Нічого не змінилося.

Тіло вразливе

повинне їсти і дихати повітрям і спати,

має тонку шкіру і кров під нею,

має великий запас зубів і нігтів,

його кістки ламкі, суглоби розтягуються.

Все це враховується при тортурах.

Нічого не змінилося.

Тіло тремтить, як тремтіло

до і після заснування Риму,

у ХХ столітті до і після Христа,

тортури такі, якими були, тільки зменшилася земля,

і що б не сталося, це ніби як за стіною.

Нічого не змінилося.

Додалися тільки люди

поряд із давніми з’явились нові гріхи,

реальні, навіяні, минущі і неважливі,

але крик, яким тіло за них відповідає,

був, є і буде криком невинуватості,

відповідно до вікової шкали та реєстру.

Нічого не змінилося.

Хіба що тільки манери, церемонії, танці.

Рух рук, яким захищають голову,

він все ж залишається незмінним.

Тіло звивається, смикається і виривається,

збите з ніг падає, підкошуються коліна,

набуває синього кольору, набрякає, слиниться і кровоточить.

Нічого не змінилося.

Крім течії рік,

лінії лісів, узбереж, пустель і льодовиків.

Серед цих пейзажів блукає маленька душа,

зникає, повертається, наближається, віддаляється,

чужа самій собі, невловима,

часом впевнена,часом невпевнена у своєму існуванні,

Тоді як тіло є і є і є

і не має куди подітися

Tortury

Nic się nie zmieniło.
Ciało jest bolesne,
jeść musi i oddychac powietrzem, i spać,
ma cienką skóre, a tuż pod nią krew,
ma spory zasób zębów i paznokci,
kości jego łamliwe, stawy rozciąglliwe.
W torturach jest to wszystko brane pod uwagę.

Nic się nie zmieniło.
Ciało drży, jak drżało
przed założeniem Rzymu i po jego założeniu,
w dwudziestym wieku przed i po Chrystusie,
tortury są, jak były, zmalała tylko ziemia
i cokolwiek się dzieje, to tak jak za scianą.

Nic się nie zmieniło.
Przybyło tylko ludzi,
obok starych przewinien zjawiły się nowe,
rzeczywiste, wmówione, chwilowe i żadne,
ale krzyk, jakim ciało za nie odpowiada,
był, jest i będzie krzykiem niewinności,
podług odwiecznej skali i rejestru.

Nic się nie zmieniło.
Chyba tylko maniery, ceremonie, tańce.
Ruch rąk osłaniających głowę
pozostał jednak ten sam.
Ciało się wije, szarpie i wyrywa,
ścięte z nóg pada, podkurcza kolana,
sinieje, puchnie, ślini się i broczy.

Nic się nie zmieniło.
Poza biegiem rzek,
linią lasów, wybrzeży, pustyń i lodowców.
Wśród tych pejzaży duszyczka się snuje,
znika, powraca, zbliża się, oddala,
sama dla siebie obca, nieuchwytna,
raz pewna, raz niepewna swojego istnienia,
podczas gdy ciało jest i jest i jest
i nie ma się gdzie podziać