Тепер, коли я вимкнув телефон,

ніхто не може дотягнутися до мене -

принаймі цим вечором

вони протримаються без моїх порад

чи суджень.

Зараз більше ніхто не зателефонує

й не запитає обережно

чи я не чув, що вона мертва,

та жінка, яку я колись кохав -

нічого крім над містом розвіяного попелу

тієї, якої вже немає.

Так, дякую, я чув.

Це сталося занадто гарним ранком.

Що мусило само собою мене насторожити

На сонці палали мандарини

й вогненні пуансетії,

неначе тисячі свічок.

На один вечір вони повинні мені вибачити.

Я зайнятий спогляданням того, що знову відбувається,

що сталося давно,

коли я примостився на шезлонгу Джозефіни

під неймовіно синім небом,

розірваним - якщо це слово годиться тут -

кількома танучими хмарами,

повністю білими і неймовірно чудовими,

дрейфуючими від одного небуття до іншого.

Steve Kowit "Some clouds"

Now that I've unplugged the phone,

no one can reach me--

At least for this one afternoon

they will have to get by without my advice

or opinion.

Now nobody else is going to call

& ask in a tentative voice

if I haven't yet heard that she's dead,

that woman I once loved--

nothing but ashes scattered over a city

that barely itself any longer exists.

Yes, thank you, I've heard.

It had been too lovely a morning.

That in itself should have warned me.

The sun lit up the tangerines

& the blazing poinsettias

like so many candles.

For one afternoon they will have to forgive me.

I am busy watching things happen again

that happened a long time ago.

as I lean back in Josephine's lawnchair

under a sky of incredible blue,

broken--if that is the word for it--

by a few billowing clouds,

all white & unspeakably lovely,

drifting out of one nothingness into another.