Про це, я, співаю серед весни, зібране для  закоханих,

(Хто як не я повинен розуміти закоханих, і всі їхні печалі і радості?

І хто як не я повинен бути поетом товаришів?)

Зібравшись, я проходжу цим садом, цим світом – і незабаром я виходжу за ворота,

Далі стороною понад озером, тепер трохи вбрід, не боячись промокнути,

Далі біля паркану залізничного посту, де звалена купа старого каміння, зібраного з полів,

(Польові квіти, виноградні лози і бур’яни проросли крізь каміння, і майже закрили його – я проходжу мимо,)

Далі, далі в ліс, перш ніж задумаюся, куди я йду,

Самотній, вдихаючи запах землі, часом зупиняючись, і тут в тиші,

Сам один я подумав – ще не скоро збереться круг мене загін,

Дехто йде поруч зі мною, а дехто позаду, а дехто обіймає мої руки чи шию,

Це душі моїх дорогих друзів, мертвих чи живих – щільно йдуть вони, безліч людей, і я посередині,

Об’єднуючий, розділяючий, співаючий серед весни, це я блукаю разом з ними,

Збираючи якісь прикмети – кидаючись назустріч до когось поряд зі мною;

Тримай! Бузок з сосновою гілкою,

Тримай, мох з моєї кишені, який я зняв з вірджинського дуба у Флориді, де він переплівшись звисав донизу,

Тримай, кілька гвоздик і гілочка лавра, жменька шавлії,

А ось що я зараз витягнув з води, пробираючись берегом озера,

(О тут я востаннє бачив того, хто ніжно мене кохає – і повертається знову, ніколи не розлучаючись зі мною,

І це, О це повинно стати символом товариства – ним повинен стати корінь аїру,

Обмінюйтеся ним один з одним, молоді! Хай ніхто не поверне його назад!)

І гілочка клена, і кетяги помаранчів чи каштанів,

І стебла смородини, цвіт сливи і пахучий кедр:

Ось це я, оточений щільною хмарою душ,

Блукаючи, показуючи, чи торкаючи, коли проходжу, чи вільно розкидаючи їх навколо себе,

Вказуючи кожному на те, що він повинен мати - щоб давати кожному;

Але те, що я дістав з води на березі озера, це я залишаю собі,

Я віддам це – але тільки тому, хто кохає так, як я сам здатен кохати.

 "Аїр", 1860

These, I, Singing in Spring

THESE, I, singing in spring, collect for lovers,       

(For who but I should understand lovers, and all their sorrow and joy?     

And who but I should be the poet of comrades?)    

Collecting, I traverse the garden, the world—but soon I pass the gates,    

Now along the pond-side—now wading in a little, fearing not the wet,            

Now by the post-and-rail fences, where the old stones thrown there, pick’d from the fields, have accumulated,  

(Wild-flowers and vines and weeds come up through the stones, and partly cover them—Beyond these I pass,)  

Far, far in the forest, before I think where I go,       

Solitary, smelling the earthy smell, stopping now and then in the silence,

Alone I had thought—yet soon a troop gathers around me,   10

Some walk by my side, and some behind, and some embrace my arms or neck,  

They, the spirits of dear friends, dead or alive—thicker they come, a great crowd, and I in the middle,   

Collecting, dispensing, singing in spring, there I wander with them,         

Plucking something for tokens—tossing toward whoever is near me;       

Here! lilac, with a branch of pine,       15

Here, out of my pocket, some moss which I pull’d off a live-oak in Florida, as it hung trailing down,       

Here, some pinks and laurel leaves, and a handful of sage,

And here what I now draw from the water, wading in the pondside,         

(O here I last saw him that tenderly loves me—and returns again, never to separate from me,     

And this, O this shall henceforth be the token of comrades—this Calamus-root shall,          20

Interchange it, youths, with each other! Let none render it back!) 

And twigs of maple, and a bunch of wild orange, and chestnut,    

And stems of currants, and plum-blows, and the aromatic cedar:  

These, I, compass’d around by a thick cloud of spirits,      

Wandering, point to, or touch as I pass, or throw them loosely from me,     25

Indicating to each one what he shall have—giving something to each;    

But what I drew from the water by the pond-side, that I reserve,   

I will give of it—but only to them that love, as I myself am capable of loving.

"Calamus", 1860