Просто бродити в новому і прекрасно оформленому українському музеї було задоволенням: блискучий паркет, білі стіни, чисті лінії, стримане освітлення та насолода новизною. Старіший український музей був розташований на другому поверсі в приміщені багатоквартирного будинку на Другій Авеню, навіть без вивіски на вулиці, кілька кімнат з темними картинами при тьмяному освітленні; коли я заходив, там не було на місці жодної душі, навіть охоронця. Через двадцять років музей перебрався за кілька кварталів по вулиці до приміщення, яке охороняється двома контрольно-пропускними пунктами. Мене привітала, якщо можна так сказати, жінка, яка холодно запитала мене, що я хочу. Дві виставкові зали були трохи більші за шафи. Тепер візит до його третьої реінкарнації був для мене таким легким і вільним, що мені нагадали, що слід купувати квиток.

Виставка творчості Олександра Архипенко була найбільшою з тих, які я коли-небудь бачив, і коли я переходив від скульптури до скульптури, я відчував вдячність тільки за те, що був там присутній. Але мене там не було, я опинився на м'ясному ринку. Запах сирого м'яса й крові просочувався назовні крізь ветхі вхідні двері, до яких задом під'жджали вантажівки, щоб вивалити половини туш яловичини та свинини. Просто всередині знаходилися м'ясники в потертих фартухах, випачканих кров'ю. Один з них, в обхваті як мамонт, йшов розвальцем на мене, цигарка, яка висіла на його пухлих губах, дивно виглядала на його обличчі. Він той, хто непристойно приставав до мого друга, який жив за декілька будинків далі. Тисяча дев'ятсот шістдесят перший.

Зараз, у 2005 році, я йду через цей музей на місце, де ті м'ясники різали й рубали туші. Товстий, без сумніву, мертвий, як мій друг і Архипенко. Виставка хороша, але я не можу зосередитись на ній, тому просто зупиняюся перед кожним твором.

Нарешті, я не можу втриматися, щоб не підійти до когось, хто трапився з охорони, індійської або пакистанської жінки, якій кажу: "Багато років тому, коли я вперше приїхав до Нью-Йорка, у мене був друг, який жив за кілька будинків на цій вулиці. Чи ви знаєте, що тут було тоді? Тут був оптовий м'ясний ринок." Вона дивиться на мене і каже: "Так, це дивно, як вони так швидко змінюють обставини", - і відвертається.

Олександр Архипенко "Медрано ІІ" (близько 1914 р.), фарбована жерсть, дерево, скло, фарбована промаслена тканина. Музей Соломона Р.Гуггенхайма, Нью-Йорк

https://www.tg-m.ru/articles/4-2013-41/tvorchestvo-dukha-fenomen-aleksandra-arkhipenko

The Ukrainian Museum

Just walking into the new and beautifully designed Ukrainian Museum was a pleasure: varnished hardwood floors, white walls, clean lines, understated lighting, and the luxury of newness. An older Ukrainian Museum had been located in a second-floor apartment in a tenement building on Second Avenue, without even a sign outside, several rooms of dismal paintings in drab light; the one time I ventured in, there was not a single soul in the place, not even a guard. Twenty years later the museum moved a few blocks up the street to a space protected by two security checkpoints. I was greeted, if that is the word, by a woman who coldly asked me what I wanted. The two exhibition rooms were slightly larger than closets. Now, walking into this third incarnation made me feel so light and carefree that I had to be reminded to buy a ticket.

The Alexander Archipenko exhibition was the largest I had ever seen of his work, and as I moved from sculpture to sculpture I felt grateful just to be there. But I wasn’t really “there,” I was in a whole- sale meat market. The smell of raw flesh and gore oozes out the ramshackle front doors where trucks have backed up to disgorge sides of beef and pork. Just inside are butchers in threadbare aprons streaked with blood. One of them waddles his mammoth girth toward me, a cigarette dangling from his pudgy lips, a strange leer on his face. He is the one who lewdly propositioned a friend of mine who lives a few doors away. Nineteen sixty-one.

Now, in 2005, I am walking through this museum on the very spot where those butchers slashed and chopped up carcasses. The fat one is no doubt dead, like my friend and Archipenko. The exhibition is fine, but I can’t focus on it, so I simply pause before each piece.

Finally I can’t restrain myself from approaching someone, who happened to be a guard, an Indian or Pakistani woman, to whom I say, “Many years ago, when I first came to New York, I had a friend who lived a few doors down the street. Do you know what this place was then? It was a wholesale meat business.” She looks at me and says, “Yes, it’s amazing the way they change things so fast,” and looks away.