Це, мабуть, повинен був бути огидний день, коли перша людина опинилася віч-на-віч з ідеєю нікчемності та безглуздості життя.

Вільям Макнейл Діксон

Але це був не такий огидний день, коли я читав зауваження Діксона у віці п'ятнадцяти років, тому що я вже був зачарований ідеєю нікчемності та безглуздості життя, яка здавалася витонченішою, ніж ідея про те, що життя прекрасне і має сенс.

Зараз, коли я вперше в п'ятдесят чотири роки перечитував це, я був вражений, але не правдивістю цього вислову, а образом підлітка, який опинився "віч-на-віч" з цією ідеєю; тобто, коли духовне втричі більше за нього хиталося перед ним і промовляло без слів. Звичайно, це не те, про що висловився Діксон; він використовував "віч-на-віч" метафорично, як яскравий образ. Але тепер я спотикаюся об його метафору.

Однак я можу уникнути цього, спробувавши описати кімнату, в якій я вперше прочитав його зауваження, мою спальню, її переднє вікно та бічне вікно. Сидячи за моїм столом, я міг би дивитись в переднє вікно і перетинати дорогу до вікна мого друга, у якого я купив книгу, в якій розміщено лист Діксона, але якби я не сидів у ліжку, я б не міг бачити вікно позаду мене, штора якого, як правило, була в такому положенні, щоб хтось, хто піднімався на наш ганок, не заглянув і не побачив мою потилицю. Я не хотів, щоб хтось дивився на мою потилицю.

Що стосується того, що це був огидний день, хто знає? Тобто, що означає "огидний"? Вітряний? Пасмурний? Ймовірно, останнє. Він говорить знову метафорично, посилаючись тут на психологічну погоду людини, майже вбитої ідеєю, яка мене поранила, хоча і не вбила, ідеєю темної хмари у протолюдині висотою в п'ятнадцять років, яка зійшла і стала перед людиною і пролилася ідеєю нікчемності та безглуздості життя.

Що змусило людину повірити в це? А потім продовжувати жити, як продовжую я?

Ron Padgett "Preface to Philosophy"

An ugly day it must have been, when the first man stood face to face with the idea of the worthlessness and absurdity of life.

—w. macneile dixon

But it wasn’t such an ugly day when I read Dixon’s remark, at the age of fifteen, because I had already been charmed by the idea of the worthlessness and absurdity of life, which seemed far more sophisticated than the idea that life is meaningful and wonderful.

Now as I read it again for the first time in fifty-four years, what strikes me is not the truth of his statement, but the image of an early man’s finding himself “face to face” with an idea; that is, with a ghostly being three times his size, wavering before him and communicating without speaking. Of course this is not what Dixon meant to convey; he was using “face to face” metaphorically, as an expres- sive device. But now I am face to face with his metaphor.

However, I can escape it by trying to picture the room in which I first read his remark, my bedroom, with its front window and side window. Sitting at my desk, I could have gazed out the front window and across the street to the window of my friend, from whom I had bought the book in which Dixon’s writing appears, but if I was propped up in bed I could not have seen out the window directly behind me, whose curtain I usually kept drawn so that anyone stepping onto our porch would not glance in and see the back of my head. I did not want anyone to look at the back of my head.

As for its having been an ugly day, who knows? That is, “ugly” meaning what? Stormy? Dark? Probably the latter. Again he is speaking metaphorically, referring here to the psychological weather of the human nearly struck down by an idea, as I am struck, though not down, by the idea of a dark cloud in a protohuman shape fifteen feet high that descended and stood before the man and emanated the idea of the worthlessness and absurdity of life.

What made the man believe it? And then go on, as I have gone on?