І

Бо не маю надії вернутися знову [2]

Бо не маю надії

Бо не маю надії вернутись

Спонуканий цього чоловіка талантом і того чоловіка здобутком

Більше я не бажаю бажати подібних речей

(Бо навіщо старому орлові розпростані крила?)

Чому мушу жаліти

Звичайної влади утрачену силу?

Бо не маю надії пізнати

Хиткість слави у добру годину

Бо я не припускаю

Бо я знаю, що я осягнути не здатен

Цю єдину минущу існуючу волю

Бо напитися знову не зможу

Де дерева цвітуть, де потоки пливуть,

Бо ніщо не повториться знову

Бо я знаю, що час завжди час

І що місце завжди й тільки місце

Що важливе завжди є важливим лиш раз

І лише для єдиного місця

Я зрікаюсь блаженного цього обличчя

Відмовляюсь від голосу цього

Бо не маю надії вернутися знову

І тому я радію, що дещо зробив

Щоб радіти від цього

І щоб Бога молити помилувать нас

І молити щоб я міг забути

Ці питання в яких сам собі я надмірно перечив

Надмірно тлумачив

Бо я не сподіваюсь вернутися знову

Хай розказує мова

Про те що було і що ще раз не буде

Хай же кара не стане занадто тяжкою для нас

Бо ці крила не здатні летіти на крилах

Але тільки лиш здатні збивати повітря

Це повітря, що зараз доволі нікчемне й сухе

Незначніше й сухіше від цього бажання

Нас навчи хвилюватись і не хвилюватись. Навчи тихо сидіти.

Молися за нас грішних зараз і в час нашої смерті [3]

Молися за нас зараз і в час нашої смерті.

II

Леді, три білі леопарди сиділи під ялівцем [4]

У прохолоді дня наївшись досхочу

Моїх ніг мого серця моєї печінки і ще того,

Що є у порожнині мого черепа[5]. І Господь сказав

Чи воскреснуть ці кістки?[6] чи воскреснуть ці

Кістки? І те, що було сховане

В моїх кістках (які вже висохли) запискотіло:

Тому що шляхетність Леді

І тому що її врода, і тому що

Вона шанує Мадонну в тихій молитві,

Ми випромінюємо сяйво. І я хто тут укритий

Прошу забути мої діяння і мою любов

До спадкоємців пустелі і плоду гарбуза.

Саме це оживляє судини моїх очей і непоживні рештки

Якими знехтували леопарди. Леді в білих шатах

Забралася, пішла, роздумуючи в білих шатах

Хай білизна кісток розплатиться за забуття.

Тут в них життя немає. Як я забутим був

Й забутим буду, бо я б зумів забути

Цю зосереджену на цілі вірність. І Бог промовив

Пророцтво вітру, тільки для вітру тільки

Почуте вітром буде. І кості заспівали пискляво

Підслухане в рефрені цвіркуна. Говорячи

Леді безмовна

Спокійна і сумна

Обшарпана і найсвятіша

Троянда пам'яті

Троянда забуття

Знесилена і життєдайна

Схвильована й спокійна

Самотності Троянда

Зараз в Саду

Де всій любові кінець

Завершені страждання

Невзаємної любові

Великі страждання

Взаємної любові

Кінець безмежній

Дорозі без кінця

Підсумком всьому

Є незбагненне

Мова без слова і

Слово без мови

Благовоління Матері

Для Саду

Де всій любові кінець.

Під ялівцем співали кості, розкидані і сяючі

Ми раді бути розкиданими, в нас мало доброго один для одного,

Під деревом у прохолоді дня, з благовоління піску,

Забуті собою і один одним, з'єдналися

В тихій пустелі. Це земля яку ви

Будете ділити за жеребом. І жоден поділ жодна

Думка не має значення. Це земля. В нас є наш спадок.

III

На першім повороті другого маршу сходів

Я озирнувся і побачив унизу

Такий же силует зігнувшись на перила

Під випарами у смердючому повітрі

Бореться з духом сходів у якого

Облудливе обличчя надії й відчаю.

На другім повороті другого маршу сходів

Я їх залишив вигинатися вертаючись униз;

Тут більше не було облич і сходи були темні,

Волога, невиправні зазубрини, як рот слюнявого дідка,

Або зазубрини в горлянці дряхлої акули.

На першім повороті третього маршу сходів

Було прорізане вікно пузате як плід смоковниці

І вдалині цвітіння глоду і пасовище

Широкоплеча постать убрана в блакитне і зелене

Зачарувала співом древньої флейти.

Пишне волосся гарне, над губою пишний вус каштановий,

Бузок й каштанове волосся;

Сум'яття, пісня флейти, душі зупинки й кроки 

На третім марші сходів,

Затухання, затухання; зусилля безнадійне й відчайдушне

Долає сходів третій марш.

Господи, недостойний я

Господи, недостойний я

та промов тільки слово.[7]

IV

Хто йшов поміж ліловим і ліловим [8]

Хто йшов поміж

Різновидами відтінків зеленого [9]

Ішов у білому й блакитному, у кольорах Марії,

Говорячи про найпростіші речі

В невіданні й прозрінні вічного страждання

Хто йшов посеред інших як йшли вони,

Хто їм створив стрімкі потоки й створив джерела чисті

Створив сухі холодні скелі й створив щільний пісок

В блакитнім живокості, блакитнім кольорі Марії,

Sovegna vos [10]

Тут літа які між тим минають, несуть

Геть скрипки й флейти, повертають

Єдину, яка іде крізь час між снами і пробудженням, убрана

Обвита сяйвом світла, обвита покровом навкруг неї

Ідуть нові часи, відроджуючи

Крізь пресвітлі хмари сліз, роки, відроджуючи

У новому вірші древню риму. Спокутує

Цей час. Спокутує

Ті нерозгадані видіння горніх снів

Коли єдиноріг [11] дорогоцінний прибув у позолоченій труні.

Сестра безмовна вбрана в біле і блакитне

Посеред тисів[12], поза божим садом,

Чия завмерла флейта, схилила голову і знак дала але не мовила ні слова

Але побігли ручаї і проспівала тихо птиця [13]

Спокутує цей час, спокутує цей сон

Знак слова непочутого немовленого

Допоки вітер струсить з тиса тисячу шепотінь

І після цього вигнання нам [14]

V

Якщо втрачене слово втрачено, якщо витрачене слово витрачено

Якщо непочуте, несказане

Слово непочуто, несказано;

Це Слово за межею слова, це Слово в серцевині

Цього світу й для цього світу;

І світло у пітьмі сіяє і

Попри Слово цей невтишимий світ кружляє тихо

Навколо центру мовчазного Світу.

О мій народе, що зробив я тобі.[15]

Де буде віднайдене слово, де буде на слово

Відгук? Не тут, тут замало мовчання

Ні на морі ні на островах, ні

На материку, в пустелі чи дощовому краю,

Для тих, хто заблукав в пітьмі

Як вдень так і вночі

Потрібний час й потрібне місце не тут

Не місце благодаті тим хто відвертав обличчя

Не час радіти тим, хто йде посеред галасу і голосу зрікається

Чи буде сестра в покрові молитись за

Тих, хто блукає в пітьмі, хто прийняв тебе і опирається тобі,

Тих хто розриває зв'язок між порами року, часом і часом, між

Годиною і годиною, словом і словом, владою і владою, тих хто чекає

В пітьмі? Чи буде сестра в покрові молитися

За дітей біля воріт

Хто не пішов геть і не вміє молитися:

Молитися за тих хто приймає й противиться

О мій народе, що зробив я тобі.

Чи буде сестра в покрові серед струнких

Тисів молитись за тих, хто зневажає її

І наводить жах і не може змиритися

І визнає перед світом і зрікається серед скель

І в останній пустелі перед останніми блакитними скелями

Пустелі в саду саду в пустелі

Засушливій, виплюне з рота сухе яблучне зерня

О мій народе.

VI

Хоча я не надіюсь вернутися знову

Хоча я не надіюсь

Хоча я не надіюсь вернутись

Вагаюся між здобутком і втратою

У цьому короткому переході де сходяться сни

Цім перехресті снів непевних поміж приходом і відходом

(Помилуй мене отче) хоча я не бажаю бажати цих речей

Від великого вікна на гранітний берег

Тихо летять до моря білі вітрила летять до моря

Нескорені крила

І серце втрачене міцніє і радіє

У втраченім бузку і в мові втраченого моря

Й душа слабка для бунту оживає

Щоб запах втраченого моря І золота пригнута гілка[16]

Знов повернули до життя

Кружляння чибіса і крики перепілки

Й перед незрячими очима творять

Обманні форми у воротах зі слонових бивнів [17]

Й відновлюють солоний присмак піщаної землі.

Це час напруженості між приходом і відходом

Місце самотності де перетнулися три сни 

Серед блакитних скель

Але як стихнуть струшені із тиса шепотіння

Хай інший тис здригнеться й відгукнеться.

Блаженна сестро, пресвятая мати, душа потоку, душа саду,

Нам не дозволь себе лукаво осміяти

Навчи нас хвилюватись і не хвилюватись. Навчи сидіти тихо.

Навчи нас залишатися спокійними

Навіть посеред скель

Наш спокій в Його волі

І навіть серед скель

Сестро, мати

Душа ріки і душа моря,

Дозволь мені не бути відлученим

І дозволь моєму крику долинути до Тебе

[1] Попільна середа - перший день великого посту у католиків, який починається за 46 днів до Пасхи. Назва цього дня походить від обряду нанесення священнослужителем великим пальцем на чола вірян хреста попелом від спалених минулорічних хрестів з пальмового (вербового) гілля з Вербної неділі зі словами: "Пам'ятай, о людино, що прах ти і в прах повернешся" (Книга Буття, ІІІ, 19).

Написано після обряду конфірмації - Еліот свідомо обрав католицьке віросповідання.

[2] Бо не маю надії вернутися знову - рядок з "Маленької балади" (XXXV) друга Данте Аліг'єрі, Гвідо Кавальканті", Perch’i’ no spero di tornar giammai"  ("Бо я не надіюся коли-небудь повернутися"). В релігійному контексті, очевидно, мова йде про вигнання з Раю.

[3] Молися за нас , грішних - останні слова католицької молитви "Аве, Марія"

[4] Кущ ялівцю - божественний образ моління про смерть і воскресіння

[5] печінка серце і мозок є носіями пристрасті, думки і сили волі

[6] І Господь сказав Чи воскреснуть ці кістки? - з видіння пророка Ієзекііля про воскресіння "сухих кісток" в долині Іоасафата (Ієз. 37, 3 і далі)

[7] Господи, недостойний я, та промов тільки слово - з молитви, яка грунтується на євангельському епізоді з сотником: "А сотник Йому відповів: Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою... Та промов тільки слово, і видужає мій слуга!" (Мф. 8,8, переклад Івана Огієнка)

 [8] між ліловим і ліловим - у церковній символіці колір покаяння і заступництва згори.

[9] синьо-зелені кольори - кольори віри і надії

[10] Sovegna vos - пом'яніть (прованс.). Слова поета Арнаута Даніеля в "Чистилищі" Данте.

        Ara vos prec, per aquella valor
        que vos guida al som de l’escalina,
        sovenha vos a temps de ma dolor! –

"Нині молю вас тією силою, яка веде вас на вершину сходів, в належний час пом'яніть мої страждання".

Арнаут Даніель (1180 - 1200) був трубадуром у ХІІ столітті. Його Данте назвав найкращим ковалем (miglior fabbro) і великим майстром кохання (gran maestro d'amore) і помістив у Сьоме коло до любострасних і содомітів. Говорить провансальською мовою, переданою в оригіналі її діалектом.

[11] Єдиноріг  - незвичайне лісове створіння, символ чистоти і благодаті, яке кориться тільки Діві. Його ріг міг зцілювати хвороби і отруєну воду робити питною. В релігійній літературі є символом Христа, а його смерть трактують як розп'яття Христа.

[12] Дерево тиса - у Середньовіччя поетичний символ смерті

 [13] Джерела і птахи - образ Земного Раю у Данте

[14] І після цього вигнання нам - завершення католицької молитви «Salve Regina» (Радуйся, Царице): "І Христа благословенного, плод чрева твого, після цього вигнання нам покажи"

[15] О мій народе, що зробив я тобі - з богослужіння Страсної П'ятниці: звернення Господа до свого народу

[16] золота пригнута гілка - по ній смертні можуть спуститися в загробний світ (Вергілій, "Енеїда", кн.6)

[17] Ворота зі слонових бивнів -  вислів походить з грецької мови, в якій слово "ріг" схоже на слово "виконати", а "слонові бивні" схожі на слово "обман". На основі цієї гри слів кажуть про віщі сни як про такі, що проходять крізь ворота з рогу, а обманні сни проходять крізь ворота зі  слонових бивнів.

          Stabat mater dolorosa           Стояла мати скорботна
          iuxta Crucem lacrimosa,       Біля Хреста оплакуваного,
          dum pendebat Filius.             Коли розпинали Сина

Ash Wednesday

I

Because I do not hope to turn again

Because I do not hope

Because I do not hope to turn

Desiring this man's gift and that man's scope

I no longer strive to strive towards such things

(Why should the agèd eagle stretch its wings?)

Why should I mourn

The vanished power of the usual reign?

Because I do not hope to know

The infirm glory of the positive hour

Because I do not think

Because I know I shall not know

The one veritable transitory power

Because I cannot drink

There, where trees flower, and springs flow, for there is nothing again

Because I know that time is always time

And place is always and only place

And what is actual is actual only for one time

And only for one place

I rejoice that things are as they are and

I renounce the blessèd face

And renounce the voice

Because I cannot hope to turn again

Consequently I rejoice, having to construct something

Upon which to rejoice

And pray to God to have mercy upon us

And pray that I may forget

These matters that with myself I too much discuss

Too much explain

Because I do not hope to turn again

Let these words answer

For what is done, not to be done again

May the judgement not be too heavy upon us

Because these wings are no longer wings to fly

But merely vans to beat the air

The air which is now thoroughly small and dry

Smaller and dryer than the will

Teach us to care and not to care Teach us to sit still.

Pray for us sinners now and at the hour of our death

Pray for us now and at the hour of our death.

II

Lady, three white leopards sat under a juniper-tree

In the cool of the day, having fed to sateity

On my legs my heart my liver and that which had been contained

In the hollow round of my skull. And God said

Shall these bones live? shall these

Bones live? And that which had been contained

In the bones (which were already dry) said chirping:

Because of the goodness of this Lady

And because of her loveliness, and because

She honours the Virgin in meditation,

We shine with brightness. And I who am here dissembled

Proffer my deeds to oblivion, and my love

To the posterity of the desert and the fruit of the gourd.

It is this which recovers

My guts the strings of my eyes and the indigestible portions

Which the leopards reject. The Lady is withdrawn

In a white gown, to contemplation, in a white gown.

Let the whiteness of bones atone to forgetfulness.

There is no life in them. As I am forgotten

And would be forgotten, so I would forget

Thus devoted, concentrated in purpose. And God said

Prophesy to the wind, to the wind only for only

The wind will listen. And the bones sang chirping

With the burden of the grasshopper, saying

Lady of silences

Calm and distressed

Torn and most whole

Rose of memory

Rose of forgetfulness

Exhausted and life-giving

Worried reposeful

The single Rose

Is now the Garden

Where all loves end

Terminate torment

Of love unsatisfied

The greater torment

Of love satisfied

End of the endless

Journey to no end

Conclusion of all that

Is inconclusible

Speech without word and

Word of no speech

Grace to the Mother

For the Garden

Where all love ends.

Under a juniper-tree the bones sang, scattered and shining

We are glad to be scattered, we did little good to each other,

Under a tree in the cool of day, with the blessing of sand,

Forgetting themselves and each other, united

In the quiet of the desert. This is the land which ye

Shall divide by lot. And neither division nor unity

Matters. This is the land. We have our inheritance.

III

At the first turning of the second stair

I turned and saw below

The same shape twisted on the banister

Under the vapour in the fetid air

Struggling with the devil of the stairs who wears

The deceitul face of hope and of despair.

At the second turning of the second stair

I left them twisting, turning below;

There were no more faces and the stair was dark,

Damp, jaggèd, like an old man's mouth drivelling, beyond repair,

Or the toothed gullet of an agèd shark.

At the first turning of the third stair

Was a slotted window bellied like the figs's fruit

And beyond the hawthorn blossom and a pasture scene

The broadbacked figure drest in blue and green

Enchanted the maytime with an antique flute.

Blown hair is sweet, brown hair over the mouth blown,

Lilac and brown hair;

Distraction, music of the flute, stops and steps of the mind

over the third stair,

Fading, fading; strength beyond hope and despair

Climbing the third stair.

Lord, I am not worthy

Lord, I am not worthy

but speak the word only.

IV

Who walked between the violet and the violet

Whe walked between

The various ranks of varied green

Going in white and blue, in Mary's colour,

Talking of trivial things

In ignorance and knowledge of eternal dolour

Who moved among the others as they walked,

Who then made strong the fountains and made fresh the springs

Made cool the dry rock and made firm the sand

In blue of larkspur, blue of Mary's colour,

Sovegna vos

Here are the years that walk between, bearing

Away the fiddles and the flutes, restoring

One who moves in the time between sleep and waking, wearing

White light folded, sheathing about her, folded.

The new years walk, restoring

Through a bright cloud of tears, the years, restoring

With a new verse the ancient rhyme. Redeem

The time. Redeem

The unread vision in the higher dream

While jewelled unicorns draw by the gilded hearse.

The silent sister veiled in white and blue

Between the yews, behind the garden god,

Whose flute is breathless, bent her head and signed but spoke no word

But the fountain sprang up and the bird sang down

Redeem the time, redeem the dream

The token of the word unheard, unspoken

Till the wind shake a thousand whispers from the yew

And after this our exile

V

If the lost word is lost, if the spent word is spent

If the unheard, unspoken

Word is unspoken, unheard;

Still is the unspoken word, the Word unheard,

The Word without a word, the Word within

The world and for the world;

And the light shone in darkness and

Against the Word the unstilled world still whirled

About the centre of the silent Word.

O my people, what have I done unto thee.

Where shall the word be found, where will the word

Resound? Not here, there is not enough silence

Not on the sea or on the islands, not

On the mainland, in the desert or the rain land,

For those who walk in darkness

Both in the day time and in the night time

The right time and the right place are not here

No place of grace for those who avoid the face

No time to rejoice for those who walk among noise and deny the voice

Will the veiled sister pray for

Those who walk in darkness, who chose thee and oppose thee,

Those who are torn on the horn between season and season, time and time, between

Hour and hour, word and word, power and power, those who wait

In darkness? Will the veiled sister pray

For children at the gate

Who will not go away and cannot pray:

Pray for those who chose and oppose

O my people, what have I done unto thee.

Will the veiled sister between the slender

Yew trees pray for those who offend her

And are terrified and cannot surrender

And affirm before the world and deny between the rocks

In the last desert before the last blue rocks

The desert in the garden the garden in the desert

Of drouth, spitting from the mouth the withered apple-seed.

O my people.

VI

Although I do not hope to turn again

Although I do not hope

Although I do not hope to turn

Wavering between the profit and the loss

In this brief transit where the dreams cross

The dreamcrossed twilight between birth and dying

(Bless me father) though I do not wish to wish these things

From the wide window towards the granite shore

The white sails still fly seaward, seaward flying

Unbroken wings

And the lost heart stiffens and rejoices

In the lost lilac and the lost sea voices

And the weak spirit quickens to rebel

For the bent golden-rod and the lost sea smell

Quickens to recover

The cry of quail and the whirling plover

And the blind eye creates

The empty forms between the ivory gates

And smell renews the salt savour of the sandy earth

This is the time of tension between dying and birth

The place of solitude where three dreams cross

Between blue rocks

But when the voices shaken from the yew-tree drift away

Let the other yew be shaken and reply.

Blessèd sister, holy mother, spirit of the fountain, spirit of the garden,

Suffer us not to mock ourselves with falsehood

Teach us to care and not to care

Teach us to sit still

Even among these rocks,

Our peace in His will

And even among these rocks

Sister, mother

And spirit of the river, spirit of the sea,

Suffer me not to be separated

And let my cry come unto Thee.