Кожен закоханий має власну теорію болю,

Народженого відстанню

Між нещасним коханням і самотою:

Чому сон рідніший людини з плоті і крові,

Це почуття прокинутись заважає,

Щоб роздивитися схожість з собою.

Нарцис не вірить у незнайоме;

Своє зображення в озері він кохає,

Коли лишається наодині з самотою,

Дитину, водограй, камінь, вогонь,

Навіть в біді сприймаємо

Як частку світу, нероздільну з собою.

Літні люди люблять Пруста, й готові

Сприймати кохання як витвір уяви,

Більше кохання найрідніше із самотою

Незалежно від цього, кожному відомо,

Що закохані завжди шукають,

Свою подобу, не схожу з собою.

Мабуть, ми ніколи не знайомі з самотою.

Are You There?

Each lover has some theory of his own
About the difference between the ache
Of being with his love, and being alone:

Why what, when dreaming, is dear flesh and bone
That really stirs the senses, when awake,
Appears a simulacrum of his own.

Narcissus disbelieves in the unknown;
He cannot join his image in the lake
So long as he assumes he is alone.

The child, the waterfall, the fire, the stone,
Are always up to mischief, though, and take
The universe for granted as their own.

The elderly, like Proust, are always prone
To think of love as a subjective fake;
The more they love, the more they feel alone.

Whatever view we hold, it must be shown
Why every lover has a wish to make
Some kind of otherness his own:
Perhaps, in fact, we never are alone.