Тадеушові Хшановському -

аркадійському поетові

присвячує

люблячий Його

Автор

- лиш розум неспокійний як голуб перед бурею

тримає тіло як вітер стебло

і руки наповнені шелестом і пусткою

сходять з пагорба нехоті в бурхливий потік часу

і вуста яким солодке розсудливе мовчання

глибинна хвиля розіб'є їх об берег як мушлю

Залишаю ніжність квітам - я сплю на кулаці

Прощавай Аркадія

було чудово

але грудям

занадто тісно

Я жив тінями

і безмовною

милістю хмар

Любив гусінь

і час смеркання

любов'ю ніжною

і не чоловічою

а тепер треба

з теплих долонь

мости

над прірвами

Прощавай Аркадія

цей краєвид

може зруйнувати

одна сльоза

за один крик про допомогу

можна віддати без жалю

густі хмари

видимі дерева

колони плюща

планети і яблука

розум який хоче втекти як голуб від бурі

тримає тіло як вітер стебло -

не варто втішати Офелію яка плаче над потоком

марно просити дзеркало творити відлуння

є лише один шляхетний плач плач героїв

і єдина ніжність ніжність матері й садівника

а якщо пам'ять схожа на могильну гієну

її треба відкинути як таку любов

яка є лише голодом і жалістю

Сивієш голово

як голуб в бурю

і не раз тіло гнулося

під нагаями вітру

Вуста на поталу вустам

руки на поталу світові

Ostateczna zgoda na czas

Tadeuszowi Chrzanowskiemu -

arkadyjskiemu poecie

przypisuje

kochający Go

Autor

- lecz głowę niespokojną jak gołąb przed burzą

zatrzyma ciało wątłe jak łodyga wiatru

a ręce pełne szmeru klejnotów i pustki

zejdą ze wzgórz niechęci w rwącą strugę czasu

i usta którym słodka rozwaga milczenia

fala głębi rozbije jak muszlę o brzeg

Kwiatom zostawiam czułość - ja śpiący na pięści

Żegnaj Arkadio

dobrze było

ale dla piersi

nazbyt wąsko

cieniami żyłem

i milczeniem

łaską obłoku

Kochałem liszki

zmierzchu korę

miłością tkliwą

i niemęską

a teraz trzeba

z ciepłych dłoni

nad przepaściami

przęsła

Żegnaj Arkadio

ten krajobraz

można przełamać

jedną łzą

za jedno wołanie o pomoc

można bez żalu oddać

tłuste obłoki

drzew pozory

kolumny bluszcze

planety i jabłka

głowę która chce umknąć jak gołąb przed burzą

zatrzyma ciało wątłe jak łodyga wiatru -

nie warto pocieszać Ofelii płaczącej nad strumieniem

próżno pytać zwierciadła w kształcie echa

jest tylko jeden szlachetny płacz płacz bohaterów

i jedna czułość czułość matki i ogrodnika

a pamięć jeśli oznacza hienę grobów

trzeba oddalić jak taką miłość

która jest tylko głodem i litością

Siwiejesz głowo

jak burzy gołąb

i ciało nieraz się łamie

pod biczami wiatru

Usta na pastwę ustom

ręce na pastwę światom