Прощальний змах руки і сльози,

Сльози і вигуки, й розлука,

В очах прощання, в душі прощання,

І враз завмерли непорушно руки.

У світі, де немає Бога, зупинка

Стає кінцем, пронизливим прощанням.

Казати „Прощавай” і вторити „Удачі”,

Тут просто бути, просто бачить.

Щоб залишатися собою, зневажай

Істоту, що дає так мало і бере

Так мало, надто мало, повернися

У вічне торжество стихії, чашу

Свою прийми, не ремствуй словом,

Чи спи, чи так лежи безмовно,

Тут просто бути, просто бачить,

Прохати „Прощавай”,  прохати „Прощавай”.

Для когось звична річ. Цієї звички

Достатньо Богу. Торжествує вічно

Що ще окрім стихії, яку ще душу

Можу мати, крім тої, що від сонця?

Waving Adieu, Adieu, Adieu

That would be waving and that would be crying,

Crying and shouting and meaning farewell,

Farewell in the eyes and farewell at the centre,

Just to stand still without moving a hand.

In a world without heaven to follow, the stops

Would be endings, more poignant than partings, profounder,

And that would be saying farewell, repeating fare-well,

Just to be there and just to behold.

To be one’s singular self, to despise

The being that yielded so little, acquired

So little, too little to care, to turn

To the ever-jubilant weather, to sip

One’s cup and never to say a word,

Or to sleep or just to lie there still,

Just to be there, just to be beheld,

That would be bidding farewell, be bidding farewell.

One likes to practice the thing. They practice,

Enough, for heaven. Ever-jubilant,

What is there here but weather, what spirit

Have I except it comes from the sun?