Загорожа, в якій гуляли ми роками,

Зробила нас безжурними.

Це було місце майже на небі, куди

У зелень листя за принадним персиком

Тягнулись наші руки, щоб доторкнутися, і майже торкались неба,

Якби змогли ми дотягнутися й торкнутись, ми б сказали:

"Ти мусиш нас навчити ніколи не вмирати".

Ми прагнули і майже торкалися до цих речей;

Ніколи нам не вистачало зросту.

Якби ми тільки стали вищими,

Й торкнули Бога за рукав, за Його край,

Ми б не повинні були йти за тими,

Хто відійшов раніше,

Хто, менший нас, але став вищим, ніж міг бути,

І сподівався дотягнутись, вирости, щоб зберегти свою країну,

Свій дім і огнище, і свою плоть, і душу.

Але вони, подібно нам, стояли в ямі.

О, Томасе, чи справді якийсь народ одного дня зросте

Крізь Порожнечу, крізь Всесвіт і усе?

І, виміряний полум'ям ракет,

нарешті Адамів палець штовхне вперед,

Як на сікстинській стелі,

І чи протягне свою руку Бог назустріч вниз,

щоб ще раз оцінити людину й знайти в ній смисл,

І їй подарувати Вічне Життя?

Я задля цього працюю.

Маленький чоловік, Велика мрія, я шлю свої ракети вперед

Зі свого розуму,

Надіюся, що вартий дюйм Добра фунта років.

До болі хочеться почути відгук всесвітньої мережі:

Ми досягли Альфи Центавра!

Ми високі, О Боже, ми високі!

Листопад 1971 р. Безпілотний космічний зонд НАСА "Mariner 9" був запущений на початку року і щойно успішно досяг Марса. На святкування успіху НАСА Рея Бредбері та інших знаменитостей (серед них Артур К. Кларк та Карл Саган) запросили у лабораторію реактивного руху НАСА в Пасадені. Там Бредбері поділився своєю ліричною одою космічним подорожам. Свій вірш він описав як такий, що "підсумовує мої почуття про те, чому я люблю космічні подорожі, чому я пишу наукову фантастику, чому я заінтригований тим, що відбувається в ці вихідні на Марсі".

Ray Bradbury "If Only We Had Taller Been"

The fence we walked between the years

Did bounce us serene.

It was a place half in the sky where

In the green of leaf and promising of peach

We'd reach our hands to touch and almost touch the sky,

If we could reach and touch, we said,

‘Twould teach us, not to, never to, be dead.

We ached and almost touched that stuff;

Our reach was never quite enough.

If only we had taller been,

And touched God's cuff, His hem,

We would not have to go with them

Who've gone before,

Who, short as us, stood tall as they could stand

And hoped by stretching, tall, that they might keep their land,

Their home, their hearth, their flesh and soul.

But they, like us, were standing in a hole.

O, Thomas, will a Race one day stand really tall

Across the Void, across the Universe and all?

And, measured out with rocket fire,

At last put Adam's finger forth

As on the Sistine Ceiling,

And God's hand come down the other way

To measure man and find him Good,

And Gift him with Forever's Day?

I work for that.

Short man, Large dream, I send my rockets forth

between my ears,

Hoping an inch of Good is worth a pound of years.

Aching to hear a voice cry back along the universal Mall:

We've reached Alpha Centauri!

We're tall, O God, we're tall!