Іноді, коли ти кажеш бувай, ти не знаєш, що це бувай назавжди.

Ти торкаєшся губами її щічки чи тиснеш його руку і йдеш.

Що ще можна зробити? Виходиш на вулицю, де світло ніколи

не було таким яскравим, таким сіяючим, таким нестерпно блискучим.

Та в основному ми не знаємо, яке бувай стає останнім.

Хто б міг подумати, що абсолютно випадкове "Привіт, Стів, бувай здоровий"

буде останнім? Через кілька років хтось згадує, що Грег живе

в Іспаніїї або Ребекка вийшла заміж в Еквадор або Ден

в Шревепорті. Або ви чуєте від знайомих

що Кенні помер, той, кого ти колись любив, той, з ким

ти проводив нескінченні години, сміється в тих далеких спекотних днях

на якомусь іншому узбережжі, в якомусь іншому житті. Одного ранку ти

гортаєш Union-Tribune, а на сторінці некрологів фотографія Ларрі,

з давньої компанії, і ти під нею прочитаєш це невеличке повідомлення,

і твоє серце обірветься. Одного дня в книжковому магазині Денніса на Жірарда,

якийсь хлопець, якого ти зовсім не пам'ятаєш, починає трясти

твою руку і говорить, що Сьюзен померла від раку шлунку

п'ять років тому. "Я не впевнений, що ти про це знав". І справді,

ти не знав. І Еліота поглинув час. Це було останнє

бувай там у вузькому переході на шостому поверсі мого будинку без ліфта

десятки років тому? Еліот нервово посміхається

ангельською посмшкою і повертається,

щоб піти, і я з рукою на потьмянілій дверній ручці дивлюся,

як він спускається вниз запиленими напівтемними сходами,

в те місце п'ятдесят років назад, двері якого ще не зовсім закриті для добра.

Stewe Kowit "I Stand In The Doorway"

Sometimes when you say goodbye you know it’s goodbye for keeps.

You touch your lips to her cheek, or you squeeze his hand & walk off.

What else can you do? Out on the street, the light has never

been so intense, so luminous, so intolerably bright.

But mostly we don’t know when it’s that final goodbye.

Who would have thought that perfectly casual “Hey, Steve, take care”

would be the last? Years later someone mentions that Greg is living

in Spain or Rebecca got married in Ecuador or Don

is in Shreveport. Or you hear through the grapevine

that Kenny has died, someone you once loved, someone with whom

you spent endless hours laughing back in those feverish days

on that other coast, in that other life. One morning you turn

the page of the Union-Tribune, & among the obits there’s a picture of Larry,

from the old coalition, & you read that small notice beneath it,

& your heart stops. One afternoon, at Dennis’s bookshop up on Girard,

some guy you don’t quite remember starts shaking

your hand & tells you that Susan died of stomach cancer

five years ago now. “I wasn’t sure that you knew.” & in fact

you didn’t know. & Eliot, swallowed by time. Was that the last

goodbye, there in the narrow hallway of that sixth-floor walk-up of mine,

all those decades ago? Eliot grinning that edgy, cherubic grin & turning

to leave, & me with my hand on the tarnished knob of that door, watching

him make his way down the stairs in the dusty, fluorescent semidark

of that place fifty years back, that door which hasn’t yet quite shut for good.