаю, щось не відпускає. Не уявляю, як воно буде на новому місці. Страшно, і не хочеться нікуди з Землі. Я вже не така мобільна, як колись. Побувала скрізь, де хотілося, правда, не далі Марса, до Титана не добралася. Коли віддаляєшся від Землі, ніби разом з Землею віддаляється і стає незначним все, чим жила. Далі я зникну і буде хтось інший. Не люблю це відчуття.

- До нього звикаєш. При виході за орбіту Марса у всіх виникає відчуття, ніби повільно перетворюєшся на іншу людину. Зате коли наближаєшся до Землі, ніби день за днем повертаєшся у власне життя. Ось так я повернувся додому, а в Бренди інше життя. Без мене.

- Дуже переживав?

- Я відвик від неї за час польоту. Переживав, але спокійно переживав. Ніби тепер вже вона відправилася у міжпланетні мандри. У нас з нею не дуже заладилося сімейне життя. Донька ще тримала разом. Вона виросла, і виявилося, що ми чужі одне одному.

- Самотньої старості не боїшся?

- Звичайно ні, астронавти ні від старості, ні від самотності не помирають.

Тепер замовкла я. Колись не було нічого важливішого, ніж назвати незнайомі відчуття, які нас переповнювали, манили і лякали. Зараз ми переповнені пережитими подіями, всі доступні відчуття і почуття вивчені, названі і займають належні місця. Це, мабуть, вікове - бажання стабільності і порядку. Ніби й рада бачити Ніка, і не знаю, як ставитися до нього. Що далі - незручне прощання без обіцянок зустрітися ще раз? Бо для чого зустрічатися? Не буде вже ігор в м'яч і хованки, не зманять відкриттями розвідницькі вилазки за межі міста, не повториться дорослішання і збентеження від випадкового дотику чи несміливих натяків. Ми зустрілися іншими, незнайомими, такими й залишимося. Запанувала тиша, в якій не було напруженого очікування - що далі. Заговорив Нік:

- Після нашого прощання я вперше тут, у нашому дворі. Я знав, що ти так і живеш у цьому домі, міг би прийти, але не пускала образа. А зараз, коли все ось-ось зникне назавжди, захотілося побачити тебе. Надіявся, що ще застану. Бачиш, не помилився.

- Бачу, - посміхаюся йому.

- Ходімо на оглядовий майданчик на дах. Звідти місто таке рідне. Я впізнаю кожну вулицю, кожен будинок.

- А я нічого й не забувала, я ж тут живу.

Все ж встаю з лавочки і слухняно йду за ним. Зашумів ліфт, піднімаючи нас нагору. Я давно тут не була. Несподівано побачила зоряне небо над головою. Туман залишився внизу десь нижче двадцятого чи тридцятого поверху. Мирно миготять знайомі сузір'я. Внизу тихе місто. Поруч Нік, який несподівано прибув з минулого, такий же небагатослівний, як колись. Мені теж не хочеться говорити. Колись нам здавалося, що словами можна вистелити дорогу в спільне майбутнє. Але пішли ми різними дорогами в різних напрямках.

Обрій на сході ожив, ворухнувся. Там повільно випливала з туману червоняста каменюка, довгаста, як картоплина, з одного краю ширша, з іншого вужча, з округлими наростами, подзьобана темними цятками від зіткнень з космічним камінням. Кілька днів тому, коли туман ще не закрив небо, ця сяюча каменюка здавалася гарною. Зараз красу космічного дійства затьмарювало відчуття небезпеки. Неможливо відвести очі від її неспинного руху, здавалося б, кудись вбік від Землі. Але спинний мозок відчуває загрозу - каменюка падає на Землю, на це місто, на цей будинок, на нас з Ніком. Невже всі наші зорельоти, всі теорії, всі геніальні винаходи не здатні зупинити її падіння! Мабуть, останні слова я мимоволі проказала вголос, бо обізвався Нік:

- Ще є надія.

- Про що ти?

- Є надія, що Земля не загине, - спокійно відповів Нік.

- Ти щось знаєш, чого не знають інші?

- Щось знаю.

О, знову мені, як колись, нетерпеливиться, а він мовчить, замість говорити очікуване.

- Знаєш, але не скажеш, чи знаєш і скажеш? - підштовхую його до розповіді.

- Це не велика таємниця. Ти ж сама здогадуєшся, що люди просто так не дадуть знищити Землю. Ми заклали в товщу астероїда ядерні заряди. Якби наші вчені завчасно вирахували, що астероїд іде на зіткнення з Землею, можна було б зруйнувати його на безпечній від Землі відстані. Але робити все довелося поспіхом, залишається ризик, що астероїд розпадеться на уламки, падіння яких може стати причиною такої катастрофи, як ті, що призвели до великих вимирань. До того ж складно розрахувати можливі наслідки надпотужного ядерного вибуху у космосі близько від Землі.

- Ти знаєш, коли підриватимуть астероїд?

- Мій зореліт тільки доставляв заряд. Я ж казав тобі, що моя робота привезти - відвезти. Сапери спішили, час підриву заряду не називали, бо й самі не знали точно, коли все буде готово. Це складне завдання закласти заряди так, щоб узгодити силу і напрямки вибухів. Вибухнути повинно все одночасно і так, щоб якомога більше уламків направити від Землі.

- Уявляю, який буде феєрверк. Скажи, що можна не залишати Землю. Хтось повинен це побачити, описати вибух і його наслідки.

- Не можна залишатися. Падіння великої маси каміння може розігріти атмосферу на кілька десятків градусів. Тут може бути пекло - органіка горітиме і гнитиме, забираючи з атмосфери кисень і виділяючи вуглекислий газ. З пилу і водяного пару при ударі утвориться густий хмарний покрив. В пітьмі припиниться фотосинтез, якщо десь ще уціліють живі рослини. Загинуть тварини хоч від високої температури, хоч від голоду. Ми можемо врятувати планету для майбутнього життя, але врятувати нинішнє життя на ній не можемо. Сьоме Велике Вимирання неминуче. Доведеться чекати за межами Землі можливо сто, можливо тисячу років, щоб повернутися і відродити земне життя. Яким воно буде, опишуть інші, ми можемо тільки фантазувати.

Нік говорить відомі речі. Але слухаю з надією, ніби зараз він скаже щось, що знає тільки він, від чого зникне страх перед неминучою катастрофою, і знову все буде як досі. Ми так голосно пишаємося переможним поступом Розуму і так тихо відступаємо хоч перед руйнівними земними катаклізмами, хоч перед натиском космічної стихії. Знали завжди про небезпеку зіткнення з астероїдами. Чому тільки спостерігали за ними? Чому заздалегідь не знищили найнебезпечніші з них, всі, один за одним? Скільки існує людство, стільки мудрі провидці попереджають про грядущі катастрофи, а ті, від кого залежить прийняття рішень, шукають і знаходять докази, що все минеться і без того, щоб витрачати ресурси, ризикувати людьми, відмовлятися від звичних зручностей. І витрачаються ресурси, і гинуть люди, і доводиться заново починати життя на руїнах.

- Пам'ятаєш нашу останню зустріч? - озвався Нік.

Ось так завжди, він думає про одне, а я про інше. Нічого не змінилося. Але відгукуюся:

- Звичайно, пам'ятаю. Ти намагався обійняти мене, а я тебе лякала, що моя мати нас побачить.

- А що я тобі казав?

- Казав, що зараз вона побачить, як ми цілуємося.

- А пам'ятаєш, що ти мені сказала потім?

Я не люблю згадувати, як ми зізнавалися тоді в коханні, яке вже минуло. Не було очікування чуда, було розуміння, що прощаємося, можливо, назавжди.

- Всі ці роки я намагався згадати, як ти посміхаєшся, а завжди згадую тебе зі сльозами на очах. Чому ти тоді плакала?- знову він.

- Від жалю, що не збулася і ніколи не збудеться наша з тобою щаслива казка.

- Якби ж ти захотіла... Ти ж знала, що я тебе кохав відтоді, як вперше побачив у нашому дворі - тоненьку дівчинку з коричневими бантами в косах, у платті з білим комірцем, зі скакалкою. Тобі ж і Грег, і Боб переказували від мене, що я в тебе закоханий. Ти ж знала!

- Знала. Чому ти сам ні разу не сказав?

- Побоявся. А ти не побоялася: "Хочеш, я тобі скажу, що ти був моїм першим коханням". А я тоді, як дурень закричав: "Думаєш, ти не була?! Ти теж була моїм першим коханням!"

Так і було, і сльози від жалю, що ці слова вже нічого не означали і нічого не могли змінити. А він зазирав у очі і повторював:

- Ти плачеш? Не плач! Чому ти плачеш?

- Бо вже пізно.

- А може не пізно?

- Ти сам знаєш, що пізно. От наші всі будуть сміятися, як дізнаються!

- Лі, як ти могла подумати, що я комусь про це розкажу! Я вже на цілий рік старший...

І знову я не можу втриматися від посмішки. Справді, ми обоє тоді стали старшими, бо таки ж поцілувалися - в щоку. І попрощалися назавжди. Легко говорити про кохання, коли знаєш, що прощаєшся назавжди.

- Нік, ти розумів тоді, що ми прощаємося.

- Розумів. А що я міг з тобою зробити, якщо ти вже все вирішила. Мені й зараз боляче згадувати той вечір.

- Я знала, що ти ходиш до Бренди, вона мені розказувала, як сильно ти їй подобаєшся. Ми ж дружили. Я не могла забрати в неї її хлопця.

- Не був я тоді її хлопцем. Чому ти за мене все вирішила, навіть не запитала? Захотіла - забрала, захотіла - подарувала.

- Вибач. Я винна перед тобою. Давай не будемо про це. Однак нічого не зміниш.

Знову мовчання. Величезна багряна глиба поволі зникла за горизонтом. На сході під темними смугами хмар забагряніла смуга ранкової зорі. Зі сходом Сонця почав танути туман. Час додому, треба готуватися до перельоту. І не хочеться прощатися. Знову зринуло з минулого відчування щастя від того, що поряд той, кого кохаєш.

- Глянь, ти це бачиш? - Нік показав на дивний рух в кінці вулиці.

Придивляюся - люди, біжить великий натовп людей. Звідки вони взялися? Вже майже всі залишили місто. Сьогодні зорельоти заберуть останніх, і завершиться Велике Переселення.

- Ти щось розумієш? Звідки стільки людей? Їх забули?

- Ти не здогадуєшся?

- Ні.

- Схоже, що прорвалися ігнобіліси. Їх не повинні були переселяти.

Я знаю, хто такі ігнобіліси. Близько тисячі років тому люди остаточно розділилися на два підвиди: Homo sapiens і Homo ignobilis. Ігнобіліси - незначуща, регресивна гілка еволюції людей. Їхні розумові здібності виявилися недостатніми, щоб виконувати складну роботу. Вони не годилися навіть для виконання простих трудових операцій. Машини справлялися з роботою швидше, надійніше, точніше. З трьох основних функцій людини - споживання, розмноження і творення - функція творення виявилася недоступною для ігнобілісів.

В давнину вважали, що демократія - найкращий спосіб управління суспільством, а соціальний захист населення - надійний запобіжник від суспільних катаклізмів. Демократія дієва, коли більшість здатна приймати розумні рішення, а соціального захисту потребує меншість населення. Непрацюючих ставало все більше, але вони одержували свою частку суспільного блага, яка дозволяла їм жити безбідно. Їм не доводилося напружувати свій розум, докладати зусиль, щоб жити. На жаль, незатребуваий інтелект згасав, але їх було багато, в них було власне розуміння справедливості і  саме вони визначали потреби і напрямки розвитку суспільства. Інше бачення провокувало міжгрупову агресію, суспільство потерпало від війн і революцій, за якими приходили епідемії. Багатомільярдне населення Землі, кероване нерозумністю і жадібністю, зайнялося самознищенням так ефективно, що його кількість зменшилася до кількох десятків мільйонів.

Подальшу еволюцію людини визначила випадковість. Невелика країна, в якій люди встигли захистити законами державні інститути від проникнення амбітних невігласів, змогла розвиватися настільки ефективно, що до неї звідусюди потягнулися талановиті люди. Кілька сотень років концентрування інтелектуалів у цій країні викликали експоненціальний вибух науково-технічного прогресу. За її межами поглиблювався занепад і відбувалося виродження людей в окремий підвид Homo ignobilis. Сапієнси закрилися від вторгнень войовничих ігнобілісів непроникним силовим полем Великого Захисного Бар'єра. Далі кожен пішов своєю дорогою. Що відбувається за Бар'єром, цікавило лише науковців, які вели спостереження за розвитком суспільства, не схожого на наше.

- Подорож на Марс може не відбутися, - озвався Нік.

- Думаєш, ми не зможемо дістатися до космодрому?

- Думаю, нам доведеться мати справу з ігнобілісами.

- Треба повідомити в Координаційний Центр Переселення про ситуацію, попросити допомоги. На мій рейс зареєстровано 1200 землян. Треба спробувати зв'язатися з ними. Ми ж не єдині, хто може залишитися серед здичавілих людей. Слід продумати, як виживати потім. Нас не покинуть. Якщо не вдасться залишити Землю, і не буде зіткнення з астероїдом, ми зможемо спостерігати такий потужний зоряний дощ, якого не бачили навіть динозаври.

- Ти не змінилася. Завжди маєш наготові пункт перший, пункт другий, пункт третій... І все буде так, як ти вирішила. Встановиш 1199 контактів, помилуєшся зоряним дощем, все зафіксуєш і опишеш, завантажишся в рятувальний зореліт і відбудеш на Марс. Чи ти уявляєш, чого хочуть ігнобіліси? Як ти уникнеш зустрічі з ними? Чи зможуть 1200 людей дістатися на космодром до зорельота? Як ми будемо жити, якщо залишимося тут серед ігнобілісів? Вони можуть поставитися до сапієнсів недоброзичливо? Чим зможеш відповісти на можливу агресію?

- Це ти, Ніку, не змінився. Маєш сто запитань без відповідей і безплідні роздуми замість дій. Твоя нерішучість змушує інших робити помилки. За тебе повинен вирішувати хтось, а ти знову будеш звинувачувати мене, що я тебе не запитала.

- Лі, зупинися. Не час з'ясовувати, хто і в чому був винен колись. Ігнобіліси внизу, ми нагорі. Твій рейс через шість годин. Треба спробувати дістатися до космодрому.

Даремні зізнання, запізнілі звинувачення раптом змусили забути про смертельну небезпеку і невизначене майбутнє. До того, як перетворитися на попіл, треба було встигнути викрикнути слова образи і обманутих сподівань, які, виявляється, зріли, чекаючи свого часу, щоб нарешті бути сказаними гнівно, обурено і з надією. Двоє дорослих людей сварилися, як підлітки, на даху будинку. Внизу були ігнобіліси, і все вище піднімалося Сонце, байдуже до земних емоцій і космічних катастроф.

Координаційний Центр Переселення відгукнувся на виклик. Вони знали про ігнобілісів. Сталася прикра помилка - Захисний Бар'єр вимкнули на добу раніше запланованого часу. Зараз вирішують, як бути з зорельотами, які повинні забрати останніх землян. Звичайно, з нами встановлять зв'язок і додатково повідомлять про можливість евакуації. Ведеться спостереження за ігнобілісами, якщо вони поводитимуться мирно, можливо, що планові рейси відбудуться за графіком з визначених раніше космодромів. Треба чекати.

- Нік, у тебе є зброя? Якщо на нас нападуть, ми зможемо захищатися?

- Не зможемо. Зброя залишилася в музеях. Ми можемо покладатися тільки на власні зуби і кігті. Будемо надіятися, що нас заберуть до того, як доведеться випробувати їхню міцність.

- Ходімо до мене додому. Там є їжа і вода, якийсь час протримаємося.

За годину Координаційний Центр повідомив, що зорельоти сьогодні не прибудуть. Космодроми вже зайняті ігнобілісами. Вони поводяться спокійно. Зоопсихологи намагаються встановити контакт і зрозуміти їхні наміри. Треба чекати результатів і не залишати помешкання, щоб не потрапляти ігнобілісам на очі.

Ми подивилися в нетстарі сюжет, як ігнобіліси проникли через Захисний Бар'єр. Вони щоранку виконували незрозумілі ритуали. Дивно вбрані люди приходили до Бар'єра і, вигукуючи гортанні звуки, жбурляли в нього принесені камені. Що Бар'єр зник, вони зрозуміли під час виконанням ритуалу. Камені не відскакували від Бар'єра. Ніщо не заважало їм рухатися далі. Так вони опинилися тут.

Ми обідали, коли Координаційний Центр попередив, що о 21:00 буде зроблена спроба зруйнувати астероїд. Слід розпорядитися, щоб домашній андроїд приготував усе необхідне для життя в автономному режимі в найближчі два тижні, і обов'язково одягнути протирадіаційні костюми - "марсіанки" - з темними окулярами і додатковим шоломом, захищаючим від ударної радіохвилі. Після вибуху можливий тимчасовий вихід андроїдів з ладу, тому слід все зробити до призначеного часу.

До вечора ми зробили необхідні запаси, вбралися в "марсіанки" й піднялися на оглядовий майданчик. Внизу на вулиці розгулювали ігнобіліси. Вхідні двері були надійно захищені від вторгнень чужаків, тому вони не намагалися пробратися в будинки, лише зацікавлено роздивлялися незнайомі їм предмети, часом збивалися в юрми, розмахували руками і емоційно вигукували незрозумілі слова. Схоже, що вони не втратили здатність до мовного спілкування. Нік спинив мій порив щось зробити, щоб їх попередити і захистити від можливих наслідків вибуху в космосі - вони не зрозуміють, а моя поява може спровокувати агресію. В будинку ми в безпеці, а захистити всіх живих, залишених на Землі, нам не під силу. Ігнобіліси зовні здавалися дуже схожими на людей - мене гнітила думка, що їм залишається жити останні години. Сапієнси нічого не зробили, щоб їх врятувати.

Нік намагався відмовити мене від спостереження за вибухом з оглядового майданчика і наполягав, що слід укритися за стінами, які захистять від радіації. Але я не поступалася - магнітне поле Землі може бути найкращим захистом, а таке грандіозне видовище до нас могли спостерігати хіба що трилобіти сотні мільйонів років тому, коли ще траплялися зіткнення Землі з астероїдами. Я й зараз не можу пояснити природу мого пристрасного бажання спостерігати вибух астероїда власними очима. Мабуть присутність Ніка провокувала, як колись, на нерозсудливі й нелогічні вчинки. Адже можна без ризику побачити все в нетстарі. Професійна зйомка залишеною автоматикою передасть всі деталі цього явища, записані з різних точок спостереження: з Землі, з навколоземних апаратів, з Місяця, з Марса.

Знову, як і минулого вечора, вибрався на небо старіючий півмісяць і повільно поплив серед сузір'їв. Коли він був між Тельцем і Рибами, на обрії зачервонів астероїд. Чим ближче до 21:00, тим швидше незборима цікавість поступалася місцем наростаючому жаху перед можливою загибеллю.

- Може все ж знайдемо якесь укриття, - обережно запропонував Нік.

- Боїшся?

- Боюся. Ми з тобою так близько зараз до кінця бажаної колись казки: "Жили довго і померли в один день".

- Ніколи я не хотіла померти з тобою в один день.

- А я хотів прожити життя разом з тобою і померти в один день.

Я не втрималася, відірвала погляд від астероїда і подивилася на Ніка. Він посміхався. Як я колись злилася на нього за такі посмішки! Мені здавалося, що він здогадується, які почуття вирують у моєму серці, що я не зуміла приховати їх від нього, він все бачить, все розуміє і сміється з моїх марних потуг удавати байдужість.

- Знову насміхаєшся?

- Лі, ти говориш дурниці. Я ніколи не насміхався з тебе. Можливо, ми останні хвилини ще живі, а тебе знову хвилює, що "наші всі будуть сміятися, як дізнаються". Для тебе завжди найважливішим було не те, що ти відчуваєш, а що про твої почуття можуть сказати інші. Подумай про те, що нас тільки двоє на всій Землі, невідомо, що буде з нами через годину, через день, а ти все оглядаєшся на когось, хто спостерігає за тобою і судить кожен твій крок. Ти все так же боїшся зробити щось неправильно. Скажи, якби мене не було поряд, чи не намагалася б ти зараз роздавати ігнобілісам "марсіанки"?

- Мабуть, спробувала б врятувати, кого зможу.

- Чи вони б дозволили?

Я не встигла відповісти. Яскраве світло боляче вдарило в очі, не врятували навіть темні окуляри. Стало світліше, ніж вдень, світліше, ніж на Меркурії. Знизу донісся болісний скрик ігнобілісів. Там, де мить тому багрянів астероїд, набухало сліпучо-біле сонце. Кілька секунд воно розкреслювало яскравий світ навколо нас різкими чорними тінями, враз згасло, а на його місці замиготіла блідо-жовта хмара. Вона почала розповзатися по небу і раптом знову спалахнуло сліпучо-біле сонце. На півнеба розлилося червоне зарево. Зірки зникли, зник Місяць, потім знову згасло сонце. Під ледь помітним квадратом Пегаса проступив привид Місяця. Астероїда на заході не було. Червоне зарево за кілька хвилин зблідло, його змінило блідо-зелене свічення всього неба. Ще через кілька хвилин в північній частині небі почало пульсувати яскраво-зелене північне сяйво. Вуличне освітлення згасло. Місто занурилося в сутінки. В небі переливалися зелені, жовті, червоні сполохи північного сяйва. Ми не могли відвести очей від цього видовища. І ось від сузір'я Тельця черкнула вниз падаюча зірка. Потім ще одна, ще одна, ще одна. Бліді і яскраві, короткі й довгі сліди падаючих зірок прокреслювали небо все частіше й все густіше. Почався святковий феєрверк, небо палало сполохами північного сяйва і спалахами падаючих зірок. Зовсім близько почувся глухий удар.

- Небезпечно залишатися під відкритим небом, - рішуче сказав Нік. - Ходімо звідси, якщо не хочеш загинути від удару метеорита.

- Ти подивися, яка краса! Не хочеться йти, - заперечила я.

- На красу можна дивитися в вікно, ходімо негайно.

Знову почувся глухий звук удару десь поряд. Я й сама розуміла, що залишатися на даху будинку не можна. Інтенсивність зоряного дощу наростала і невідомо, якими будуть його наслідки. Ліфт не працював. Ми спустилися сходами в мою квартиру. Електрики не було. Не працював астронет. Не працював радіозв'язок ні з Координаційним Центром, ні з Місяцем, ні з Марсом, ні з будь-ким. Ми були відрізані від усього світу.

Далі є