Тоді було вирішено - я з власної волі покидаю життя

смердюче і заплутане як водорослі

і починаю спочатку, де ніхто мене не знав. Я дістав

свої карти та обвів колом найімовірніше місце: Помаскі.

Прямо на екваторі. Нульова широта. Еге,

цілком згодиться. Засунувши те мале, чим я володів,

у свою зелену полотняну торбинку, я відправився на південь

до Калі, далі через Гуаякіль до Кіто,

де хтось сказав мені, який автобус мені треба зловити

- як я і зробив. Ми тряслися з зупинками і скреготом.

Поваленого з ніг, мене кидало доти, доки не пощастило,

якось ухопити ремінь і впасти на сидіння.

Коли я подивився у вікно, міста вже не було.

Андський пейзаж мчав мимо, можливо,

вишукано, але швидше, ніж хтось міг би уявити.

Цей дурень гнав з нами через гори

з шаленою швидкістю. Мені перехопило подих, коли я глянув на цього чоловіка

за кермом: здоровенний, огрядний, його голова

чудернацько деформована, його масивна шия блищала

від поту. Обличчя в його дзеркалі заднього виду такого типу,

який побачиш у божевільнях - як кажуть,

без лоба, і очі занадто малі і задалеко одне від одного.

Я злякався. Втратив розум від переляку. За межею,

яка повинна була бути горами та річками, були туманні

обриси. Сонце, як щось вільно плаваюче,

поривалося кудись за горизонт. Далі ніч, знову і знову

віддалене світло того, що повинне було бути містами.

Без сумніву місто Помаскі серед них.

"Помаскі" закричав я і схопився на ноги.

Але автобус рвонувся, жбурнувши мене назад. Ми не збиралися

зупинятися, це було цілком зрозуміло. "Зараз слухайте сюди!

Слухайте сюди!" Я кричав так голосно, як тільки міг -

і тоді я побачив, що слід було побачити

з самого початку: у чоловіка не було вух. Я почав плакати.

"Це нечесно! Це просто нечесно!" - Інші

байдужі і мовчазні еквадорці, сиділи загорнуті

у свої пончо, не рухаючись. Я ридав

безпорадно в свої долоні. Однак навіть зараз -

незважаючи на кожну зраду, на всі втрачені мрії:

жінку, яку я не зміг пробачити, дітей

яких ніколи не повернути, тільки той самий дурень

сірий і сутулий; навіть зараз, нарешті усвідомлення,

що не можна ні вийти, ні повернутися назад

світ сам по собі є нічим іншим, як рухом:

ефемерною, мерехтливою, безглуздою пустотою, кружляючою в космосі -

буває час, коли я все-таки відмовляюсь вірити в це, час

коли жахлива облудність всього цього перемагає мене,

І я раптом схоплююся на ноги - так,

навіть зараз - з давнім обуренням і страхом.

"Зараз слухайте сюди," я ридаю. " Зараз слухайте сюди!"

Помаскі - містечко в кантоні Кіто, Еквадор. Знаходиться за 16 км на північ від Кіто і за 6 км на південь від екватора на дорозі до Сьюдад-Мітад дель Мундо.

Steve Kowit "The Bus to Pomasqui"

Then it was settled—I’d cut myself loose from a life

as fetid & tangled as sea wrack

& start again where nobody knew me. I dug out

my maps & circled the likeliest spot: Pomasqui.

Directly on the equator. Latitude zero. Yeah,

that would do nicely. Stuffing what little I owned

in my green canvas sack I trekked my way south

to Cali, then Guayaquil up to Quito

where somebody told me what bus I should catch

—which I did. We lurched from the stop with a screech.

Thrown off my feet, I flailed about till I managed,

somehow, to grab at a strap & tumble into a seat.

When I looked out the window the city was gone.

The Andean landscape rushed past, exquisite

perhaps, but quicker than one would have guessed.

That fool was gunning us over the hills

at incredible speeds. I gasped as I stared at the man

at the wheel: immense, obese, his head

oddly misshapen, his massive neck varnished

in sweat. The face in his rear-view mirror, the sort

that one sees in asylums—without any forehead

to speak of & eyes much too small & too far apart.

I was scared. Scared out of my wits. Outside,

what must have been mountains & rivers flew by

in a blur. The sun, like something too leaden to float,

tore heavily thru the horizon. Then night,

with its flickering shadows, & now & again

in the distance the lights of what must have been cities.

No doubt the town of Pomasqui among them.

“Pomasqui!” I cried out as I leapt to my feet.

But the bus bucked, slamming me back. We weren’t

going to stop, that much was clear. “Now see here!

See here!” I screamed out as loud as I dared—

which is when I saw what I should have seen

from the start: the man had no ears. I started to weep.

“It’s not fair! It’s simply not fair!”—The others,

stolid & silent Ecuadorenos, sat wrapped

in their ponchos, unmoving. I sobbed

helplessly into my hands. Nevertheless, even now—

despite every betrayal, all those botched dreams:

the woman I could not forgive, the children

who never came back, myself the same fool, only

grayer & stooped; even now, understanding at last

that there’s no disembarking, no turning back,

that the world itself is nothing but motion:

ephemeral, flickering, emptiness whirling in space—

there are times when I still refuse to believe it, times

when the wretched deceit of it all overcomes me,

& suddenly I’ll leap to my feet—yes,

even now—with the old indignation & terror.

“Now see here,” I cry out. “Now see here!”

— From Kowit’s collection, The First Noble Truth (University of Tampa Press, 2007); reprinted by permissions from author and publisher