Як нічого сказати, від”їжджай,
Оглянь півострів поглядом прощальним,
Тут мов злітає небо вертикально,
Земля без міток – і не приїжджай,

Мовчки обминай камінні зсуви.
Вечірній горизонт п'є спрагле море,
Хмар білизну ковтає сонне поле,
Услід пітьма. Згадаєш з сумом

Обрис дерев, у глянці океан,
Як зуби тут прибій ламав об скелі,
Трикутники птахів, завислих в небі,
І острови, що плинуть крізь туман.

Втікай додому, не знайшовши слів,
Не осягнувши краєвиду дальність,
Від форми речі звільнені та данність
Апофеозу хвиль і берегів.

THE PENINSULA
When you have nothing more to say, just drive
For a day all around the peninsula,
The sky is tall as over a runway,
The land without marks, so you will not arrive

But pass through, though always skirting landfall.
At dusk, horizons drink down sea and hill,
The ploughed field swallows the whitewashed gable
And you’re in the dark again.  Now recall

The glazed foreshore and silhouetted log.
That rock where breakers shredded into rags,
The leggy birds stilted on their own legs,
Islands riding themselves out into the fog.

And then drive back home, still with nothing to say
Except that now you will uncode all landscapes
By this; things founded clean on their own shapes
Water and ground in their extremity.