Вони обоє переконані

що їх поєднало несподіване почуття.

Така впевненість прекрасна,

але невпевненість краща.

Думають, що якщо раніше не були знайомі,

з ними нічого не відбувалося.

А як щодо вулиць, сходів, коридорів,

на яких вони колись могли розминутися?

Хотілося б їх запитати,

чи не згадають -

може в обертових дверях

колись віч-на-віч?

якесь "перепрошую" в натовпі?

голос "помиляєтеся" в телефоні?

- але я знаю відповідь.

Ні, не згадаємо.

Вони б дуже здивувалися,

що вже давно

ймовірність гралася з ними.

Ще не зовсім готова

стати їхньою долею,

наближала і віддаляла,

перебігала їм дорогу

і стримуючи сміх

відскакувала вбік.

Були знаки, сигнали,

Але ж неробірливі.

Можливо три роки тому

або минулого вівторка

якийсь листок перелетів

з плеча на плече?

Було щось впущено і піднято.

Хто знає, чи це не м'ячик

в зарослях дитинства?

Були дверні ручки і дзвіночки,

на яких заздалегідь

дотик лягав на дотик.

Валізи поряд в одній камері схову.

Можливо навіть був у одну ніч однаковий сон,

який розвіявся відразу після пробудження.

Все ж кожен початок

це тільки продовження

а книга подій

завжди напіввідкрита.

До фільму Кшештофа Кесльовського "Три кольори: червоний?" (1994), останнього з трьох фільмів "Три кольори", композитор Збігнев Прайснер написав музику на цей вірш Віслави Шимборської

Miłość od pierwszego wejrzenia

Oboje są przekonani,

że połączyło ich uczucie nagłe.

Piękna jest taka pewność,

ale niepewność piękniejsza.

Sądzą, że skoro nie znali się wcześniej,

nic między nimi nigdy się nie działo.

A co na to ulice, schody, korytarze,

na których mogli się od dawna mijać?

Chciałabym ich zapytać,

czy nie pamiętają –

może w drzwiach obrotowych

kiedyś twarzą w twarz?

jakieś „przepraszam” w ścisku?

głos „pomyłka” w słuchawce?

– ale znam ich odpowiedź.

Nie, nie pamiętają.

Bardzo by ich zdziwiło,

że od dłuższego czasu

bawił się nimi przypadek.

Jeszcze nie całkiem gotów

zamienić się dla nich w los,

zbliżał ich i oddalał,

zabiegał im drogę

i tłumiąc chichot

odskakiwał w bok.

Były znaki, sygnały,

cóż z tego, że nieczytelne.

Może trzy lata temu

albo w zeszły wtorek

pewien listek przefrunął

z ramienia na ramię?

Było coś zgubionego i podniesionego.

Kto wie, czy już nie piłka

w zaroślach dzieciństwa?

Były klamki i dzwonki,

na których zawczasu

dotyk kładł się na dotyk.

Walizki obok siebie w przechowalni.

Był może nawet pewnej nocy jednakowy sen,

natychmiast po zbudzeniu zamazany.

Każdy przecież początek

to tylko ciąg dalszy,

a księga zdarzeń

zawsze otwarta w połowie.