В пейзажі давнього майстра

під олійною фарбою дерева мають коріння,

шлях, безумовно, веде до мети,

підпис скромно затулений стеблами,

ймовірно п'ята після полудня,

зелень м'яко, але переконливо зупиняє,

тому і я призупинилася - саме так, мій любий,

це я та жінка біля ясена.

Подивися, як далеко я відійшла від тебе,

який у мене білий чепець і жовта спідниця,

як міцно тримаю кошик, щоб не випасти з картини,

як я красуюся в чужій долі

і відпочиваю від життєвих таємниць.

Якби й покликав, не почую,

якби й почула, не обернуся,

а якби й зробила цей неможливий рух,

твоє обличчя здалося б мені чужим.

Я знаю світ у межах шести миль.

Я знаю трави і заклинання від всіх страждань.

Бог все ще дивиться на маківку моєї голови.

Я все ще молюся про миттєву смерть.

Війна - це кара, а мир - нагорода

Сороміцькі сни - породження сатани.

Очевидно, що я маю душу, як слива має кісточку.

Я не знаю пристрасті серця.

Я не знаю наготи батька моїх дітей.

Я не здогадуюсь, що Пісня пісень

підступна, заплутана чернетка.

Те, що хочу сказати, є в готових реченнях.

Я не впадаю у відчай, бо це не моє,

а тільки довірено мені на зберігання.

Навіть якби ти упадав за мною на дорозі,

Навіть якби ти задивлявся в очі,

Я обмину тебе за волосину від самого краю прірви.

Праворуч мій дім,  в якому все навколо відоме

разом з його східцями та входом всередину,

де трапляються ненамальовані події:

кішка стрибає на лаву,

сонце падає на олов'яний жбан,

за столом сидить худорлявий чоловік

і лагодить годинник.

Джованні Доменіко Тьєполо "Пейзаж з сидячою селянкою", 1757, деталь фрески, Венето, Віченца, Вілла Валмарана-а-Нані

Giovanni Domenico Tiepolo  "Landscape with Sitting Farmer", 1757,  fresco, detail, Italy, Veneto, Vicenza, Villa Valmarana ai Nani.

Pejzaż

W pejzażu starego mistrza

drzewa mają korzenie pod olejną farbą,

ścieżka na pewno prowadzi do celu,

sygnaturę z powagą zastępuje źdźbło,

jest wiarygodna piąta po południu,

maj delikatnie, ale stanowczo wstrzymany,

więc i ja przystanęłam - ależ tak, drogi mój,

to ja jestem ta niewiasta pod jesionem.

Przyjrzyj się, jak daleko odeszłam od ciebie,

jaki mam biały czepek i żółtą spódnicę,

jak mocno trzymam koszyk, żeby nie wypaść z obrazu,

jak paraduję sobie w cudzym losie

i odpoczywam od żywych tajemnic.

Choćbyś zawołał, nie usłyszę,

a choćbym usłyszała, nie odwrócę się,

a choćbym i zrobiła ten niemożliwy ruch,

twoja twarz wyda mi się obca.

Znam świat w promieniu sześciu mil.

Znam zioła i zaklęcia na wszystkie boleści.

Bóg jeszcze patrzy w czubek mojej głowy.

Modlę się jeszcze o nienagłą śmierć.

Wojna jest karą a pokój nagrodą

Zawstydzające sny pochodzą od szatana.

Mam oczywistą duszę jak śliwka ma pestkę.

Nie znam zabawy w serce.

Nie znam nagości ojca moich dzieci.

Nie podejrzewam Pieśni nad pieśniami

o pokrętny zawiły brudnopis.

To, co pragnę powiedzieć, jest w gotowych zdaniach.

Nie używam rozpaczy, bo to rzecz nie moja,

a tylko powierzona mi na przechowanie.

Choćbyś zabiegł mi drogę,

Choćbyś zajrzał w oczy,

minę Cię samym skrajem przepaści cieńszej niż włos.

Na prawo jest mój dom, który znam dookoła

razem z jego schodkami i wejściem do środka,

gdzie dzieją się historie nie namalowane:

kot skacze na ławę,

słońce pada na cynowy dzban,

za stołem siedzi kościsty mężczyzna

i reperuje zegar.