Я надто близько, щоб йому наснитись.

Не в'юсь навколо нього, не ховаюсь

під коренями дерева. Я надто близько.

Не моїм голосом співає риба в сіті.

Не з мого пальця перстеньок скотився.

Я надто близько. Запалав великий дім,

на порятунок звуть без мене. Надто близько,

Щоб у моїм волоссі вдарив дзвін.

Надто близько, щоб я могла прийти як гість,

перед яким розсовуються стіни.

Я не помру ніколи вдруге так легко,

так швидко поза тілом, неусвідомлено,

 як в його сні колись. Я надто близько,

надто близько. Я чую шикання

і бачу полиски луски тих слів,

завмерла я в обіймах. Він спить,

в ту мить доступніший єдиний раз в житті

касирші мандрівного цирку з єдиним левом,

ніж мені, лежачій поруч.

Зараз перед ним зростає в нім долина

червонолиста, заперта сніжною горою

у лазуровому повітрі. Я надто близько,

щоб до нього впасти з неба. Мій крик

його б міг тільки розбудити.  Бідолашна,

обмежена своєю особистістю,

а я була березою, а я бувала ящіркою,

я являлася з часів і атласів

у переливах барвів шкір.  Я мала

щастя зникати перед здивованими очима,

що є багатством із багатств. Я надто близько,

надто близько, щоб снитися йому.

Я вивільняю руку з-під голови заснулого,

затерплу, повну різьблених шпильок.

На вістрі кожної, до зникнення,

є збитий ангел.

Jestem za blisko, żeby mu się śnić

Jestem za blisko, żeby mu się śnić.

Nie fruwam nad nim, nie uciekam mu

pod korzeniami drzew. Jestem za blisko.

Nie moim głosem śpiewa ryba w sieci.

Nie z mego palca toczy się pierścionek.

Jestem za blisko. Wielki dom się pali

beze mnie wołającej ratunku. Za blisko,

żeby na moim włosie dzwonił dzwon.

Za blisko, żebym mogła wejść jak gość,

przed którym rozsuwają się ściany.

Już nigdy po raz drugi nie umrę tak lekko,

tak bardzo poza ciałem, tak bezwiednie,

jak niegdyś w jego śnie. Jestem za blisko,

za blisko. Słyszę syk

i widzę połyskliwą łuskę tego słowa,

znieruchomiała w objęciu. On śpi,

w tej chwili dostępniejszy widzianej raz w życiu

kasjerce wędrownego cyrku z jednym lwem

niż mnie leżącej obok.

Teraz dla niej rośnie w nim dolina

rudolistna, zamknięta ośnieżoną górą

w lazurowym powietrzu. Ja jestem za blisko,

żeby mu z nieba spaść. Mój krzyk

mógłby go tylko zbudzić. Biedna,

ograniczona do własnej postaci,

a byłam brzozą, a byłam jaszczurką,

a wychodziłam z czasów i atłasów

mieniąc się kolorami skór. A miałam

łaskę znikania sprzed zdumionych oczu,

co jest bogactwem bogactw. Jestem blisko,

za blisko, żeby mu się śnić.

Wysuwam ramię spod głowy śpiącego,

zdrętwiałe, pełne wyrojonych szpilek.

Na czubku każdej z nich, do przeliczenia,

strąceni siedli anieli.