Премія "Hugo Award for Best Short Story" 2005 рік

Я знайшов її на задвірках сусідчиного гаража. Сусідка була пенсіонеркою й переїздила до Флориди, вона швидше б згодилася виставити більшість своїх речей на продаж, ніж оплатити доставку вантажу на південь.

Мені було одинадцять років, і я шукав книгу про Тарзана, або про Хопалонга Кессіді з епосу Кларенса Малфорда, або, можливо (якби моя матінка дивилася в інший бік), заборонений роман Мілкі Спіллейна. Я знайшов і їх, але потім втрутилася реальність. Вони були по 50 центів кожна (і цілий долар за „Цілуй мене безжально”), а все, що я мав, було з нікелю.

Тому я порився ще трохи і нарешті знайшов книгу, яка була в моєму ціновому діапазоні. Вона називалася „Моя подорож з котами”, автор міс Прісцилла Уоллес. Не Прісцилла, а міс Прісцилла. Протягом багатьох років я думав, що міс було її іменем.

Я погортав, сподіваючись знайти на її сторінках хоча б декілька фотографій напівоголених дівчат. Там взагалі не було ніяких фотографій, тільки слова. Я не здивувався, коли зрозумів, що у автора на ім”я міс  не буде гіпсових оголених жінок на протязі її книги.

Я вирішив, що в книзі забагато фантазійного і жіночного, як  для хлопчика, який прагнув цього дня до Малої ліги – літери на обкладинці якимсь чином виступали над поверхнею, форзаци були з елегантного глянцю. Палітурка була обтягнена червонуватим оксамитом, була навіть закладка і атласна стрічка для зав”язування. Я хотів було покласти її назад, аж вона відкрилася на сторінці 121, яка сповістила, що друк обмежено 200 примірниками. Це показало річ у іншому світлі. Чи міг сказати Ні обмеженому випуску мій власний ліміт нікелю? Я приніс її наперед гаража, слухняно розрахувався своїм нікелем і дочекався остаточного перегляду мамою (вона завжди роздивлялася і ніколи не купувала – купівля має на увазі розставання з грошима, а вона і мій батько були дітьми Депресії, які ніколи не купують те, що дешевше взяти в оренду, або ще краще, взяти безкоштовно).

Тієї ночі я прийняв важливе рішення. Я не хотів прочитати книгу з назвою „Подорож з моїми котами” жінки на ім”я міс, але я витратив на неї свій останній нікель, ну, останній без урахування надходжень наступного тижня, і я зачитував всі інші мої книги до стану, коли можна майже побачити в них борозни від моїх очей.

Так що я взяв її без особливого ентузіазму, прочитав першу сторінку, потім наступну, і раптом мене перевели в колоніальну Кенію, Сіам, Амазонію. Міс Прісцілла була здатна описувати речі так, що я жалкував за тим, що мене там не було, а коли я дочитував розділ, то відчував, ніби побував там. Були міста, про які я ніколи не чув раніше, міста з екзотичними назвами на кшталт Маракайбо, Самарканд, Аддіс-Абеба, Деякі з такими назвами, як Константинополь, я навіть не міг відшукати на карті.

Її батько був мандрівником ще в ті часи, коли були мандрівники. Вона відправилася у свої перші закордонні подорожі разом з ним, і він, без сумніву, привив їй смак до дальніх країн. (Мій власний батько був наборщиком. Як я їй заздрив!)

Я сподівався наполовину, що африканський розділ заповнять скажені слони і леви-людожери, і, можливо, це було, але це було не те, на що дивилася вона. Африка може бути цікава зубами й кігтями, але вона задивлялася на золоте ранкове сонце, і пітьму, неясні місця заповнював подив, а не жах.

Вона здатна була знайти красу в будь-якому місці. Вона описувала двісті продавщиць квітів, які вишикувалися вздовж Сени в неділю вранці в Парижі, або звичайні чахлі квіточки посеред пустелі Гобі, і якось вірилося, що кожна з них була така чудова, як вона розповідала.

І раптом я здригнувся, почав дзвеніти будильник. Це був перший раз, коли я над чимось не міг зупинитися всю ніч. Я відклав книжку, зібрався до школи, і після школи біг додому, щоб змогти дочитати.

Мабуть, я читав її шість, сім чи більше разів цього року. Я дійшов до того, що міг би слово в слово повторити окремі частини. Я був закоханий в екзотичність цих далеких місць, можливо, трохи закоханий і в автора теж. Я навіть написав їй захопленого листа на адресу „Міс Прісцилла Уоллес, кудись”, але, звичайно, він повернувся.

Тієї осені я показав „Подорож з моїми котами” Роберту Хайнлайну і Луї Л’Амору, і другу, і мене дражнили її фантазійною обложкою, і тим, що вона була написана жінкою, так що я поклав її на полицю і впродовж багатьох років про неї не згадував.

Я ніколи не бачив ті прекрасні, загадкові місця, про які вона написала. Я ніколи не робив багато чого. Я ніколи не був знаменитим. Я ніколи не був знайомий з багатими і знаменитими. Я ніколи не одружувався.

Настав час, коли мені стукнуло сорок, я нарешті дозрів, щоб визнати, що ніде й ніколи не може статися зі мною нічого незвичайного і захоплюючого. Я написав половину роману, який я ніколи не збираюся закінчити й продати, і я провів двадцять років у безплідних пошуках когось, кого я зміг би покохати. (Це було Одним Кроком, Другим Кроком було знайти когось, хто зміг би покохати мене, ймовірно, це було ще важче, але я ніколи на це не спромігся).

Я втомився від міста, пліч-о-пліч з людьми, які чіпляються за щастя і успіх, яке вислизало від мене якимсь чином. Я народився і виріс на Середньому Заході, у підсумку опинився в північних лісах штату Вісконсин, де екзотичними містами були невеличкі міста, як Менітоук і Міннаква, і Уособ – далеко від Макао і Маракеші та інших блискучих столиць з книги Прісцилли Уоллес.

Я працював літературним редактором в одній з місцевих щотижневих газет – таких, де право на придбання ресторану і актуальні продажі нерухомості більш важливі, ніж правильний правопис назв у новинах. Це була не найскладніша на світі робота, але вона подобалася, і я не шукав ніяких проблем. Юнацькі мрії про тріумф минули разом з юнацькими мріями про кохання і пристрасть; на цій останній сходинці я спокійно зупинився.

Я орендував маленький будинок біля невеликого безіменного озера в якихось п”ятнадцяти милях від міста. Він був не без частки шарму: у ньому була старомодна веранда з гойдалкою біля ганку, така ж стара, як і будинок. Там стирчав посеред озера пірс для човна і залишилося навіть корито з водою для коней колишнього власника. Там не було кондиціонера, але він дійсно не був потрібен, а взимку я сидів біля каміна, читаючи останній трилер у м”якій обкладинці.

Це сталося наприкінці літа, коли повітря Вісконсина дещо охололо, я сидів біля згаслого каміна, читаючи про гарматний гуркіт запальної автомобільної погоні в Берліні чи Празі, чи в якомусь ще місті, яке я ніколи не побачу, і задаючи собі питання, чи таким буде моє майбутнє: самотній дід проводить вечори за читанням фантастики, камін, закутані в ковдру ноги, і єдиний його товариш – смугастий кіт...

І якась причина – ймовірно, згадка про смугастого кота – нагадала мені про „Подорож з моїми котами”. У мене ніколи не було кота, але в неї були два, і вони всюди подорожували разом з нею.

Я не згадував про книгу багато років. Я, навіть, не знав, чи вона ще й досі є. Але чомусь мені захотілося її взяти і подивитися на неї.

Я пішов до вільної кімнати, де зберігалися ще не розпаковані речі. Було, мабуть, два десятки ящиків з книгами. Я відкрив першу з них, потім іншу. Я рився в Бредбері, Азимові, Чандлерсі, Намметсі, десь з глибини розкопав під Людлюмсом, Емблерсом і парою Зейна Сірі таку ж елегантну, як завжди, мою єдину з обмеженим тиражем.

Чи не вперше, можливо, за останні тридцять років, я відкрив книгу і почав її читати. І знову потрапив у полон, як і в перший раз. Це було так само чудово, як я пам”ятав. І як я робив це тридцять років тому, я втратив лік часу, і так само закінчив читати – коли сходило сонце.

Я не зробив багато роботи, яку слід було зробити вранці. Все, на що я був здатен, це думати про ті вишукані описи і проникнення у світи, яких більше не було, а потім мені стало цікаво, чи ще існує сама Прісцилла Уоллес. Вона, ймовірно, перетворилася на дуже стару леді, але, можливо, я відновлю того старого листа і нарешті відправлю його. В обідню перерву я пішов до місцевої бібліотеки, вирішив відшукати все написане нею. Там не виявилося нічого ні на полицях, ні в картотеці. (Це була хороша старомодна сільська бібліотека у колишньому готелі, з комп”ютеризованими запасами, зібраними за кілька десятиліть. Я повернувся в офіс і за комп”ютером продовжив пошук. Було тридцять сім різних інших Прісцилл Уоллес. Одна була актрисою в малобюджетних фільмах. Одна викладала в Джорджтаунському університеті. Одна була дипломатом у Братіславі. Одна була художником недільних коміксів для розфарбовування.

Коли я вже був впевнений, що комп”ютер її не знайде, на екрані з”явилося наступне: „Уоллес, Прісцилла, нар. 1892, пом. 1926. Автор однієї книги: „Подорож з моїми котами”.

1926. Так багато листів від шанувальників тоді чи зараз; вона померла за десять років до мого народження. І все ж мене раптом охопило відчуття втрати, і образи – обурення, як це хтось помер молодим, і всі свої непрожиті роки вона сприймалася людьми, які ніколи не побачать красу, яку вона знаходила скрізь, де бувала.

Такими людьми, як я.

Було також фото. Воно було схоже на репродукцію зі старого темно-коричневого фото, на ньому була струнка темноволоса жінка з великими темними очима, які мені здалися сумними. Можливо, то була моя власна печаль, бо я знав, що вона помре у тридцять чотири роки, і вся її пристрасть до життя помре разом з нею. Я роздрукував копію фото, поклав її в ящик столу і взяв її з собою додому. Я не знаю чому. Цьому було тільки два пояснення. Якимось чином життя, чиєсь життя, заслуговує більшого. Особливо того, хто міг дотягнутися з могили, доторкнутися до мене і змусити мене відчути, принаймі, доки я читав її книгу, що, можливо, світ не настільки нудна і буденна річ, як це мені здавалося.

Тієї ночі, підгрівши заморожений обід, я сів біля каміна і почав знову гортати „Подорож з моїми котами”, перечитуючи то тут, то там свої улюблені місця. Було одне про величну ходу слонів на тлі засніженого Кіліманджаро, і ще про захоплюючий аромат квітів, коли травневого ранку вона гуляла в садах Версаля. А потім, наприкінці, було те, моє найулюбленіше:

„Тут так багато ще належить побачити, так багато ще належить зробити, що в такі дні я хотіла б жити вічно. Мене втішає щира віра, що після того, як мене не стане, я буду жити знову доти, доки хтось бере цю книгу і читає її”.

Це, звичайно, була втішна віра, більше безсмертя, ніж до якого будь-коли прагнув я. Я ніколи не залишав ніякого сліду, ніяких ознак, за якими хтось міг би дізнатися, що я тут був. Після моєї смерті через двадцять років, можливо, через тридцять, щонайбільше, ніхто ніколи не дізнається, що я вже не існую, що ім”я людини Ітон Оуенс – це моє ім”я. Ви ніколи не зустрічалися з ним, він ніколи знову не буде жити, працювати і вмирати тут, де він був щодня, не роблячи нікому ніякої шкоди, і що це всі його досягнення.

Вона не подобалася. Або, можливо, її дуже любили. Вона не була ні політиком, ні королівським воїном. Їй не поставили жодного пам”ятника. Вона написала забуту невелику книгу про подорожі і померла, не встигши написати іншу. Вона померла понад три чверті століття тому. Хто згадує Прісциллу Уоллес?

Я налив собі пива й знову почав читати. Так чи інакше, її вдавалися деталі описів кожного екзотичного міста і первісних джунглів, менш екзотичними і первісними їй вдавалися деталі описів одноманітних будинків. Як часто, читаючи, я не міг збагнути, як їй це вдавалося. Мене відволік стук на веранді. Кляті єноти нахабнішають з кожною ніччю, подумав я, але потім почув чітке мяу. Мій найближчий сусід жив за милю, і це здавалося досить великою відстанню для котячих прогулянок, але я надумав вийти й подивитися, і якщо на кішці є ошийник з жетоном, то дізнатися, хто  її власник, а якщо немає, то прогнати геть, перш ніж вона почне з”ясовувати стосунки з місцевими єнотами.

Я відкрив двері і вийшов на веранду. Звичайно, кіт був тут, маленький, білий, з парою підпалин на голові й спинці. Я нахилився, щоб його взяти, і він відступив на пару кроків.

„Я не збираюся зробити тобі боляче”, - лагідно сказав я.

„Він про це знає”, - озвався жіночий голос. „Він просто соромиться”.

Я обернувся, там була вона, сиділа на гойдалці біля ганку. Вона зробила жест, кіт пройшов через веранду і заскочив їй на коліна.

Я побачив, що цю особу роздивлявся сьогодні на фото в темно-коричневих тонах. Я вивчав її кілька годин, доки не запам”ятав кожен штрих. Це була вона.

„Прекрасна ніч, чи не так?" – сказала вона, тоді як я продовжував п'ялитися на неї. „І тихо. Навіть птахи сплять”. Вона помовчала. „Тільки цикади прокинулися співати нам свої симфонії”.

Я не знав, що сказати, тому просто дивився на неї і чекав, коли вона зникне.

„У тебе блідий вигляд”, - зазначила вона після короткої паузи.

„Ти здаєшся реальною”, - нарешті вдалося мені проквакати.

„Звичайно, я знаю”, - посміхнулася вона. „Я реальна”.

„Ти міс Прісцилла Уоллес, і я так багато часу думав про тебе, що в мене почалися галюцинації”.

„Я що, схожа на галюцинацію?”

„Не знаю”, - зізнався я. „Я не думаю, що коли-небудь раніше вони в мене бували, тому не знаю, як вони виглядять, крім того, що вони, очевидно, схожі на тебе”. Я зупинився. „Вони могли б виглядіти набагато гірше. Ти гарна”.

Вона розсміялася. Кіт, вражений, здригнувся, і вона його легенько погладила. „Я думаю, що ти намагаєшся змусити мене почервоніти”, - сказала вона.

„Ти можеш червоніти?” - я запитав і відразу пошкодував за цим.

„Звичайно, можу”, - відповіла вона, - ”хоча сумнівалася в цьому, коли поверталася з Таїті. Вони там таке проробляють!” Потім: „Ти читав Подорож з моїми котами, чи не так?”

„Так, читав. Це було одне з моїх найзаповітніших захоплень, коли я був дитиною".

„Це був подарунок?” – запитала вона.

„Ні, я купив сам”.

„Це дуже приємно”.

„Так приємно нарешті зустрітися з автором, який доставив мені стільки втіхи”, - сказав я, відчуваючи себе знову і знову незграбною дитиною.

Вона здавалася здивованою, і ніби хотіла запитати ще про щось. Потім передумала і знову посміхнулася. Це була мила посмішка, на яку я сподівався.

„Це дуже гарна власність”, - скзала вона. „Тут все твоє аж до озера?”

„Так”.

„Тут живе ще хтось?”

„Тільки я”.

„Тобі подобається твоє приватне життя”, - сказала вона. Це було твердження, а не запитання.

„Не особливо”, - відповів я. „Так вже вийшло. Здається, людям не подобається подобатися мені”.

"Чому, чорт візьми, я кажу тобі це?" - думав я. Я навіть перед собою цього не визнавав.

„Ти здаєшся дуже хорошою людиною”, - сказала вона. „Мені важко повірити, що люди тебе не люблять”.

„Можливо, я перебільшую”, - зізнався я. „Здебільшого, вони мене не помічають”. Я зайорзав. „Я не збирався вантажити тебе собою”.

„Ти все сам. Ти повинен розвантажити себе з кимось”, - відповіла вона. „Я думаю, тобі потрібно більше впевненості в собі”.

„Можливо”.

Вона подивилася на мене тривалим поглядом. „Ти продовжуєш дивитися так, ніби чекаєш, що станеться щось жахливе”.

„Я чекаю, що ти зникнеш”.

„Це було б страшно?”

„Так”, - швидко відказав я. „Було б”.

"Тоді чому б тобі просто не прийняти , що я тут? Якщо ти помиляєшся, то доволі швидко про це дізнаєшся".

Я кивнув. „Так, ти Прісцилла Уоллес, все гаразд. Саме так могла відповісти вона”.

„Ти знаєш, хто я. Можливо, ти скажеш мені, хто ти?”

„Мене звати Ітон Оуенс”.

„Ітон”, повторила вона. „Гарне ім’я”

„Ти так думаєш?”

„Я б так не сказала, якби так не було”. Вона помовчала. „Я повинна звати тебе Ітоном, чи паном Оуенсом?”

„Ітоном, або як завгодно. Я відчуваю, ніби знаю тебе все життя.” Я відчув, що зараз знову зніяковію. „Я навіть написав до тебе листа, коли був дитиною. Але він повернувся”

„Мені б хотілося цього”, - сказала вона. „Я ніколи не отримувала листів від шанувальників. Чи ще від когось”.

„Я впевнений, що сотні людей хотіли тобі написати. Можливо, вони не змогли ніде дістати твою адресу”.

„Можливо”, - сказала вона невпевнено.

„Насправді, якраз сьогодні я хотів написати до тебе знову”.

„Що б ти не хотів сказати, можеш говорити це мені прямо в очі”. Кіт зіскочив знову на веранду. „Тобі не дуже зручно на перилах, Ітоне. Чому б тобі не підійти і не сісти біля мене?”

„Я б хотів, але це забагато”, - сказав я, підводячись. Потім, подумавши: „Ні, краще не треба”.

„Мені тридцять два роки”, - сказала вона здивованим голосом. „Мені не потрібна компаньйонка”.

„Зі мною вона не потрібна”, - запевнив її я. „Крім того я про неї й не думав”.

„Тоді в чому проблема?”

„Справді?” – сказав я. „Якщо я сяду біля тебе, в якусь мить моє стегно торкнеться твого, або, можливо, я випадково торкнуся тебе рукою. А...”

„І що?”

„А я не хочу переконатися, що тебе насправді немає”.

„Але я є”.

„Сподіваюся, що це так”, - сказав я. „Але я в це повірю набагато легше звідси, де я є”.

Вона знизала плечима. „Як хочеш”.

„Цієї ночі моє бажання таке”, - сказав я.

„Тоді чому б нам не посидіти, просто насолоджуючись бризом і ароматами Вісконсина”.

„Це зробить тебе щасливою?” – сказав я.

„Перебування тут робить мене щасливою. Знання, що мою книгу читають, як і раніше, робить мене щасливою”. Вона трохи помовчала, дивлячись у темряву. „Яка зараз дата, Ітоне?”

„17 квітня”.

„Я маю на увазі рік”.

„2004”.

Вона здивувалася: „Це так далеко?”

„Після...” – сказав я нерішуче.

„Після моєї смерті”, - сказала вона. „О, я знаю, що я, мабуть, давним-давно померла. У мене немає ЗАВТРА, і мої вчора минули дуже давно. Але нове тисячоліття? Здається..." - вона шукала підходяще слово, – „надмірним”.

„Ти народилася у 1892 році, більше ста років тому”, - сказав я.

„Звідки ти це знаєш”.

„Я запустив пошук про тебе через комп'ютер”.

„Я не знаю, що таке комп'ютер”, - сказала вона. Потім раптово: „Ти також знаєш, коли я померла?”

„Я знаю, коли, але не як”.

„Будь ласка, не кажи мені”, - сказала вона. „Мені тридцять два і я тільки-но написала останню сторінку моєї книги. Я не знаю, що буде далі, і було б помилкою, якби ти мені про це розповів”.

„Все гаразд”, - сказав я. Потім, позичивши в неї вираз обличчя: „Як хочеш”.

„Пообіцяй мені”.

„Обіцяю”.

Раптом маленький білий кіт напружився і подивився за двір.

„Він бачить свого брата”, - сказала Прісцилла.

„Це, напевно, тільки єноти”, - сказав я. ”Від них можуть бути неприємності”.

„Ні”, - наполягала вона. „Я знаю мову його тіла. Там його брат”.

І, звичайно, за мить я почув виразне мяу. Білий кіт стрибнув з веранди і попрямував до нього.

„Я б краще забрала їх, перш ніж вони зовсім загубляться”, - сказала вона, встаючи. „Таке трапилося одного разу в Бразилії, я не могла їх знайти протягом двох днів”.

„Я візьму ліхтарик і піду разом з тобою”, - запропонував я.

„Ні, це може їх налякати, не можна так робити, щоб вони не кинулися втікати в незнайомому місці”. Вона встала і глянула на мене. „Ти здаєшся дуже хорошою людиною, Ітон Оуенс. Я рада, що ми нарешті зустрілися”. Вона сумно посміхнулася. „Я просто хочу, щоб ти не був таким самотнім.”

Вона спустилася у двір і пішла в темряву, перш ніж я зміг збрехати і сказати їй, що прожив багате, насичене життя і не був самотнішим за всіх. Раптом я відчув, що вона не повернеться. ”Ми ще зустрінемося?” – крикнувя їй услід, коли вона зникла з виду.

„Це залежить від тебе, чи не так?” – надійшла з темряви її відповідь.

Я сидів на веранді і чекав, щоб вона знову з”явилася з котами. Нарешті, незважаючи на холодне нічне повітря, я заснув. Я прокинувся, коли сонце освітило гойдалку у другій половині дня.

Я був один.

Мені знадобилося майже півдня, щоб переконати себе, що те, що трапилося напередодні ввечері, було просто сном. Він не був схожий на будь-який інший сон, який мені снився раніше, бо я запам”ятав кожну деталь з нього, кожне сказане нею слово, кожен її жест. Звичайно, вона насправді не могла навідатися до мене, але так само я не міг вигадати Присціллу, так що я, нарешті, покинув усе і скористався комп'ютером, щоб спробувати дізнатися про неї більше.

Там не було більше нічого, крім знайденого її імені і того короткого запису. Я спробував пошукати „Подорож з моїми котами”, але теж повернувся з порожніми руками. Я перевірив, чи немає написаних її батьком книг про його подорожі. Немає. Я навіть зв”язався з кількома готелями, в яких зупинялася вона сама або разом з батьком, але в жодному з них не зберігалися такі давні записи.

Я пробував один за одним різні напрямки пошуку, але жоден не був плідним. Минуле поглинуло її так само повністю, як колись поглине мене. Крім книги, єдиним доказом для мене, що вона колись жила, залишався ще запис у комп'ютері, який складався з десяти слів і двох дат. Розшукувані злочинці не могли б сховатися від закону краще, ніж вона сховалася від нащадків.

Нарешті, я виглянув у вікно і зрозумів, що вже настала ніч, і всі розійшлися по домівках. (У щотижневої газети немає нічних змін). Я зайшов до місцевої забігайлівки, перехопив бутерброд з шинкою і чашку кави та й подався назад до озера.

Я подивився о 10:00 новини по телевізору, потім сів і знову взявся за свою книгу, щоб просто переконати себе, що вона дійсно колись жила. За кілька хвилин мене пройняв неспокій. Я відклав книгу назад на стіл і вийшов подихати свіжим повітрям.

Вона сиділа на веранді там, де її не було минулої ночі. Біля неї примостився інший кіт, чорний з білими лапками і білими колами навколо очей.

Вона зауважила, що я дивлюся на кота. „Це Витрішок”, - сказала вона. „Мені здається, що це виключно гарне ім”я, чи не так?”

„Я допускаю”, - сказав я розгублено.

„Той, що білий, Смішок, тому він вічно потрапляє в халепу”. Я нічого не відповів. Нарешті вона посміхнулася. „Про якого з них ти говоритимеш?”

„Ти повернулася”, - нарешті спромігся я.

„Звичайно”.

„Я знову читав твою книгу”, - сказав я. „Мені здається, що я не зустрічав нікого, хто б так сильно любив життя”.

„Є багато за що його любити”.

„Для декого з нас”.

„Це навколо тебе, Ітоне”, - сказала вона.

„Я віддаю перевагу тому, що бачать очі. Це ніби як ти народжуєшся щоранку у новому світі”, - сказав я. „Я припускаю, що продовжив читати твою книгу і хочу її перечитувати – щоб розділити з тобою те, що бачиш і відчуваєш ти”.

„Ти можеш самостійно відчувати світ”.

Я похитав головою.  „Я віддаю перевагу тому, що відчуваєш ти”.

„Погано, Ітоне”, - щиро сказала вона. „Ти ніколи нікого не любив, чи не так?”

„Я пробував”.

„Це не те, про що кажу я”. Вона дивилася на мене з цікавістю. „Ти коли-небудь був одружений?”

„Ні”.

„Чому ні?”

„Я не знаю”. Я вирішив, що можу їй чесно відповісти. „Мабуть, тому, що ніхто з них не зрівнявся б з тобою”.

„Я не була такою вже й особливою”.

„Для мене була. Ти була завжди”.

Вона насупилася. „Я хотіла написати книгу, щоб збагатити твоє життя, Ітоне, а не зруйнувати його”.

„Ти його не зруйнувала”, - сказав я. „Ти зробила його стерпним”.

„Я думаю...” – вона замислилася.

„Про що?”

„Про моє перебування тут. Воно дивне”.

„Незрозуміле заниження”, - сказав я. „Більше підходить слово Неймовірне”.

„Вона схвильовано похитала головою. „Ти не розумієш. Я пам'ятаю минулу ніч”.

„Я теж – кожну її секунду”.

„Я не це мала на увазі”. Вона розгублено гладила кота. „Я ніколи не повертаюся в ночі, які минули. Зараз у цьому не була впевнена. Я думала, що, мабуть, все забудеться. Але сьогодні я пам'ятаю останню ніч”.

„Я не впевнений, що піду з тобою”.

„Ти не можеш бути єдиною людиною, яка читала мою книгу після моєї смерті”. Вона подивилася на мене довгим поглядом. „Можливо, я неправа”.

„У чому?”

„Можливо, що привів мене сюди не той факт, що хтось мене читає. Можливо так сталося тому, що тобі хтось так гостро був потрібен”.

„Я...” – почав я гаряче і замовк. На мить здалося, що весь світ замовк разом зі мною. Враз вийшов місяць з-за хмари і десь зліва загукала сова.

„Що це?”

„Я збирався сказати тобі, що я не зовсім самотній”, - сказав я. „Але це було б неправдою”.

„Тобі немає чого соромитися, Ітоне”.

„Тут немає чим похвалитися перед іншими”. В ній було щось таке, що змусило мене сказати їй те, чого я не говорив нікому, навіть собі. „У мене були такі великі надії, коли я був хлопчиком. Що я буду любити свою роботу і буду її робити добре. Я хотів знайти жінку, яку любитиму і проведу з нею залишок життя. Що я побачу ті місця, які ти описала. Я спостерігав, як з роками помирала кожна з моїх надій. Зараз я живу, сплачуючи рахунки і регулярно проходжу огляд у лікаря”. Я глибоко зітхнув. „Я думаю, що моє життя можна описати як реалізацію зменшення очікувань".

„Тобі слід ризикувати, Ітоне”, - сказала вона м”яко.

„Я не закоханий в тебе”, - сказав я. „Я хотів би, але не можу. Крім того немає незвіданих країн, щоб туди поїхати”.

Вона похитала головою. „Я не це мала на увазі. Кохання передбачає ризик. Ти повинен ризикнути одержати рану”.

„Я був поранений”, - сказав я. „Нічого не написано про кінець”.

„Можливо, тому я тут. Ти не повинен страждати за примарою.”

„Чорт візьми, я не повинен”, - подумав я. Вголос я сказав: „Ти примара?”

„Я себе такою не відчуваю”.

„Ти не схожа на неї”.

„Як я виглядаю” – запитала вона.

„Так прекрасно, як я тебе завжди уявляв”.

„Мода змінюється”.

„Але не краса”, - сказав я.

„Це дуже люб”язно з твого боку, але я повинна здаватися дуже старомодною. Справді, світ, який знала я, повинен тобі здаватися примітивним”. Її обличчя прояснилося. „Це нове тисячоліття. Розкажи, що відбувається”.

„Ми побували на Місяці і наші кораблі здійснили позадку на Марс і Венеру”.

Вона подивилася на нічне небо. „Місяць!” – вигукнула вона. Потім: „Чому ти тут, якщо міг би бути там?”

„Пам”ятаєш, я не ризиковий”.

„Такий захоплюючий час, щоб жити!” – натхненно сказала вона. „Я завжди хотіла побачити, щр за наступним пагорбом. Але ти – ти зможеш побачити, що за наступною зіркою!”

„Це не так просто”, - сказав я.

„Але буде так”, - наполягала вона.

„Коли-небудь”,- погодився я. „Не за мого життя, але коли-небудь”.

„Тоді ти повинен будеш помирати з найбільшим небажанням”, - сказала вона.

„Я про це дізнаюся”.

Вона подивилася на зірки, ніби вгадуючи, до якої з них полетить. „Розкажи мені більше про майбутнє”.

„Я нічого не знаю про майбутнє”, сказав я.

„Моє майбутнє. Твоє нинішнє”.

Я розповів їй все, що міг. Вона здавалася враженою, що сотні мільйонів людей зараз подорожують у повітрі, що серед моїх знайомих всі мають автомобіль, що в Америці майже не залишилося подорожуючих поїздом.

Думки про телебачення зачарували її. Я вирішив не говорити, яким безмежно пустим було воно від самого початку. Кольорові фільми, звукове кіно, комп'ютери – вона хотіла знати про них все. Вона дуже хотіла дізнатися, чи стають гуманнішими зоопарки, якщо стають гуманнішими люди. Вона не могла повірити, що пересадка серця стала буденною справою.

Я говорив протягом декількох годин. Нарешті я відчув таку спрагу, що запропонував їй зробити перерву на пару хвилин, і пішов на кухню, щоб взяти для нас якісь напої. Вона ніколи не чула про Фанту і Доктор Пеппер, їй і мені не сподобається пиво, тому я зробив чай з льодом для неї і з пелюстками для себе. Коли я приніс це на ганок, ні її ні Витрішка не було.

Я навіть не спробував їх шукати. Я знав, що вона повернулася в ніщо, з якого прийшла.

Вона приходила знову у найближчі три ночі, іноді з одним котом, іноді з обома. Вона розповідала мені про свої подорожі, про її нездоланне прагнення побачити, що там буде в маленькому вікні часу, відведеного нам, людям, а я розповідав їй про різні дива, яких вона ніколи не побачить.

Це було дивно, щоночі розмовляти з фантомом. Вона запевняла мене, що була реальною, і я вірив у те, що вона казала, але все ще боявся до неї доторкнутися і виявити, що врешті-решт вона була лише мрією. Якимсь чином, ніби знаючи про мої побоювання, коти теж трималися на відстані;

Ні разу в жоден із вечорів ні один з них не доторкнувся до мене.

„Жаль, що я не бачив всі ті визначні пам”ятки, які бачили вони”, - сказав я на третю ніч, кивнувши на котів.

„Деякі люди вважають, що це жорстоко, возити їх по всьому світі з собою”, - відповіла Прісцилла, недбало гладячи рукою спинку Витрішка, коли він муркотів. „Я думаю, що було б більшою жорстокістю залишити їх позаду”.

„Із жодним котом, тим, або цим, який прийшов першим, ніколи не виникало ніяких проблем?”

Звичайно, виникали”, - сказала вона. „Але коли ти когось любиш, ти миришся з проблемами”.

„Так, я думаю, що ти так і робила”.

„Звідки ти знаєш?”, - запитала вона. „Я думала, що ти ніколи нікого не любив, як ти кажеш”.

„Можливо, це неправда”.

„Так?”

„Я не знаю”, - сказав я. „Можливо, я кохаю когось, хто зникає щоночі, коли я повертаюся спиною”. Вона дивилася на мене і раптом я відчув себе дуже ніяково. Я знічено знизав плечима. „Можливо”.

„Я зворушена, Ітоне”, - сказала вона. „Але я не з цього світу, не така, як ти”.

„Я не скаржуся”, - сказав я. „Мені досить тих митей, які я отримую”. Я спробував посміхнутися; це було катастрофою. „Крім того я навіть не знаю, наскільки ти реальна”.

„Я тобі кажу, що я є”.

„Я знаю”.

„Що б ти робив, якби знав, що я є”, - запитала вона.

„Насправді?”

„Насправді”.

Я дивився на неї. „Тільки не сердься”, - почав я.

„Я не буду сердитися”.

„З першої миті, коли я побачив тебе на своїй веранді, я хотів обійняти й поцілувати тебе”, - сказав я.

„Тоді чому не зробив так?”

„Я того... боявся того, що коли спробую до тебе доторкнутися, тебе не стане, і якщо я переконаю себе, що тебе немає, то не зможу бачити тебе знову”.

„Згадай, що я тобі говорила про кохання і ризик?”

„Я пам”ятаю”.

„І що?”

„Можливо, я спробую завтра”, - сказав я. „Я просто не хочу тебе втратити. Я не відчуваю себе настільки сміливим сьогодні ввечері”.

Вона посміхнулася, посмішка здалася сумною. „Можливо, ти втомився мене читати”.

„Ніколи”.

„Але ж одну книгу весь час. Як довго ти зможеш її читати?”

Я дивився на неї, молоду, яскраву, можливо за два роки до смерті, і звичайно, менше, ніж за три. Я знав її майбутнє, всі чудові події, які вона могла бачити, які чекають попереду.

„Тоді я буду читати одну з інших твоїх книг”.

„Я написала й інші?” – запитала вона.

„Десятки інших”, - збрехав я.

Вона не змогла перестати посміхатися. „Справді?”

„Справді”.

„Дякую, Ітоне”, - сказала вона. „Ти зробив мене дуже щасливою”.

„Тоді ми квити”.

На березі озера здійнялася галаслива сварка. Вона швидко озирнулася, шукаючи котів, але вони були на ганку і теж дослухалися до шуму.

„Єноти”, - сказав я.

„Чому вони сваряться?”

„Мабуть на берег викинуло дохлу рибину”, - відповів я. „Вона не надто придатна для спільного використання”.

Вона розсміялася. „Вони нагадують мені деяких людей, яких я знаю”. Вона зупинилася. „Деяких людей, яких я знала”, - поправилася вона.

„Здається, ти сумуєш за своїми друзями?”

„Ні, в мене були сотні знайомих, але дуже мало близьких друзів. Я ніколи не залишалася на одному місці настільки довго, щоб завести їх. І тільки коли я з тобою, розумію, що втратила”. Вона змовкла. „Я не зовсім розумію. Я знаю, що я тут з тобою у новому тисячолітті, але відчуваю, ніби тільки-но відсвяткувала свій тридцять другий день народження. Завтра покладу квіти на могилу батька, а наступного тижня я відпливаю до Мадрида”.

„Мадрид?” – повторив я. „Ти будеш дивитися, як на арені б”ються хоробрі бики?”

Дивний вираз її обличчя. „Хіба це цікаво?” – сказала вона.

„Це не те, що тобі цікаво?”

„Я не маю поняття, що буду робити в Іспанії... Але ти читав усі мої книги, так що ти знаєш”.

„Ти ж не хочеш, щоб я тобі розповів?” – сказав я.

„Ні, це все зіпсує”.

„Я буду за тобою сумувати, коли ти поїдеш”.

„Ти візьми одну з моїх книг, і я повернуся сюди”, - сказала вона. „Крім того я пішла ще понад сімдесят років тому”.

„Це все ускладнює”, - сказав я

„Не дивися так сумно. Ми знову будемо разом”.

„Це тільки тиждень, а я вже не можу згадати, що було в моїх вечорах, коли я ще не почав говорити з тобою”.

Сварка на озері стала голоснішою, і Смішок з Витрішком почали тулитися один до одного.

„Вони лякають моїх котів”, - сказала Прісцилла.

„Я піду і розгоню їх”, - сказав я, спускаючись з веранди і направляючись туди, де билися єноти. „І коли я повернуся”, - я сміливішав біля неї все більше, - „можливо, я нарешті з”ясую, наскільки ти реальна”.

Доки я добирався до озера, бійка ставала все більшою і більшою. Один великий єнот з половиною рибини в пащі дивився на мене, ніскільки не злякавшись. Двоє інших, не настільки великих, трималися на відстані близько десяти метрів. Всі троє були в крові від численних подряпин, але не здавалося, ніби якийсь з них страждав від одержаних травм.

„Так тобі й треба”, - пробурчав я.

Я розвернувся й поплентався від озера назад до будинку. Коти ще були на веранді, але Прісцилли не було. Я здогадався, що вона зайшла до будинку, щоб взяти собі ще чаю з льодом або скористатися ванною кімнатою – фактор на користь того, що вона не була примарою, але, коли за декілька хвилин вона не вийшла, я кинувся шукати її в будинку.

Її там не було. Її не було ніде ні в дворі, ні в порожньому сараї. Нарешті я повернувся і сів чекати її на веранді.

За пару хвилин Витрішок заскочив мені на коліна. Я не намагався його погладити кілька хвилин, перш ніж до мене дійшло, що він був реальним.

Вранці я купив корм для котів. Я не хотів залишати його на веранді, бо не був упевнений, що коли вітер донесе до єнотів його запах, вони не прогонять Смішка і Витрішка, тому я поклав його в миски на підставку біля кухонної раковини. У мене не було сміттєвого кошика, так що я залишив вікно кухні відкритим, щоб вони могли приходити й виходити, коли їм заманеться.

Я насилу поборов бажання дізнатися про Прісциллу більше через комп'ютер. Залишилося все, що було реальним, чому вона померла, я не хотів знати. Як вродлива жінка, яка мандрує по всьому світу, помирає у тридцять чотири роки?  Її роздерли леви? Вбили дикуни? Вона стала жертвою жахливої тропічної хвороби? Була пограбована, зґвалтована і вбита у Нью-Йорку? Що б там не сталося, у неї відібрали півстоліття. Я не хочу думати про книги, які вона написала б за цей час, про радість, яку вона відчувала б, подорожуючи з одного нового місця до іншого. Ні, я зовсім чітко не хочу знати, як вона померла.

Я працював неуважно декілька годин, потім посеред дня скочив і поспішив додому. До неї.

Я відчув, що щось було не так, з миті, коли вийшов зі свого автомобіля. Гойдалка біля ганку була порожньою. Смішок і Витрішок стрибнули з веранди, підбігли до мене й почали тертися під ногами, ніби шукаючи захисту.

Я покликав її по імені., ніякої відповіді. Потім я почув шурхіт з будинку. Я побіг до дверей і побачив єнота, який вилазив з вікна кухні тією дорогою, якою прийшов.

Там був безлад. Очевидно, він полював на їжу, і так як у мене все було в банках або заморожене, він кинувся шматувати в будинку все, шукаючи чогось їстівного.

А потім я побачив це: Подорож з моїми котами була пошматована так, ніби в єнота була істерика через відсутність їжі і він взявся за книгу, яку я залишив на кухонному столі. Сторінки були пошматовані на клоччя, обложка була теж пошматована, і він навіть помочився на те, що залишилося.

Декілька годин я гарячково намагався зібрати все докупи, сльози текли по моєму обличчю вперше відтоді, як я був дитиною, але не міг врятувати нічого – і це означало, що Прісцилла не прийде ні сьогодні, ні будь-якої іншої ночі, доки я не знайду ще одну копію книги.

У сліпій люті я схопив рушницю і потужний ліхтарик і вбив перших шістьох знайдених єнотів. Це не принесло полегшення, особливо коли я заспокоївся настільки, щоб подумати, що вона подумає про мою кровожерливість.

Мені здавалося, що ранок ніколи не настане. Коли він прийшов, я помчався в офіс, включив свій комп'ютер і спробував знайти екземпляр книги Прісцилли на www.abebooks.com і www.bookfinder.com, двох найбільших комп”ютерних сайтах, якими користуються дилери для продажу книг. В продажу не було жодного примірника.

Я зв”зався з іншими книжковими дилерами, послугами яких користувався в минулому. Жоден з них ніколи не чув про цю книгу.

Я зателефонував у відділ авторських прав при Бібліотеці Конгресу, вважаючи, що вони могли б мені допомогти. Не пощастило: на Подорож з моїми котами ніколи не заявлялися авторські права, не було жодного файла з копією. Мене пройняв такий трепет, ніби я бажав не річ, не книгу, а жінку.

Нарешті я зателефонував Чарлі Гріммісу, який рекламує себе як детектива книг. Він зробив велику частину роботи серед укладачів антологій, які шукають права та дозволи на невідомі давно надруковані книги і оповідання, їм байдуже до того, хто над чим працював, а хто отримав свої гроші.

Йому знадобилося дев”ять днів і це коштувало мені шістсот доларів, але я нарешті одержав остаточну відповідь:

Шановний Ітоне.

Ти влаштував для мене захоплюючу погоню. На півдорозі я б заклався, що такої книги немає, але ти був правий: очевидно, що в тебе був власний екземпляр з обмеженого тиражу.

Подорож з моїми котами – це самвидав Прісцилли Уоллес (пом. 1926) обмеженим тиражем 200 примірників., надруковано давно неіснуючим видавництвом Adelman Press of Bridgeport, штат Коннектикут. Книга ніколи не була захищена авторським правом або зареєстрована в Бібліотеці Конгресу.

Тепер ми маємо частину гіпотези. Наскільки мені відомо, ця жінка Уоллес роздала близько ста п’ятдесяти примірників друзям і родичам, останні п’ятдесят примірників, ймовірно, були втрачені після її смерті. Я перевірив, за останні десять років не було в продажу жодної копії в будь-якому місці. Важко отримати достовірні дані за більше ніж останні 10 років. Враховуючи, що вона була невідома, що книга була видана з марнославства і що вона призначалася для людей, які її знали, не дуже велика ймовірність того, що існують хоча б п’ятнадцять чи двадцять примірників.

Усього найкращого,

Чарлі.

Коли нарешті настає час приймати ризики, ви не думаєте про це, а просто дієте. Я покинув свою роботу у другій половині дня і минулий рік петляв по всій країні, полюючи за примірником Подорожі з моїми котами. Я так і не знайшов, але продовжуватиму пошук, не дивлячись на те, скільки це займе часу. Я самотній, але не зневірився.

Чи був це сон? Чи була вона галюцинацією? Кілька знайомих, яким я зізнався, думають, що так. До дідька, я б теж так думав, якби подорожував наодинці. У мене є два коти – компаньйони, і вони настільки реальні, наскільки бувають коти.

Так для людини без мети настає нарешті день, коли вона приступає до найважливішої в житті місії. Жінка, яку я кохаю, занадто рано померла півстоліття тому назад. Я єдиний, хто може повернути їй втрачені роки, якщо не всі відразу, то хоча б увечері і у вихідні, але так чи інакше вона їх отримає. Я проводжу всі свої вечори так, щоб показати їй досі не знайдену річ. Тепер я збираюся почати збирати її завтра.

У всякому разі, це історія. Моя робота втрачена, як і більша частина моїх грошей. Я не спав двічі  у одному лічжку більше ніж чотириста днів. Я схуднув і ношу свій одяг довше, ніж збирався. Це не має значення. Єдине, що має значення, це знайти примірник цієї книги, і коли-небудь, я знаю, це станеться.

Чи жалкую я за чимось?

Тільки за одним.

Я ніколи не доторкався до неї. Жодного разу.