Нарешті золоті олені

заснули тихо на полянах

так само і гірські козли

поклали голови на камені.

єдинороги тури білки

всілякі звірі смирні й хижі

а також різні птиці

на них цар Мідас[1] не полює

задумав він

впіймать силена[2]

три дні ганявся він

і зрештою впіймав

і зацідивши кулаком

межи очі спитав:

- що саме краще для людини

заржав силен

- бути нічим

- померти [3]

цар Мідас повертається в палац

та не смакує йому серце премудрого силена

тушковане в вині

посмикуючи бороду він ходить

й розпитує старих людей

- скільки днів живе мураха

- чому собаки виють на покійника

- наскільки була б високою гора

насипана з кісток

усіх прадавніх звірів і людей

потому призвав людину

яка малює на червоних вазах

чорним перепелиним пір’ям 

гучні походи і турніри

і Мідасу розповісти просив :

- чому прекрасна шия скакуна

і сукні у дівчат що грають в м’яч

як струмені води живі і неповторні

дозволь мені посидіти з тобою

просив художник ваз

ми обговоримо людей

яких шануємо безмежно

вони дають землі одне зерно

й збирають десять

які упорядковують сандалі й республіку

які рахують зорі й гроші

поеми пишуть і схиляються

аби з піску підняти зів’ялу конюшину

ми дещо захмеліли

й злегка помудрували

й можливо обидва

складаємося з крові та ілюзій

звільнитись від яких здається легко

на перший погляд.

[1]Мідас – цар, який правив Фрігією. Коли цар вів військо на Індію, його піддані підбрали в лісі безтямно хмільного Силена. Мідас гостинно його зустрів і приязно бесідував десять днів, після чого повернув його Діонісу, який горював за втраченим учителем. На радощах Діоніс запропонував Мідасу виконати будь-яке бажання. Мідас попросив, щоб усе, чого він торкнеться, перетворювалося в золото. Бажання було виконане. Мідас доторкнувся до гілки дуба, вона стала золотою, так само золотим став камінь. Радості Мідаса настав край, коли віиявилося, що їжа й питво теж перетворюються на золото. Злякавшись голодної смерті, Мідас подався до Діоніса, просити забрати назад цей дар.Діоніс повелів Мідасу викупатися в річці Пактол, в якій відтоді знаходять крупинки золота. Мідас збавився від дару Діоніса.

Мідас був суддею на змаганні ліри Аполлона з флейтою Марсія і присудив перемогу Марсію. За це Аполлон нагородив Мідаса ослячими вухами. Щоб приховати правду про свої вуха, Мідас наказав своєму перукареві під загрозою страти нікому про них не розповідати. Людській природі не властиво зберігати тайни. Перукар викопав ямку і пошепки розповів їй, що в царя Мідаса ослячі вуха. В ямці виріс очерет. Хлопчик зробив з нього очеретяну дудочку. Дудочка всьому світу розповіла, що в царя Мідаса ослячі вуха.

Виникненню міфа про дар Мідаса перетворювати все на золото посприяв факт, що в його час було винайдено спосіб одержання латуні – золотистого сплаву міді з цинком.

[2]Силени – за Павсанієм, це сатири, які дожили до похилого віку. Були божествами річок, джерел і місцин, багатих на воду й рослинність, але протиставлялися сатирам- демонам гір і лісів. В їх природі поєдналися тваринне, низьке, хмільне з вакхічним натхненням в музиці і пророчим екстазом.

[3 "Бути нічим" - Арістотель переповів бесіду Силена з Мідасом. На запитання „Що краще для людини?” Силен дав відповідь „Неіснування й смерть”.

Przypowieść o Królu Midasie

Nareszcie złote jelenie

spokojne śpią na polanach

a także kozły górskie

z głową na kamieniu

tury jednorożce wiewiórki

w ogóle wszelka zwierzyna drapieżna i łagodna

a także ptaki wszelkie

król Midas nie poluje

umyślił sobie

pojmać sylena

trzy dni go pędził

aż wreszcie złapał

i zdzieliwszy pięścią

między oczy zapytał:

-co dla człowieka najlepsze

zarżał sylen

- być niczym

- umrzeć

wraca król Midas do pałacu

ale nie smakuje mu serce mądrego sylena

duszone w winie

chodzi szarpie brodę

i pyta starych ludzi

- ile dni żyje mrówka

- dlaczego pies przed śmiercią wyje

- jak wysoka będzie góra

usypana z kości

wszystkich dawnych zwierząt i ludzi

potem kazał przywołać człowieka

który na czerwonych wazach

maluje piórem czarnej przepiórki

wesela pochody i gonitwy

a zapytany przez Midasa odpowiada:

- ponieważ szyja galopującego konia

jest piękna

a suknie dziewcząt grających w piłkę

są jak strumienie żywe i niepowtarzalne

pozwól mi usiąść przy tobie

prosi malarz waz będziemy

mówili o ludziach

którzy swoją śmiertelną powagą

oddają ziemi jedno ziarno

a zabierają dziesięć

którzy naprawiają sandał i rzeczpospolitą

obliczają gwiazdy i obole

piszą poematy i pochylają się

aby z piasku podjąć zgubioną koniczynę

będziemy trochę pili

i trochę filozofowali

i może obaj

którzy jesteśmy z krwi i złudy

wyzwolimy się w końcuod gniotącej lekkości pozoru