Я війну ненавидів і зневажав брехунів, насміхався з лякливих

І завбачав перемогу; не вагався ніколи ні миті.

Але вже недалеко, за плечима одного з  повзучих років, велика

Наступна війна піднімає до неба стовп пилу

І вихор вогню: ясно вже, що ми будемо мати ті ж самі страждання,

що й інші, жах жорстоких поразок –

Хай не в цій, то в наступній війні – подивись на Німеччину,

І побачиш майбутнє. Ми, звичайно, хотіли б, щоб наші жінки,

Помирали, кусаючись, наче щури у підвалі,  щоб вовками у горах були наші чоловіки:

Але буде не так. Будуть наші чоловіки проклинати, скорятися і плазувати;

Будуть наші жінки за шматок шоколаду під сміх переможців самі роздягатись.

We Are Those People

I have abhorred the wars and despised the liars, laughed at the frightened

And forecast victory; never one moment's doubt.

But now not far, over the backs of some crawling years, the next

Great war's column of dust and fire writhes

Up the sides of the sky: it becomes clear that we too may suffer

What others have, the brutal horror of defeat—

Or if not in the next, then in the next—therefore watch Germany

And read the future. We wish, of course, that our women

Would die like biting rats in the cellars, our men like wolves on the mountain:

It will not be so. Our men will curse, cringe, obey;

Our women uncover themselves to the grinning victors for bits of chocolate.